Третя Рота №2. XX століття

Липневий полудень. На градуснику +34, а рік тому, у сорок шостому, було +40. Тоді суховій спалив майже весь урожай.

Кожне державне підприємство або установа повинні мати свою вивіску. Наприклад: «Верхнянська восьмирічна школа № 1», або «Лікарня ім. Леніна», або «Житлово-будівельна контора № 1». Тільки дві установи в Третій Роті не мали вивісок: верхнянське кладовище і верхнянське відділення Держбезпеки.

Як виявилося, районне відділення МДБ у Лисичанську теж не мало ніякої вивіски.

Нечутно за спиною Іренки зачинилися важкі двері. В її очах тремтіли сльози, а в повітрі, здавалося, ще звучали образливі слова офіцера держбезпеки: «Тебе і матір твою під паркан викинемо, з голоду здохнете!»

У країні вже рік діяла карткова система, і цей офіцер знав, чим погрожувати. На базарі у спекулянтів за буханку просили 100, а то й більше рублів. У магазині за продуктовою карткою можна було купити буханку хліба за 3 рублі. Через різні домішки хліб був глевким, липким та мав зеленувато-сірий колір. Та й за таким у магазинах вишиковувалися величезні черги.

Родині Войкових, матері й доньці, як непрацюючим, за продуктовою нормою належало по 300 грамів хліба на день. Коли Іренці виповнилося 16, мамина знайома, яка працювала у розрахунковому відділі «Донсоди», сказала, що туди можна влаштуватися ученицею бухгалтера з розрахунку заробітної плати.

Вчора вранці Іренка у своїй єдиній вихідній сукні, перешитій з довоєнного маминого крепдешину, пішла до заводського відділу кадрів.

Мама зранку наставляла:

— Іренко, мовчи. Що б не питали про тата — мовчи, кажи, що нічого не пам’ятаєш.

Але як можна забути? Іренці було сім, коли тата однієї ночі забрали.

Вісім років Іренка вірила, що батько повернеться, аж поки мати в сорок шостому не отримала офіційну довідку про смерть батька в одному з таборів Архангельської області.

Коли начальник відділу кадрів прочитав її заяву й анкету, він направив Іренку у перший відділ. Там зателефонували до районного відділу МДБ.

Сьогодні вранці Іренка автобусом дісталася до Лисичанська. В будівлі, де розташовувався районний відділ Держбезпеки, черговий, подзвонивши комусь, повідомив номер потрібного їй кабінету. Іренка сходами піднялася на другий поверх. Червона килимова доріжка привела її до кабінету з номером вісім. Вона постукала.

— Заходьте!

Іренка відкрила двері.

— Войкова? — у кабінеті за столом сидів старший лейтенант в ідеально чистій і напрасованій формі. З-за його спини на Іренку одночасно проникливо й доброзичливо дивився з портрета товариш Сталін.

Іренка сіла на стілець, на який мовчки показав офіцер. Від старшого лейтенанта пахло одеколоном і тютюном одночасно, які весь час змагалися між собою: хто кого переб’є. Хвилин п’ять офіцер щось писав, щось уважно читав, перекладав аркуші з одного стосу паперу в інший і назад. Нарешті він дістав із тоненької теки аркуш із учнівського зошита. Це була головна надія Іренки на порятунок від голоду — заява на посаду учениці бухгалтера з розрахунку заробітної плати.

— Так, Войкова Орина Іванівна... Місце і дата народження... Заява...

Старший лейтенант витяг із теки ще один аркуш і м’яко сказав:

— Подала заяву в бухгалтерію? Молодчинка. Цифри любиш? Нам потрібні грамотні кадри.

Офіцер дістав із теки анкету.

— Так. Пункт 18. «Перебування на окупованій території». Окупацію пережила тут?

— Тут, — тихо відповіла Іренка.

— До цього де-небудь працювала?

— Так, разом з учнями нашої школи розбирали завали «Донсоди».

— Так, тепер пункт 21.

Старший лейтенант раптом змінив тон, голос став холодним і гострим, як лезо бритви.

— Тільки от нев’язочка у тебе вийшла, — він знову зазирнув в анкету. — Ти написала «батько помер у 1942 році». А чому не написала, як помер? Навіщо приховала, що твій батько, Войков Іван Харлампійович, був засуджений як ворог народу і шпигун?

В Іренки перехопило подих. Серце застукало десь у горлі, але вона змусила себе випрямити спину.

— Я не приховувала. Коли мого батька ув’язнили, мені було лише сім років, а в довідці, яку мама отримала минулого року з НКВС, тільки й було сказано, що він, перебуваючи у місцях ув’язнення, помер від серцевої недостатності.

Офіцер підвівся, підійшов ближче і сперся на стіл, заглядаючи їй в очі:

— А про брата твоєї матері, Теофіла Францевича Грудзинського, ти взагалі нічого в анкеті не написала. Ворог радянської влади і польський шпигун! Скажеш теж, що нічого не знала?

Офіцер дістав із шухляди чистий аркуш паперу і знову підійшов до Іренки.

— Не бреши мені, дівчино. Ти все знаєш. Але радянська влада великодушна. Ми не звинувачуємо дітей за гріхи батьків, якщо діти розумні. Ти ж хочеш отримати цю роботу? Картку робочу на хліб хочеш? Чотириста грамів на день, Орисю. І мамі підмога.

При згадці про хліб у роті з’явився кислий присмак. Чотириста грамів хліба — це життя. Це спокійні очі мами.

Офіцер підсунув Іренці аркуш паперу разом із ручкою.

— Напиши тут. Проста заява. Що ти, Войкова Орина Іванівна, рішуче засуджуєш зрадницьку діяльність свого батька, вважаєш його ворогом радянського ладу і повністю зрікаєшся його пам’яті. І все. Завтра виходиш на роботу.

Саме в цю мить Іренка уявила обличчя батька. Його очі, коли він дивився на неї перед тим, як конвоїри вивели його в ніч. Зректися? Сказати, що він ворог? Якщо вона підпише це, вона вб’є його вдруге. Сама, своєю рукою.

— Ні, — тихо, але чітко сказала Іренка.

Старший лейтенант насупився, подумавши, що недочув:

— Що «ні»?

— Я не буду цього писати. Мій тато не був ворогом. Він був добрим. Я не зречуся його.

Обличчя офіцера держбезпеки миттєво змінилося. Він з усієї сили грюкнув кулаком по столу, аж чорнильниця підскочила.

— Ти що собі дозволяєш, щеня?! — закричав він, бризкаючи слиною. — Та ти знаєш, де твій батько гниє? Ти туди ж захотіла?! Тебе і матір твою під паркан викинемо, з голоду здохнете!

Іренка злякалася. Її всю трясло, сльози закипіли в очах, але якась дивна, затята гордість, що прокинулася в глибині душі, тримала її на стільці. Вона не опустила голови. Вона дивилася прямо на розлюченого чекіста.

— Батька я не зраджу.

Старший лейтенант важко дихав, дивлячись на шістнадцятирічне дівчисько з очима приреченої, але незламної людини. Він зрозумів, що ламати її тут і зараз — це витрачати час. Занадто багато в неї було цієї дурної, голодної впертості.

— Геть звідси! — просичав він. — Роботи в місті ти не знайдеш. Будеш до кінця днів прибиральницею лайно прибирати або на цегельному тачки тягати. Забирайся, поки я конвой не викликав!

Іренка підвелася і вийшла з кабінету.

І тепер сльози, які Іренка так сильно стримувала в кабінеті, нарешті прорвалися.

На автобусній зупинці стояв старенький автобус. Іренка намацала в кишені сукні дві монети — тридцять копійок. Рівно стільки коштував квиток. Дівчина стиснула монети в долоні. Проїхати в автобусі було великою спокусою. Ноги після пережитого жаху стали ватяними й ледь слухалися.

«Ні, — подумала Іренка, — тридцять копійок — це ж ціла жменя солі на базарі. Або шматочок макухи».

Вона пішла пішки. Попереду були довгі три кілометри розпеченої, вибитої колесами дороги. Далеко праворуч височіли терикони, у повітрі стояв гіркий запах вугільного диму.

Її обігнав хлібний фургон з причепом, слідом за ними сухий гарячий вітер крутив буруни з пилу. Іренка йшла, ковтаючи цей пил, змішаний зі сльозами.

«А може, воно й на добре, що пішки, — подумала вона, — Буде час, щоб мені заспокоїтися і все обміркувати. »

Іренка пригадала, як офіцер держбезпеки спитав, чи працювала вона.

«Авжеж. Був липень сорок другого, такий же спекотний, як і сьогодні. Які ж ми тоді були дурні, кому десять, кому одинадцять. Навкруги війна, а ми пішли зранку на Парамони купатися. Хлопці стрибали з берега «бомбочкою», бризкаючи на нас, дівчат. Десь за кілометр від нас була наведена переправа, через яку безперервним потоком сунули відступаючі наші солдати. Раптом на «Донсоді» та електростанції пролунали три чи чотири потужні вибухи, як виявилося потім, це наші підривали, щоб вони не дісталися німцям. Налетіли німецькі літаки, стали бомбити переправу. За годину все стихло, і ми побачили, як напроти нас, на кручі, німці встановлюють кулемет. Ну, встановлюють і встановлюють, нам яке діло? Навісний дерев’яний міст на той час уже догорав, і ми, перепливши Донець, розбіглися по домівках. А через два роки, коли нас звільнили, я разом з учнями нашої школи й розбирала завали на «Донсоді» та електростанції».

Іренка вже трохи заспокоїлася. Сонце нестерпно пекло, і вона присіла в тіні на лаву біля якоїсь хати.

«Що він там ще питав? Де я була під час окупації? Та тут і була».

Іренка пригадала перший день. Люди поховалися, за ворота — ані ногою! Віконниці, зазвичай у спеку зачинені. Пригадала, як хтось постукав у їхню хвіртку. Мама в щілину віконниць дивиться: наче двоє німців у формі. Один, схоже, медик, бо в нього сумка з червоним хрестом через плече. Хочеш — не хочеш, а треба відкривати. Зайшли, той, що не медик, ламаною мовою питає: «Чи є поранені або хворі?» Потім пішли до іншої хати, до сусідів. В кінці вулиці жили Харченки — дід і баба, обом уже було за вісімдесят. В діда осколок у грудях застряг. Так його до німецького шпиталю відвезли, зробили операцію. Осколок витягли, але дід усе одно помер через місяць. Не до всіх німці були прихильні. В школі в кінці війни не дорахувалися єврейських і циганських дітей. Єврейські родини вивозили до концтаборів. Циганів розстрілювали одразу.

Перепочивши, Іренка рушила далі. Вона пригадала, як одного разу на площі бачила повішеного. На грудях була табличка, де на трьох мовах зазначалося, що він — крадій. То був відомий у Третій Роті Артем. Сам про себе він казав, що в нього така хвороба — красти. Через ту хворобу в міліції він більше доби не затримувався, його відпускали. Того разу він вкрав у німців плитку шоколаду.

«Шоколад! Коли я останній раз їла шоколадні цукерки? Здається, мені тоді було п’ять? Чи шість років? Бабуся Аня купила для мене на базарі цукерки. Я їй тоді заграла Шопена...»

Іренка чи то втомилася, чи то спогади про шоколад уповільнили її ходу.

«А той німецький офіцер, що показав мені фото своєї малої доньки, а потім пригостив шоколадкою? Коли ж це було? Це було вже перед другим визволенням міста. Перший раз нас визволили в лютому і невдало, а вдруге у вересні сорок третього. В липні фронт наблизився до нас. На лівому березі — наші, на правому — німці і ми. Тільки-но стемніє, аж ось вони — «кукурудзники». Виключать мотори і планують вздовж берега. Летять і скидають невеличкі бомбочки. Темно, їм не видно, на кого вони падають. Через раз — то на німців, то на нас».

Іренка нарешті всміхнулася:

«І сміх, і гріх...»

Вона пригадала: до «кукурудзників» було ще пів години. В їхньому підвалі почали збиратися сусіди. Підвал був глибокий, вниз із гори вели круті сходи. Зсередини підвал був обкладений піщаником і влітку там було досить прохолодно. Двері до підвалу були відчинені. Прийшла сусідка з десятирічним сином. У того був гіпс на руці — німецький доктор наклав у шпиталі. У підвалі назбиралося вже чоловік десять. Десь вдалині почулися перші вибухи, і тут по сходах біжить Настя. Вона була не дуже розбірлива у кавалерах і за останній рік досить непогано навчилася говорити німецькою. За нею ув’язався якийсь «Фріц». Він був на підпитку, і коли побачив у підвалі стільки людей, крикнув: «Partisanen?» — і дав у стелю чергу з автомата. Кулі дзинькали, відскакуючи від стін і стелі. За секунду підвал спорожнів. Німець, голосно регочучи, піднявся сходами нагору.

«Не всі окупанти були однаковими. Один міг дитині з котла каші дати, інший — вилаяти і прогнати. Румуни, ті одразу, як з’явилися, обнесли всю молоду кукурудзу по городах. Та гірше всіх були мадяри!»

Коли дорога круто пішла вниз до Переїзної і попереду показалися заводські димарі, Іренка стала міркувати, що сказати матері.

«У мами хворе серце, їй не можна хвилюватися, особливо після того серцевого нападу».

Вона пригадала, як усе це трапилося.

Це було два роки тому. Вона поверталася зі школи разом з однокласником Вітею, а назустріч їм — його мама, тітка Люба. Тітка Люба була з тих, про яких кажуть: «лізе як муха в око», або «ти її в двері, а вона у вікно». Вона все намагалася затоваришувати з мамою. Прийде, бувало, до них і годинами ляси точить, пліткує та все очима по хаті зиркає.

— Бідні мої, ростете без батьків. Вітін батько, Микола Іванович, на фронті загинув, а твій, Орисю, Іван Харлампійович... Хоча який він тобі батько? Ти ж не Войкова, і Софія, і Іван тобі не рідні батьки...

Вітя при такій матері ріс «затюканим», але й він не витримав:

— Мамо, що ти таке кажеш, зупинися...

В Іренки від обурення перехопило подих.

— Та про це ж усі знають, — тітка Люба зробила театральну паузу. — Бідна дитино, так ти не знала, що Іван Харлампійович і Софія Францівна тебе взяли з дитбудинку?

Потім без передиху співчутливо запитала в Іренки:

— Це ти вдома — Іренка, у школі — Орися, а як насправді тебе звуть і яке в тебе прізвище? Ніхто не знає?

Підлітки в такому віці усі безкомпромісні. Іренка з порогу, у сльозах і розпачі, запитала в матері:

— А що, Животова каже, що я тобі не рідна?

Ось тоді в мами й стався серцевий напад.

Іренка була вже навчена гірким досвідом, тому йшла й думала, як би так сказати матері, щоб це не призвело до нового серцевого нападу.

«Скажу, що відмовили, коли дізналися, що в мене четвірка з математики, — вирішила під кінець Іренка. — Скажу, що влаштуюся прибиральницею, і з голоду ми не помремо».

Коли втомлена Іренка прийшла додому, вона застала матір у доброму настрої. Вона розповіла матері свою вигадану версію співбесіди у районному відділі МДБ, мати їй сказала:

— Не хвилюйся, з сьогоднішнього дня у нас нові квартиранти — дуже порядні чоловік і жінка, будуть винаймати кімнату.

За годину Іренка побачила цих «дуже порядних» чоловіка та жінку.

Чоловік почав несамовито кричати на матір, що та обдурила його — не розповіла, що її чоловік «ворог народу».

Він ледве не гупав ногами:

— Я відповідальний працівник у міністерстві, я вам цього так не залишу! Добре, що знайшлася жінка, яка відкрила мені очі на вашу підступність!

Софії Францівні стало зле, стався серцевий напад.

На третій день попрощатися із Софією прийшли її знайомі та подруги. До кімнати, де стояла труна, зайшла тітка Люба. До неї підійшла Іренка і щось тихо сказала. Люба, як ошпарена, вискочила з кімнати.