Третя Рота №2. XX століття

Анна Матвіївна не помітила, як подолала шлях від базару до дому. Сльози застилали очі, але голову вона жодного разу не опустила додолу. Адже вона — Грудзинська. Рід її чоловіка од віку був шляхетський.

У вухах і досі бриніли образливі слова колишньої кухарки. Річ була зовсім не в тому, що колись Варвара й Анна належали до різних суспільних верств Третьої Роти. Харлампій, чоловік Варвари, був шахтарем, а Франц, чоловік Анни, — співвласником Донсоди. Зараз вони обидві вже майже сімнадцять років як вдови. Здавалося б, що їм тепер ділити? А виявляється, було що, а точніше — кого. Іван Войков був сином Варвари й водночас чоловіком Софії, доньки Анни.

Анна Матвіївна підійшла до свого будинку. Красивий, обкладений білою цеглою, з чотирма великими вікнами на вулицю, він вигідно вирізнявся серед навколишніх білих мазанок.

У житті Анни це було вже сьоме житло. Перші три були у Варшаві: батьківський будинок; наймана квартира, де вони з Франтішиком жили після одруження; власний будинок, з якого вони вирушили на будівництво Донсоди. Четвертим була кімната, яку вони з Францем винаймали у Войкових, п'ятим — власний будинок із садком на схилі гори неподалік заводу. Потім — громадянська війна. Втрата чоловіка від «іспанки» і одразу двох синів — Казека та Михася — від тифу. Нова влада виселила Анну з дітьми — Тосиком і Зосею — з їхнього власного будинку. Знову довелося винаймати кімнату у Варвари. Сьоме житло — чотири великі кімнати, кухня, веранда та просторий підвал, де і взимку, і влітку можна було зберігати продукти. Цей будинок Іван Войков почав будувати одразу після одруження із Зосею. За два роки будинок був готовий.

Саме цей достаток і вибішував Варвару. Іван одружився із Софією, коли йому було тридцять п'ять, а їй — двадцять два. До того він дбав про матір, допомагав стати на ноги братам і сестрам. Та коли нарешті настав час подбати і про себе, мати прокляла і сина, і Грудзинських.

Іренка почула, як відкриваються вхідні двері, поспіхом закрила кришку піаніно й вибігла назустріч Анні Матвіївні.

— Babciu, babciu, gdzie byłaś?

— Na targu.

— Co mi tam kupiłaś?

— Patrz, co.

— Hura! «Czerwony Kapturek»! Moje ulubione...

— Irenko, to za zagranie Nokturnu Chopina.

Радісна Іренка побігла далі «шліфувати» Шопена.

«Бідна дитина, — подумала Анна Матвіївна. — Їй тільки шість, а скільки вже довелося пережити».

Добре, що Іренка нічого не пам'ятає. У тридцять третьому її разом із рідною матір'ю вже везли підводою до «Валу Білого моря». Тоді Іван Войков насилу відірвав дівчинку, яка вчепилася в холодне материнське тіло. А ще довелося відкупитися від п'яних візників. Їх того року наймала міська влада, щоб вони їздили містечком і збирали померлих від голоду. Звісно, нормальній людині займатися такою справою на тверезу голову було не під силу.

Анна Матвіївна збиралася віднести придбане на базарі молоко до підвалу, та виявилося, що воно прокисло.

Ох, Варваро, Варваро! От і не вір після цього в забобони....

Проходячи повз спальню, Анна Матвіївна відчула легкий запах валер'янки.

Бідна моя доню! А тобі за що?

У Зосі була тяжка серцева хвороба. Після одруження лікарі одностайно винесли вирок: із такою хворобою народжувати дитину небезпечно. Сьогодні Софія зранку поїхала до Лисичанська по ліки, бо від валер'янки користь тільки для котів.

Анна Матвіївна розклала на столі нечисленні фотографії. Ось вони з Францем виходять із костелу після вінчання. Ось уся родина біля свого будинку у Верхньому. А ось Тосик із Зосею в харківському костелі під час конфірмації. Близнюки Казек і Михаш у будьонівках.

Вона раптом пригадала, як далекого 1901 року Франц казав, що якщо народиться донька, то нове століття буде без воєн. А народилося двоє — Теофіл і Софія.

Проклятий дев'ятнадцятий рік... Франц помер від «іспанки», а Каземир і Міхал — від тифу.

Серед фотографій не було дорослого Вацлава. Зберігати світлину колишнього капітана царської армії було небезпечно. Про долю сина Анна Матвіївна майже нічого не знала. Лише чутки про те, що в Польщі він уже полковник, одружений і має двох дітей.

Слава Богу за смуток і радість...

Анна Матвіївна погладила й поцілувала кожну фотографію, потім поклала голову на свої натруджені руки. Із сусідньої кімнати в майже бездоганному виконанні Іренки долинав ноктюрн мі-бемоль мажор.

Двері тихо відчинилися.

— Привіт, доню, — звернулася Софія до Іренки.

— Мамо, подивися, які цукерки мені купила бабуся!

— Гарні цукерки. А де зараз бабуся?

— Вона заснула. Я ніяк не могла її добудитися. Мабуть, від мого ноктюрну.

P.S.

Нуступним був 1937-й рік.

Як добре, що милість Божа не має меж. Як добре, що Анна Матвіївна не дожила до ще гірших часів.