Третя Рота №2. XX століття

Храм жіночого монастиря давно забув запах ладану. Тепер тут пахло тугою... навпіл із надією. Названий на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість», він уже п'ятнадцять років не чув молитов. І ось — дочекався: католицький ксьондз таємно править тут месу для полонених польських полковників і генералів.

У кімнаті, де колись Варя Терещенко, випускниця Київського інституту шляхетних дівчат, сповідалася ігумені матінці Анастасії, ночами відбувалися допити.

На допитах слідчі казали:

— Наша країна війни Польщі не оголошувала. Просто так трапилося, що «Польська держава перестала існувати».

Проте польських офіцерів називали «військовополоненими».

Перший раз Вацлава Грудзинського допитували наприкінці тридцять дев'ятого. У кімнаті тоді було троє: особіст, полковник і конвоїр. Перекладача не було — потреби в ньому теж.

— Так... Полковник Вацлав Грудзинський... народився 25 грудня 1890 року в селі Верхнє Катеринославської губернії... Одружений, двоє дітей: син і дочка. Випускник Варшавського суворовського кадетського корпусу... Першу світову «імперіалістичну» війну закінчив у чині капітана...

Слідчий Оперативно-слідчої групи НКВС капітан Бунаков чітко діяв за затвердженою інструкцією. Підсовуючи пачку дефіцитного «Казбека» кадровому полковникові, він нібито хотів продемонструвати:

«Я бачу перед собою рівну, освічену людину, а не звичайного карного злочинця».

— Дякую, не палю, — коротко відповів Грудзинський.

— А чай? Ви теж не п'єте? — єхидно спитав Бунаков, указуючи на паруючу у склянках «Екстру».

— У нашій родині не заведено пити чай о другій годині ночі.

— Ну-ну... — продовжив слідчий.

Він уже знав, чим закінчиться ця розмова «освічених людей».

— Це те, що нам відомо, пане полковнику. А що було після 1918 року? Ви перебували у війську?

— Так, пане капітане.

— У якому? Денікін? Врангель?..

— З кінця 1918 року — у польському війську.

— А де саме ви служили у 1920 році?

— У Старогарді...

— Старограді? Де це?

— Ні, не Староград. Старогард. Це на півночі Польщі. Поморський військовий округ. Командир роти.

Капітан щось дописав до «Особистої справи полковника Вацлава Грудзинського».

— Тобто, полковнику, ви хочете сказати, що у 1920 році не брали активної участі в збройній боротьбі проти Червоної армії та Кінноти Будьонного?

— Саме так, капітане.

Так закінчився перший допит.

Минув місяць. Полковник уже збився з рахунку тих допитів. Мінялися слідчі, але не змінювався перелік питань. Вацлав Грудзинський дійшов висновку, що особісти намагаються з'ясувати його політичні погляди, перевірити, чи не пов'язаний він із польською розвідкою.

А ще вони за будь-яку ціну хотіли схилити його до співпраці з НКВС.

На останньому допиті слідчий, уже в чині старшого лейтенанта, раптом сказав:

— У мене для вас добра новина.

Він поклав перед полковником листа.

Вацлав одразу впізнав почерк сестри. Він устиг прочитати перші рядки:

«Любий Вацеку, я рада, що в тебе все добре. У мене теж усе добре...»

Слідчий прикрив лист долонею.

— Вам, полковнику, дозволено один раз на місяць писати листа дружині. Але, як виняток, ви можете написати зараз листа своїй сестрі. Звичайно ж, російською мовою.

«Зося написала, що в неї все добре. Не написала — що в нас... А як там мати? Батько? Брати?..»

Серце Грудзинського стислося. Востаннє своїх рідних він бачив двадцять років тому. Листів від них не отримував і сам не писав. Він знав, як небезпечно було мешканцям СРСР писати листи за кордон, а ще небезпечніше — отримувати їх.

«Що замислили енкаведисти? Яку плату я повинен заплатити? Видно, у них залишилося лише одне невирішене питання: чи погоджуся я на співпрацю?»

Слідчий відклав убік лист і підсунув полковникові чистий аркуш та ручку.

— Але спочатку, полковнику, напишіть детальну характеристику на офіцерів вашого бараку. Хто з них найбільш антирадянськи налаштований? Хто підбурює молодших офіцерів відмовлятися від роботи? Нам потрібні імена. Допоможіть нам — і, обіцяю...

Полковник повільно підвівся.

Слідчий напружився. Кинув погляд на конвоїра.

«За інструкцією конвоїр у разі різких рухів Грудзинського мав покласти руку йому на плече. А він навіть не ворухнувся. Але ж полковник підвівся повільно... Треба переглядати інструкцію», — подумав особіст.

Тепер Грудзинський дивився на нього згори.

— Я командував полком, — сказав Вацлав. — Я вчив своїх хлопців помирати за батьківщину, а не продавати її. Списків не буде.

Слідчий кілька секунд дивився на нього, потім повільно й акуратно закрив папку зі справою. На його обличчі не було злості — лише байдужість. Подібні відповіді від поляків він чув уже сотні разів.

— Шкода, — тихо сказав він. — Ви самі зробили свій вибір, полковнику.

Потім наказав конвоїру:

— Забирайте його.

З теплого приміщення полковник знову опинився на лютневому морозі. Він повертався до холодного собору, де на триярусних нарах, у шинелях, тісно притулившись один до одного, спали його товариші.

Навкруги стояла тиша. Було чути лише, як рипить сніг під ногами конвоїра і в'язня.

— Вацлаве Францовичу, — раптом почувся голос конвоїра. — Не зупиняйтеся і не обертайтеся.

Так по батькові до Грудзинського давно вже ніхто не звертався.

— Мого батька звали Федір Войков. Він багато розповідав мені про вас.

Полковник трохи сповільнив крок.

— Федя? Твій батько? — Вацлав згадав свого друга дитинства, Федька, сина кухарки. — А чому «звали»? Невже помер? Ми ж однолітки!

— Помер? Можна й так сказати. За останні два роки такою смертю померли ваш брат Теофіл і мій дядько Іван Войков, чоловік вашої сестри.

«Що це? — стримуючи себе, подумав Грудзинський. — Він говорить правду? Чи він провокатор?»

— А що з моїми батьками? З братами Казимиром і Міхалом?

— Батько і брати майже в один рік померли від тифу.

— А мати?

— У тридцять шостому.

Грудзинський замовк. Потім тихо спитав:

— Що ти мені ще хочеш сказати?

— Моє начальство казиться від того, що поляки не йдуть на співпрацю. Ніхто з вас живим не повернеться до Польщі. Я можу спробувати влаштувати вам втечу.

— Я втечу, а мої товариші загинуть? Це зрада, розумієш? Я вже маю уявлення про підступність ваших чекістів.

Грудзинський зупинився перед зачиненими дверима. Обернувся.

— А що після моєї втечі буде із моєю сестрою? Та й тебе, хлопче, особісти вирахують на раз-два. Але все одно — дякую.

Полковник з зусиллям відчинив двері собору. Жодна хмаринка пари не зустріла його.

Пара тьмяних лампочок там, де колись був різьблений іконостас, та вапно, що старанно вкривало лики святих, не давали темряві повністю опанувати простір собору.

«Що їм сниться? — подумав Вацлав, дивлячись на на сплячих товаришів. — Що навесні їх передадуть нейтральним країнам? Або повернуть до родин? Нехай ця надія ще трохи потримає їх при житті...»

Грудзинський знайшов своє місце на нарах. Ліг і, заплющивши очі, подумки почав писати листа:

«Мої дорогі й любі мамо і тату, брати Казек, Міхаш, Тосик і сестричко Зосю! У мене все добре...»

P.S.

У травні 1940 року полковник Вацлав Грудзинський, як і тисячі інших польських військовополонених зі Старобільського табору, був розстріляний під Харковом. Там загинув цвіт польської нації: офіцери, лікарі, вчені, поети.