Третя Рота №2. XX століття

На осінні канікули Євген вирішив відвідати своїх батьків разом зі своїм дванадцятирічним сином Сашком.

Потяг з Харкова до Переїзної йшов понад шість годин, кожні десять-двадцять хвилин зупиняючись на невеличких станціях. У Сватовому Євген раптом сказав уголос:

– Нарешті – Сватове. І крикнув потяг: «Стій!»

Сашко здивовано відвів погляд від старенької «Електроніки», де Міккі Маус уже втомився збирати яйця у кошик:

– Хіба потяг може кричати?

– А ти прислухайся, от зараз він і «закричить».

Мабуть, машиніст потяга тільки цього й чекав: почувся короткий гудок, і потяг рушив.

Сашко відклав убік «Електроніку» і став спостерігати, як за вікном, змагаючись у швидкості з потягом, біжить темно-червоний диск сонця.

«На що це схоже? — подумав Євген. — Промені вечірнього сонця, пробиваючись крізь голі дерева посадки, утворюють послідовність «так-ні-ні». Один короткий проміжок світла, потім темний довгий».

– А може, це «морзянка»? – Євген тихо засміявся.

Сашко здивовано подивився на батька.

Чим ближче до рідного міста, тим більше хвилювався Євген. Одне і те ж почуття — вже багато років. На відміну від Сашка, для нього Харків так і не став рідним містом. Кому скажи — не повірять: хіба можна порівняти маленьку Третю Роту з мільйонним обласним центром, колишньою столицею України?

Нарешті Переїзна — залізнична станція колишнього села і міста Верхнє, колишньої Третьої Роти.

Євген тихо і без пафосу знову дивує сина:

— На землю рідного села ступив — і раптом легесенькими ноги стали, а серце — таким важким.

— Знову, тату, загадками говориш. Чому ноги легесенькі, чому серце важке?

Хотів Євген сказати сину щось на кшталт: «От як виростеш, сину, і доля занесе тебе подалі від місця, де ти народився, ось тоді і зрозумієш!», але втримався.

За вечерею дід з бабою не могли надивитися на онука.

— Як же ти виріс, Сашко, за останні пів року! — дивувалася бабуся.

— Такими темпами він і тебе через рік пережене! — казав дід, звертаючись до Євгена.

Наступного ранку, на Сашків жаль, «Міккі Маус» перестав працювати, а з ним заодно і «Хокей», «Автослалом» та «Веселі футболісти». Шість годин безперервної роботи «Електроніки» далися взнаки: дискові батарейки розрядилися.

«Ну то й на краще!» — радісно подумав Євген, а синові сказав:

— Після сніданку сходимо у Палац культури на виставку місцевих художників, потім провідаємо твою прабабусю — Ніну Олександрівну.

Довгий час Палац культури імені В.І. Леніна у Третій Роті був осередком культури і спорту. В фоє й досі на стінах висіли псевдомармурні дошки з псевдозолотими літерами:

«Искусство принадлежит народу» та «Из всех искусств для нас важнейшим является кино».

Євген подовгу розглядав картини. Були знайомі прізвища, але здебільшого нові. Портрети, пейзажі. Пахло лляною олією і скипидаром.

Сашко рухався швидше за батька і вже був десь у кінці виставки, аж раптом Євген почув:

— Тату, скоріше йди сюди!

Євген підійшов.

Сашко здивовано дивився на малюнок, зроблений кольоровими олівцями.

«Редиска. Женя Ищенко. 12 лет» — прочитав Євген напис на малюнку.

«Господи, мені вже тричі по дванадцять, а мій малюнок висить серед малюнків нинішніх учнів творчого гуртка».

— Сашко, я дійсно колись займався у гуртку творчості при Палаці культури, здається, він тоді називався «ІЗОстудія». Нашим вчителем був Іларіон Дмитрович, місцевий художник. Йому вже тоді було за шістдесят. Не розумію, чому він вирішив вивісити мій малюнок тільки тепер.

Сашко став розглядати малюнок уважніше.

— Дійсно, тату, папір уже трохи жовтуватий, але колір редиски яскравий, наче її тільки-но зірвали. Я й не знав, що ти вмієш малювати!

— Та де там «вмію», хоча тоді багато хто так вважав. Спочатку піонервожата, потім численні комсорги і профорги. В армії за це навіть «соплю» на погон мені причепили.

— Ну, я знаю, читав про них. Та що ж їм від тебе треба було?

— Стінгазети малювати. А в нас, знаєш, скільки раніше державних свят на рік було? Ось тоді я своє малювання і зненавидів, — засміявся Євген.

Після виставки батько й син, купивши квіти і торт, пішли провідати Ніну Олександрівну. Від Палацу культури вона мешкала зовсім недалеко.

Хоча Євген із Сашком і з’явилися зненацька, у Ніни Олександрівни завжди були напоготові різні смаколики. Раніше Сашко бачив прабабцю тільки в колі баби й діда, а тому з цікавістю почав розгляди її помешкання. Типові меблі «пізнього радянського ренесансу» не привернули його уваги, а от картини... Їх було небагато, але всі вони були вкрай цікаві за сюжетами.

Дві йому сподобалися найбільше. Одна була портретом: молода дівчина у строкатій біло-блакитній футболці з якимось значком на грудях, у яскравій червоній косинці, зав’язаній недбало на потилиці. А друга — зимовий пейзаж: невеличка річка, ще не зовсім вкрита кригою. На лівому березі — високі ялини, запорошені снігом, а на правому — хата-зруб із високим дахом-стріхою, вкритим товстим шаром снігу. З димаря в’ється димок. У вікнах — ледь помітний натяк на гасову лампу. А ще на березі видно перекинутий човен, теж під снігом. Небо сіре і холодне. З одного боку відчувається спокій, а з іншого... мабуть, самотність.

Євген розказав бабці про свій малюнок на виставці.

— Чи живий ще Дмитрович? — спитав він її.

— Він років на сім був старший за мене, на жаль, помер недавно. Кажуть, перед тим уже нікого не впізнавав.

— Дивно! Хто ж тоді мій малюнок обрав на виставку?

— Можливо, його учні розбирали його архів і знайшли твій малюнок? Я знаю, він нічого зайвого не зберігав. Ось вони, мабуть, і вирішили, що він йому чомусь був дорогим, от і виставили.

На кухні закипів чайник, Ніна Олександрівна заварила чай.

— Так ти вчився малюванню у Іларіона Дмитровича? — спитала вона у Євгена.

— Так, і він був дивним вчителем. Бувало, перекинеться парою-трійкою слів — і мовчить. Виставить який-небуть глечик. Ми малюємо, а він ходить між мольбертами. Підійде, обіпреться лівою рукою об твоє плече, нахилиться до тебе, візьме твій олівець, примружившись, гляне на той глечик, потім на твій малюнок і ледь помітним рухом проведе лінію. Потім подивиться на тебе, ніби питаючи: «Зрозумів свою помилку?», віддасть тобі олівець і відійде до іншого мольберта. І все це мовчки — без жодного слова. А ще він чомусь казав «єя» замість «її». Дмитрович був строгий, але ми його не боялися, бо любили.

Гарячий чай парував у чашках, і Євген продовжив свою розповідь.

— У нашій студії був куток, відгорожений шторою. Ми знали — там його роботи, і коли він виходив із класу, ми кидалися туди, щоб подивитися, над чим він зараз працює. Одного разу ми затрималися трохи довше, ніж було потрібно. На полотні була оголена жінка. Вона лежала на піщаному пляжі. Багато років потому, розглядаючи репродукцію «Сплячої Венери» Джорджоне, я здогадався, де він, Дмитрович, запозичив сюжет. На відміну від Джорджоне, його «Венера» нахабно дивилася глядачеві просто в очі. І тут ми почули, як за нашими спинами тактично кашлянув наш учитель... Ми, як миші, розбіглися по своїх місцях. Потім я бачив цю картину на виставці: все виглядало пристойно, на жінці був червоний купальник. Картина називалася «На Парамонах».

Раптом Євген щось пригадав:

— Я зараз пригадав, як малював цю редиску. Дмитрович поклав на тарілку пучок і раптом спитав: «Хто з вас любить редиску?». Усі, крім мене, підняли руки. Він спитав: «Ти що, єдиний, хто не любить редиску? Подивись, яка вона червона». А я випалив тоді йому: «Я не просто не люблю, я ненавиджу її!»

— Так от воно що! — розсміялася Ніна Олександрівна. — Я була на цій виставці і бачила твій малюнок. Він бездоганний. Тобі вдалося точно відтворити свою ненависть до редиски. І Ларя це оцінив.

— А ти, я бачу, добре знала його?

— Кого? Ларю? Звичайно ж знала. Ще з Харкова, де ми з Тосиком у далекі двадцяті навчалися.

— А хто цей Тосик? — спитав Сашко.

— Теофіл Грудзинський — мій перший чоловік.

Ніна Олександрівна на мить замислилася, немовби намагалася щось розгледіти крізь минулі десятиліття:

— Було три товариші: Тосик, Ларя і Володя. Тосик був молодший від Ларі й Володі на три-чотири роки. Ці двоє дружили з дитинства. Тосик затоваришував з ними у Харкові. Він і Ларя жили разом в гуртожитку художнього технікума. Володя на той час навчався на рабфаці. Харків був тоді столицею, і життя там вирувало. Після навчання Володя подався до Києва, а Ларя і Тосик повернулися сюди — у Верхнє. Ми з Тосиком вчителювали: він був учителем малювання, а я — мови та літератури. Незабаром одружилися.

— Так це у вас картини вашого першого чоловік? Теофіла? — Спитав Сашко.

— Так.

— І чому ж ви з Теофілом розлучилися? — поставив запитання на випередження Сашко, але, побачивши невдоволений погляд батька, знітився і замовк.

— Та сталося як у тій пісні: «Десь взявся стрілець із-за крутих гір, розбив, розлучив пару голубів...»

Побачивши в очах правнука німе питання, бабця продовжила:

— Прийшли вночі, зробили обшук: перевернули все догори дном. Потім напіводягненого Теофіла вивели з дому, і більше я його не бачила. У місцевому відділі НКВС дали довідку, що його засудили на «десять років без права на листування». Я вже тоді знала, що це означає насправді. Тільки через двадцять років отримала сповіщення, що Теофіла тоді через три дні розстріляли, і що тепер він посмертно реабілітований. Тоді я в друге вийшла заміж. За Степана Іщенка.

Сашко сидів розгублений і лише спитав:

— За що з Теофілом так жорстоко обійшлися?

— Ох, Сашо, тоді «ні за що» маршалів розстрілювали, а тут — якийсь художник. Могли оголосити «буржуазним націоналістом», а швидше за все — «за працю на польську розвідку», він же був поляком, знав польську мову. Цього було досить.

— А як склалася доля Ларі і Володі? — спитав Євген.

— Тосик і Ларя після Харкова були у «Товаристві художників», ну звісно «підробляли» де тільки могли. У Верхньому, ви тільки уявіть собі, була театральна група, отож Тосик і Ларя малювали їм декорації.

Ніна Олександрівна на хвилинку вийшла у другу кімнату. Повернулася з пожовклою фотографією.

— Це Тосик і Ларя. Ларі, якщо так можна сказати, «пощастило» більше ніж Тосику. Ларю заарештували на рік раніше. Його звинуватили лише в ігноруванні соцреалізму та прихильності до формалізму в мистецтві. За це тоді ще не розстрілювали. Ларю відправили «перевиховуватися» кудись на Урал. Про все це я дізналася від нього лише через десять років після його повернення, і то — з дуже короткої розповіді. Він взагалі не любив про це говорити. Ну а про долю Володі ви й самі можете в енциклопедії прочитати.

— Тепер я розумію, чому Дмитрович був такий мовчазний! — озвався Євген. — А ще він не любив червоний колір! Я не пам’ятаю, щоб на його натюрмортах були червоні троянди або червоні маки. Раніше я думав, що він кон’юнктурник, а він просто — сміявся з партійних бонз! На картині «Микита Сергійович з робітниками Лисхіму» в одного з робітників із кишені стирчить кукурудзяний качан. А картина «На балеті»? Я був свідком, як картина тричі перемальовувалася: спочатку там в урядовій ложі сидів упівоберта Микита Сергійович. Він явно ігнорував «танець маленьких лебедів», бо дивився не на сцену, а плескав у долоні комусь у залі. На ньому був якогось брудного кольору костюм і червона краватка. Сидів він, до речі, на яскраво-червоному стільці з високою спинкою. На задньому тлі, якось недбало, було зображено двох юнаків в компанії дуже ретельно прописаних жінок середнього віку. Жінки, одна чорнява інша руда, про щось шепочуться за спиною Микити Сергійовича. У ніг першого секретаря на приставному стільці сидить жінка у пишному білому платті, дивиться у театральний бінокль. І теж не на сцену, а в зал. Вона спирається на край ложі, оббитий червоним оксамитом. Коли Микиту Сергійовича за волюнтаризм зняли з посади, з’явився наступний варіант картини. Замість Хрущова був Леонід Ілліч. А після того, як Брежнєв помер, картина знову була перероблена. В остаточному варіанті з’явився Ленін. Володимир Ілліч! Причому костюм і краватка ніколи не перемальовувалися. Лише обличчя!

Ніна Олександрівна раптом сплеснула руками:

— Ой, що це ми все говоримо та говоримо, давайте нарешті ваш торт скуштуємо!

Вже проводжаючи гостей, майже сторічна старенька, лукаво посміхаючись, запитала:

— А ви знаєте, в кого усі троє — Тосик, Ларя і Володя — були закохані?

— Невже у Ніну? — спробував здогадатися Сашко.

— А от і ні! У Третю Роту!