Бельведер
Бельгійський винахідник і промисловець Ернест Сольве, власник «Донсоди», не називав себе соціалістом. Він узагалі не любив гучних ярликів. Сольве вірив у простішу річ: якщо підприємство приносить прибуток, то й люди, які на ньому працюють, мають жити гідно. Цю ідею він уперто втілював у життя — пенсійні фонди, виплати на випадок хвороби, безкоштовну медицину, школи для дітей робітників, восьмигодинний робочий день у три зміни, оплачувані відпустки. Тоді це називали «соціальним капіталізмом», а дехто — небезпечною єрессю.
Гарячим прихильником Сольве був і директор розпорядник содових заводів АТ «Любимов, Сольве і Ко» — Тепліц.
Одного квітневого ранку Сигізмунд Тепліц сидів у своєму кабінеті навпроти директора Донсоди — Олександра Абросимова. Вікна були відчинені, запах молодої зелені перебивав запах аміаку.
— Справи йдуть добре, — перегортаючи звіт, промовив Абросимов. — Прибутки ростуть. І це — на фоні того, що коїться довкола.
Він кивнув у бік Лисичанська. Там шахти стояли, гули страйки, хоронили загиблих від обвалів і газу.
— По всій імперії — страйки, — погодився Тепліц. — Люди кричать одне й те саме, не завжди розуміючи, кому саме.
— Бо кричати легше, ніж рахувати, — відповів Абросимов. — Але рахувати доведеться всім.
— У нас на заводі поки тихо, — продовжив Тепліц. — Бо людям нема за що бунтувати.
І це була правда. На «Донсоді» платили гідно. Біля заводу працювала лікарня, де лікували безкоштовно — від переломів до зубного болю. Діти робітників ходили до школи. Для неодружених стояв гуртожиток, а сімейним давали помірковані кредити — кому на нову хату, кому на корову.
— Знаєте, Олександре Єфремовичу, — задумливо мовив Тепліц, — якщо ми замість старої збудуємо більш потужну теплоелектростанцію…
— …на вугіллі з нашої ж шахти, — підхопив Абросимов. — Менша собівартість, електрика в домівки робітників, світло на вулицях Третьої Роти.
Він усміхнувся. Мрія вже набирала форми.
І саме в цю мить заводський гудок прорізав повітря — не за розкладом, різко й тривожно. Обидва підійшли до вікна.
На площі перед заводоуправлінням збирався натовп. Чулися вигуки, збурені голоси, знайомі інтонації 1905 року.
— Неможливо… — прошепотів Абросимов.
Вони вийшли до людей. Абросимов одразу побачив: більшість — свої, знайомі обличчя. Але між ними крутилися кілька чоловіків, чужих, різких, із поглядом агітаторів.
— Дев’ятигодинний робочий день!
— Безкоштовне лікування!
— Оплату днів хвороби!
Робітники перезиралися, не розуміючи.
Абросимов підняв руку.
— Люди, — сказав він спокійно. — Ті, хто кличе вас до страйку, не знають нашого заводу. У нас уже давно восьмигодинна праця — у три зміни. У нас безплатне лікування. У нас школи для ваших дітей.
Він обвів поглядом натовп.
— Хіба ви не знаєте про гуртожиток для холостих? Хіба не отримуєте допомогу на худобу? Хіба ви голодуєте?
У натовпі загуло. Хтось уже сварився з підбурювачами.
— Кожна година страйку, — продовжив Абросимов, — це менше продукції. Менше прибутку. Менше вашої зарплати. Менше їжі для ваших дітей і ваших жінок.
Настала пауза.
— То які ще у вас вимоги? — спитав Тепліц.
Агітатори зам’ялися. І тоді хтось з робітників випалив:
— Хочемо, щоб сортир на заводі був такий, як у вас у заводоуправлінні!
Тепліц не засміявся. Він повернувся до Абросимова:
— Пане Абросимов, через скільки днів ми можемо збудувати для робітників добрий сортир?
— Думаю, за тижні два, — серйозно відповів той.
— От і добре. А тепер, — звернувся він до робітників, — повертайтеся до роботи.
Тепліц не здивувався. Він давно знав: революції починаються з абстрактних слів, а закінчуються конкретними потребами.
Задоволені робітники Донсоди розійшлися по цехах. Площа спорожніла. Лише кілька агітаторів з підпільного лисичанського осередку РСДРП залишилися незадоволеними.
Завод запрацював, ніби нічого не сталося.
У кабінеті Тепліц налив чаю й тихо сказав:
— Олександре Єфремовичу, зробіть їм такий сортир, щоб і їхні нащадки згадували нас добрим словом.
Абросимов усміхнувся.
— Буде їм не сортир. Буде Бельведер. З фонтаном і русалками.
— Олександре Єфремовичу, — трохи поміркувавши, сказав Тепліц тихо, — ми можемо відкласти бурю. Але не можемо скасувати море.
Абросимов кивнув.
Бельведер із фонтаном і русалками з’явився вчасно, справно й навіть надто красиво для свого призначення. Але Тепліц і Абросимов розуміли: прийде час, коли не допоможуть ні лікарні, ні школи, ні найкращий у повіті сортир. Прийде інша мова — грубіша, гучніша, байдужа до кошторисів.
Минуло більше ста років. Нема вже «Донсоди» і її цехів. Але мешканці Третьої Роти й досі переказують цю кумедну історію — про страйк, який закінчився Бельведером.
В цій історії залишилася тріщина — нагадування про те, що навіть найлюдяніший порядок може лише затримати катастрофу, але не завжди її зупинити.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!