Третя Рота №2. XX століття

Травень 1904 року. Жереб

Семен Павлович був знаною людиною в селі. Його обрали старостою на сході, бо «говорив без крику, але щоб слухали». Він вів громадські книги, передавав розпорядження з волості, відповідав за податки та призовників — і це робило його людиною непростою, впливовою.

У будні обходив двори: заходив у сіни, стукав палицею об поріг, питав коротко:

— Чи все в порядку?

Слухав скарги, нагадував про податки, іноді тихо додавав:

— Громада — то не цариця, але й не діти.

Влітку сідав на ґанок сільської управи — приймав людей. Семен Павлович ніколи й нікому не скаржився. Якось йому спалили клуню. Казали — помста за рекрутів. Лише, оглянувши згарище, мовив:

— Працюю на громаду — не на страх.

Навесні 1904 року до села дійшли чутки про війну на сході імперії. Родини, де були хлопці старші за двадцять, жили в неспокої.

У хаті удови Ганни Терещенко стояла тиша, обпечена тривогою. Савка, єдиний син, стояв біля печі й дивився на свої руки — широкі, вже чоловічі. Йому щойно виповнився двадцять один, але в очах ще трималося щось дитяче.

Ганна глянула на нього з кутка, де висіли ікони. Лампадка тремтіла, і тінь від неї ходила по стіні.

— Може, не візьмуть… Ти ж у мене один…

Савка не підвів очей.

— Як жереб не впаде — не візьмуть. А як впаде — хто мене оборонить?..

У сільській управі пахло старими книгами й потом. На столі стояла дерев’яна скринька з білими згорнутими папірцями. Хлопці заходили по одному. Ніхто не жартував. Савка ступив у кімнату, коли лишилося вже кілька.

Семен Павлович підвів очі. Він пам’ятав цього хлопця ще босоногим — як той гнав гусей до озера. Кивнув. Савка взяв папірець. Розгорнув.

— Одиниця.

У кутку хтось прошепотів:

— Перший…

Інший голос, майже нечутно:

— Син удови…

Староста взяв папірець, глянув. На мить затримав подих. Наче хотів щось сказати. Але тільки сказав писареві.

— Запиши. Савва Терещенко. Придатний.

Того вечора Савка сидів на порозі. Мати — поруч. Вона не плакала. Лише водила рукою по його плечу, ніби запам’ятовувала.

Прийшов Семен Павлович. Сів поряд, важко.

— Їздив до волості. Пільги не дали. Кажуть — війна.

Савка кивнув.

— Але я ще поїду, — додав староста.

Савка підвівся.

— Не треба. Як сказали — так і буде.

Староста опустив очі.

— Та хіба ж…

— Буде, як буде.

Староста потім довго сидів у своїй хаті, поклавши руки на стіл — ніби молився за всіх, кого віддав на війну.

Наприкінці травня від сільської управи до Бахмута рушила бричка, запряжена парою коней. Серед трьох, кому випав жереб, був і Савва Терещенко. На грудях у нього поруч із хрестиком висіла ладанка-оберіг — невеликий полотняний мішечок із грудкою рідної землі. Учора зробила його мати. Прощаючись, вона тричі перехрестила сина.

Рекрутів зібрали у повітовій призовній дільниці. Лікар швидко оглядав — заглядав у рот, стукав по грудях, навіть не дивлячись у вічі.

— Придатний. Наступний.

Волосся стригли просто на дворі. Пасма падали в пил.

На пероні стояли дві сотні рекрутів зі скрутнями через плече. У кожного — торба, яку зібрала в дорогу мати. Савва тримав свою — там, крім харчів, лежали вишитий рушник і образок Миколи Чудотворця.

Дорога на Схід

Паровоз свиснув — і поїзд рушив. Савва не пам’ятав дороги — лише чорний дим паровоза, крики, команди, чужі обличчя. Вагони були переповнені. Їхали мовчки.

Дорога була довгою.

Нарешті потяг із гуркотом переїхав міст через Волгу. За два дні новобранці вже були у  в навчальній роті. Там Савва швидко вчився — не тому, що хотів, а тому, що хто не вчився — того били прикладом.

В останній день червня відбувся урочистий парад. На трибуні стояв імператор Микола II.

— Здравстуйте, братцы! — привітав він.

І Савва разом з усіма гучно відповів:

— Ура!

І знову залізниця.

За вікном вагона розгортався безкраїй Сибір: день за днем — ліси, болота, ріки. У вагоні було душно, брудно, постійно пахло потом і махоркою. Солдати спали на дошках, підклавши шинелі. Короткі зупинки — по десять-п’ятнадцять хвилин. І довгі: Омськ, Іркутськ, Чита…

У Читі Савва вперше побачив поранених.

— У Маньчжурії — м’ясорубка, — сказав один із бинтами на голові.

Савва не став нічого питати.

Вересень 1904 року. Маньчжурія. Мукден

Ще півтора тижня дороги — і станція Мукден. Тут уже все було інше: чужі жовті обличчя, незнайомі запахи. У стрілецькій роті, куди потрапив Савва, все було інакше — життя і смерть поруч.

Капітан Новицький, офіцер із трохи втомленими очима, обійшов стрій новоприбулих. Зупинився перед Саввою.

— Прізвище?

— Терещенко. Савва.

— Губернія?

— Катеринославська.

Капітан на мить завмер.

— Катеринославська? А я з Бахмута.

Подивився уважніше.

— Добре, Савва. Станеш до першого взводу. Тримайся, як чоловік. — І рушив далі.

Ввечері Савка написав короткий лист:

«Мамо, я вже далеко. За Сибіром. Але в серці — ти і наша хата. Хай Бог береже вас. Ваш Савва.»

Лютий 1905 року. Маньчжурія. Перевал Теліцзун

Вранці 27-го стояла дивна тиша. Потім — свист. Перший снаряд упав десь позаду. Земля здригнулася.

— До бою!

Японці з’явилися раптово — темною лінією, що рухалася вперед.

— Вогонь!

Савва стріляв прицільно. Після п’ятого пострілу — перезаряджав. Механічно.

Хтось поруч кричав. Хтось уже мовчав.

— Вперед! — наказав Новицький.

Рота піднялася. Дим різав очі. Савва біг, нахилившись, майже навпомацки. Краєм ока побачив: капітан, ніби наткнувшись на щось невидиме, впав.

Савва підбіг. Кров темніла на шинелі.

— Пане капітане!

Очі відкриті. Дихає. Савва перекинув свою гвинтівку й саблю капітана собі на шию, підняв його на плечі. Піт заливав очі. Над головою — кулі, крики, вогонь. Крок. Ще крок. Він не озирнувся жодного разу, поки не дістався лазарету.

Повертаючись назад, почув свист снаряда. Стрибнув у окоп. Вибух. В очах раптом потемніло. Настала тиша.

Він прийшов до тями вночі. Пахло карболкою. Світло лампи било в очі. Над ним схилився хірург.

— У тебе контузія. А осколок із ноги витягли. Житимеш, хлопче.

Савка повільно приходив до тями.

— Але кульгатимеш, — продовжив лікар, — У тил підеш.

Савка не відповів. Було соромно за тил і легко водночас.

Знову поїзд. Знову ті самі сибірські станції.

Десь там, де мати й рідна хата, — уже весна. А у вагоні — зимовий вітер із щілин.

Поряд сидів унтер і грав на гармоні — сумно, тягуче.

— Хочеш пограти?

— Не вмію.

— Навчу.

Пальці спочатку не слухались. Але вже на третій день Савва награвав просту мелодію.

Коли настав час прощатися, він сказав унтеру:

— Продай гармонь.

Той похитав головою.

— Бери так. Бачу по твоїх очах — тобі вона зараз потрібніша.

26 травня 1905 року. Повернення

Село, притулене до стариці Донця, жило своїм неспішним життям.

Савка Терещенко повернувся на Вознесіння.

Передчуття Ганну не підвело. Вона стояла край дороги ще зранку. Коли побачила — не закричала. Просто пішла назустріч швидко, майже бігом. Зупинилася перед ним. Доторкнулася до плеча. Наче перевіряла — чи справжній.

Ще не один день вона крадькома поглядала на нього — ніби не вірила, що повернувся живим. І ще не раз підходила до дзеркала — подивитися на оренбурзьку хустку, яку він їй привіз. Та не довелося одягти її взимку.

Ганна недовго пожила — згоріла від хвороби.

Померла мати, і залишився Савка сам у своїй хаті. Хоча — ні, не сам. Були ще спомини про війну. Про неї нагадував біль: нога нила на негоду, а голова — раптово, нестерпно. І тоді він сідав, заплющував очі — і чекав, поки відпустить.

Батько в Савки колись столярував: чи не в кожній хаті села в його люльках колисали немовлят, а за його столами збиралися родини. Руки Господь і синові дав умілі, але до власної хати ті руки ніяк не доходили. Старенька хата хоч і не хиталася, та все ж потребувала ремонту, а тин тримався на чесному слові.

Через тин від Савчиної хати жила Євдокія. Їхні батьки — Микола Терещенко та Іван Коваль— за сім років служби на флоті міцно потоваришували. Після служби батько Явдохи умовив Миколу перебратися до свого села. Тут вони одружилися з двома подругами — Ганною та Дариною, тут і хати поставили поруч. Батьки дружили — отож не дивно, що й діти їхні дружили змалку.

Дарину в селі дуже поважали, бо вона добре зналася на травах, а дехто навіть вважав її знахаркою.

Маленька Явдоха — вся в матір. Свій хист вона перевіряла на Савці — не раз мастила йому подряпані коліна мазями, які сама ж і готувала.

Можливо, їхня дружба й переросла б у щось більше, та протягом трьох років один за одним померли — спершу Микола та Іван, а потім Дарина. А невдовзі Савку забрали на війну.

За останній рік до Явдохи сваталися, і не один раз, але вона усім відмовляла.

Вона теж була, як і Савка, сама у своїй хаті. Мати її померла два роки тому. Добра, спокійна жінка, яку в селі називали просто — травниця Дарина. До неї йшли з лихоманкою, з дитячим криком, з болем у грудях чи в животі. Вона не кидала чарівних слів, а збирала трави: деревій, звіробій, вербову кору, сушеницю. Кожна — на щось, кожна — з молитвою. І Явдоха ходила з нею змалку по лугах і балках, вивчаючи світ крізь запахи й дотик.

Після смерті матері Явдоха продовжила її справу. Вона знала, коли найкраще рвати чебрець — до Спаса, коли — материнку, а коли — полин. На стінах її хати, під стріхою, висіли зв’язки зілля; пахло сушеним листям і корінням. У коморі стояли склянки з настоянками, а в кутку — старі сувої з рецептами, які ще її мати списувала кирилицею. До неї йшли з усього села: кому золототисячник від лихоманки, кому ревінь від запору, а кому навпаки — «затули гузно».

Ходили й чутки, що вона ворожка, тож приходили й такі, хто сподівався позбутися «лихого ока», а потім із тим самим лихим серцем і повертався.

— Явдохо, ти ворожиш? — питала баба Шура, що приходила до неї щомісяця з болями в ногах.

— Не ворожу. Травами лікую. А зле — від заздрості, не від чарів.

Чутки про ворожбу були брехнею. Явдоха ходила до церкви, щонеділі стояла біля образів, і сам отець Миколай не раз захищав її від пліток:

— Явдоха — божа людина, а не відьма, — казав він людям.

Тиждень тому до Явдошки завітала Маланка — молода, норовлива, невідомо звідки в селі взялася. Поклала кошик яєць на стіл і сказала півжартома, півсерйозно:

— Причаруй до мене Савку Манжура, щоб мій був!

Була в серці Явдохи таємниця: вона кохала Савву, та боялася признатися — війна зробила його іншою людиною.

— Я не ворожка, Маланко. Я тільки травами людей лікую.

Маланка спалахнула, стиснула зуби:

— Що, горда?! Подивимось, як ти потім житимеш! Проклинаю і тебе, і дітей твоїх, якщо будуть! Щоб і ти не знала щастя. — І, грюкнувши дверима, вибігла з хати.

Явдоха довго стояла, тремтячи від образи. Того вечора вона пішла до церкви. Запалила свічку.

— Боже, вразуми Маланку, а мені не дозволь озлобитися, як вона.

Потім молилася за Савву. Щоб біль минав, щоб дух не надломився. Щоб не запив, не вкоротив собі віку, як інші.

У селі здавна було заведено: коли самих прізвищ не вистачало, люди давали одне одному ще й вуличні імена. Не з паперу — з життя. Бо на одній вулиці могло жити кілька Ковалів, Ковальових або Коваленків, і тоді кожного називали по-своєму — за вдачею, ремеслом або якоюсь пригодою.

Маланка ж не стала вигадувати довго. Де тільки могла, почала називати Явдоху — Явдошка-ворожка. Спершу те підхопили діти — як гру, як нове слово, що легко чіпляється до язика. Вони перегукувалися через тини, шепотілися за спиною, іноді — просто в обличчя, ще не розуміючи ваги сказаного. А за ними — й дорослі. Спершу — ніби жартома. Потім — із напівусмішкою. А згодом — уже без усмішки.

Жінки, що раніше заходили до Явдохи по зілля, почали ставати на порозі й не переступати далі. Чоловіки віталися коротше, відводили очі. На вулиці розмови стихали, коли вона проходила поруч, і знову оживали за спиною — тихі, колючі.

І вже ніхто не питав, чи правда те слово. Воно зробило своє. І тільки Явдоха, коли чула його, щоразу ніби спотикалась у душі. Але мовчала.

Тин, що розділяв

Тин був старий, як спогади. Ще батько його ставив, а потім не раз лагодив. Мати казала: «Не нахиляйся до нього — впаде разом із тобою». Савка вирішив — досить. Не буде сидіти без діла. Нагнувся, щоб витягти кілок. Лопатою підкопав землю, зітхнув. Сонце било в потилицю, вітер здіймав пил. Нога нила — але терпів. Витягнув другий кілок — і тут ударило. Гостро і раптово. Мовби хтось вистрелив зсередини. Біль пішов від потилиці й прорізав лоба, очі, вуха, щелепу. У голові загуло, засвистіло — мов під час артилерійського обстрілу. Світ захитався, збляк. Савка впав на коліна.

— Савко! — пролунав голос.

Це була Явдоха. Вона підбігла, стала поруч, обхопила його голову й притисла до себе. Минуло кілька хвилин. А може — вічність.

Савка розплющив очі. Побачив її зблизька: темні очі, ластовиння на щоках, заплакані вії. Коса, обвита довкола голови.

— Явдохо… — прошепотів він. — Прости.

— За що? — тихо відповіла вона. — Ти ж не винен, що війна в тобі досі живе.

Він лежав, упершись щокою в її груди. Йому було тепло. І зовсім не боліло.

— Як ти взнала, що я тут?

— Я… відчула.

Вони мовчали.

Потім Савка підвівся, сів біля тину, весь у пилюці.

— Ти мене врятувала…

Вони сиділи поруч, обіпершись спинами об старий тин. І той, мов зрозумівши щось, більше не хитався.

Освідчення

Дні пливли неквапливо, як Донець улітку. Лише іноді Савці вдаряв у скроню біль. Та з часом він почав відступати. Не сам. Його витіснила вона. Явдоха приходила часто. Не питала, не пояснювала, не просила. Просто з’являлася з вузликом зілля.

— Це тобі — щоб голова не боліла. Пий перед сном.

Савка не перечив. Її голос мав у собі щось таке, що не підлягало спротиву — не суворість, ні, — а спокій.

Одного вечора Савка витяг із полиці гармонь.

— Давно не грав. Пальці забули.

— А ти заграй. Може, не пальці пам’ятають, а душа.

Він заграв. Спершу нерівно. Потім — рівніше. Потім — повніше.

— Ти граєш… ніби витягуєш із себе війну.

Савка кивнув.

— Я думав, що мене вже ніщо не зцілить… А ти — мов молитва.

Вона усміхнулася.

— Не я тебе зцілила. Ти просто знову навчився жити.

Вона підвела очі.

— Зігріла ти мені душу… — сказав Савка. — А може, й повернула.

— А як душа зігріта — що з нею робити?

— Вінчати, — відповів він. — Бо й душі, як і людині, хрест треба.

— А як же плітки? Чув, що про мене кажуть: «Ворожка», «відьма», «чорнорота»... — мов у рот мені плюють, а потім хрестяться.

— Плітки — як ковальський молот. Б’ють по тому, хто говорить.

Він торкнувся її руки.

— Явдохо… будь моєю дружиною.

— Я згодна, — прошепотіла вона.

Весілля вирішили справити на Покрову. Савка сказав:

— На своєму весіллі не гратиму. Гратиму потім. Для душі, не для натовпу.

Звістка про те, що Савва Терещенко та Євдокія готуються до шлюбу, швидко облетіла село. Одні шепотілися: «Він же кульгавий і контужений!», інші хмикали: «Явдошка-ворожка заміж іде…». Та були й ті, хто щиро радів: обоє вдовицькі діти, обоє самітні, а тепер з’єднаються.

Явдошка вибілила полотно, пошила собі й Савці весільні сорочки. Потім вишила Савці сорочку червоними та чорними хрестиками, а собі барвінок — символ вічного життя.

— Ой, Явдохо, буде з тебе гарна молодиця, — сміялися жінки.

А вона лише червоніла.

Савка ж до весілля столярував, мов навіжений. Змайстрував широкий дубовий стіл.

— Це наш весільний подарунок. За ним сидітимемо всією родиною.

Вінчання

Людей на вінчанні було багато: хтось прийшов із цікавості, хтось — аби посміятися, а хтось — помолитися за молодих.

Церква святого Миколая, стара, дерев’яна, прийняла Савву і Євдокію як рідних. Отець Миколай стояв із тихою усмішкою й мовчки благословив їх ще до початку служби.

Священник розгорнув Требник.

— Зупиніться! — крикнули з притвору.

Усі обернулися.

— Стоїть тут відьма! — гукнула Маланка, вся червона від люті, з ненавистю на обличчі. — Вона його приворожила! Ви ж усі це знаєте! Зачарувала бідного воїна, поки він з головою бився об землю!

Явдоха побіліла. Савка зробив крок до неї — став пліч-о-пліч.

— Вона мене не приворожила. Вона мене врятувала.

— Чорнорота! — кричала Маланка, вириваючись із рук тітки Палажки.

Отець Миколай підняв руку.

— Досить. Це — Божий дім. І тут, хто кого любить, вирішує не людський язик, а Господній хрест.

Маланку вивели. У храмі знову запанувала тиша.

Вінчання продовжилося. Савка й Явдошка стояли поруч. Над головами у них — золоті вінці, які тримали дружки. В очах Явдохи блищали сльози, а Савка стискав її руку так міцно, ніби боявся знову втратити.

— Чи маєш бажання, Савво, узяти собі Євдокію за дружину? — спитав священник.

— Маю, — твердо відповів Савка.

— А чи маєш бажання, Явдокіє, узяти собі Савву за чоловіка?

— Маю, — прошепотіла вона.

Коли обмінялися обручками й тричі обійшли навколо аналоя, дзвони вдарили урочисто. Люди в храмі хрестилися, хтось витер сльозу.

А Савка, дивлячись на Явдошку, думав: хай що там люди говорять, хай яке лихе слово кинуто — ми з нею тепер одне ціле.

Після вінчання отець Миколай звернувся до присутніх:

— А зараз капітан Новицький має щось сказати.

Савка завмер. Востаннє він бачив капітана тоді, коли витяг його пораненого до лазарету. Виходить — вижив.

До аналоя, де стояли Савва й Євдокія, підійшов Новицький. В одній руці він тримав червону оксамитову коробочку з медаллю на жовтогарячо-чорній стрічці, у другій — грамоту. Новицький розгорнув її й почав урочисто читати:

— Во имя Его Императорского Величества, Государя Императора Николая Александровича, объявляется благодарность и награждение. Рядовой 214-го пехотного Мокшанского полка Савелий Николаев Терещенко удостаивается высокой награды — знака отличия Военного ордена IV степени на Георгиевской ленте. За то, что во время сражения под Мукденом, 27 февраля 1905 года, проявил исключительное мужество и самоотверженность и, будучи под сильным артиллерийским и ружейным огнём неприятеля, вынес с поля боя тяжелораненого поручика Новицкого, тем самым спасши ему жизнь.

Новицький зробив паузу, глянув на Савку — і вже простіше додав:

— За этот подвиг рядовой Терещенко получает также денежное поощрение от командования полка.

Потім звернувся до Савки:

— Благодарю за службу, Савелий.

— Служу России и Государю! — відповів Савка.

Новицький приколов медаль до його піджака, передав грамоту й згорток із грішми. Обіймаючи Савву, тихо сказав:

— Ти мене тоді з пекла виніс… Я думав, ти не вижив.

— А я, пане капітане, нічого не знав про вашу долю…

Весілля

Після вінчання молоді вийшли з церкви, і сонце, немов на знак благословення, осяяло їхні обличчя. Біля Явдошчиної хати вже стояли столи. На них — паляниці, узвар, борщ, медові коржі та горілка.

Савка й Явдошка сіли за новий дубовий стіл. Дівчата сипали зерно:

— Щоб у хаті був хліб, щоб діти родилися!

Люди дивилися й казали: гарна пара.

Увечері, прощаючись, Новицький сказав із легкою іронією:

— Медаль і гроші — це від імперії.

Потім серйозно:

— А це — від мене. На життя.

І поклав на стіл шкіряний гаманець.

Савка не одразу взяв. Але глянув на Явдоху — і взяв. Бо знав: тепер є заради кого жити.

Савчина лавка

Гроші Савка не став ховати. Не на те він пекло пройшов, щоб тепер боятися жити.

За кілька тижнів у його хаті з’явилася крамниця: віконця з віконницями, двері з дзвіночком і невеличкий ґанок.

— То що там буде? — питали сусіди.

— А все, що руки просять, — відповідав Савка. — І голка, і підкова, і гас, і оселедець.

У перший день до крамниці вишикувалася черга. Люди заходили обережно, озиралися — не знали, як поводитися, коли стіни нові, а полиці блищать.

Савка зустрічав кожного — з посмішкою, з порадою. Він не просто продавав — розмовляв.

— А де Явдоха?

— У хаті. Сушить мені чебрець, щоб я не лаявся без потреби, — жартував він.

Явдоха й справді була поруч — не в лавці, але в усьому.

Скоро крамницю в селі почали звати «Савчина лавка». Не тому, що вона була його — а тому, що він був своїм. Савка міг віддати борошна і солі без грошей, якщо знав, що в хаті нічого нема. А на Різдво давав дітям льодяники — задарма, мов світло з неба. Але світло, як і раніше, комусь заважало.

Нове прокляття

Маланка не мовчала.

— Живе з відьмою! — казала в шинку. — Знаєте, як вона ті мазі готує? То не мазі, а прокльони! — говорила вона в шинку.

Маланку ніхто в серйозно не сприймав. Слухали її з напів смішками.

— І дитина у них, кажуть, буде. То хай знає — я прокляла її! І ту дитину теж!

Коли Явдоха завагітніла, Савка мов помолодшав. У лавці поставив іконку Покрови і лампадку, що не чадить. До Явдохи ставився ніжно, вона вся світилася. Її очі стали глибші, голос — м’якший.

Та Маланка шепотіла:

— Побачимо, що з того вийде. Відьмина кров — не спить.

Через кілька місяців народилась дівчинка — світленька, з очима, як у Савки, і руками, що хапали світ, ніби він був справжній. Її назвали Ганна, на честь матері Савки — Гануся. Та коли Гануся підросла, батьки почали помічати: дівчинка усміхається, бачить, чує… але не говорить. Жодного слова. Савка заплакав лише раз. Явдоха обняла його:

— Вона говорить серцем. І хай буде так. Краще тиша, ніж лихе слово.

Те, що не лікується зіллям

Зима 1914 року видалася люта. У лавці ставало тихіше. Люди заходили рідше.

— Мовчить їхня дитина… — шепотілись баби.

— А Явдоха все сохне… — зітхала тітка Палажка. — То, мабуть, не просто так.

Явдоха справді хворіла. Сухоти висмоктували її поволі. Спершу — кашель по ночах, потім — слабкість, що не минала навіть після відварів. Савка намагався щось робити — заварював коріння, привозив ліки з міста. Але Явдоха лише хитала головою: «Це не лікується зіллям».

Ганнуся все частіше сідала біля неї й клала голову на груди. Вони мовчали. Але в тому мовчанні було більше ніж у всіх розмовах світу.

— Ти ж бачиш, Савко… — прошепотіла вона одного вечора. — То все збулося… Вона ж казала — не буде мені щастя, і дитині моїй теж.

— Не говори дурного. Нема ніякої сили в прокльоні, якщо в серці — світло.

— То в серці. А в людях?

Він мовчав.

Вона згасла навесні. Тихо. З рукою Ганнусі у своїй.

Савка йшов за домовиною, важко спираючись на палицю. Світ його надломився — так і не встигши стати щастям. Ганнуся йшла поруч. У біленькій сорочці, з чорною стрічечкою у косі. Вона мовчала, але її очі кричали.

Після похорону Маланка проходила повз лавку і, не озираючись, сказала комусь:

— Не те щоб я радію… Але правда сама себе показала.

Наступного дня Савка вперше не запалив лампу у крамниці. Він сидів біля Ганнусі, гладив її волосся і не чув, як стукають у двері. Люди приходили — не купити, або поспівчувати. Подивитись, як він тримається.

Він витримав, але з того часу люди стали називати його — Савка Манжур. Не лише тому, що воював у Маньчжурії. А тому, що вечорами він грав на гармоні одну й ту саму журливу мелодію — «На сопках Маньжурії».

І в тому вальсі було про все — про війну, про любов, і про те, що не збулося.