Третя Рота №2. XX століття

На неї дивилася літня, з коротким сивим волоссям і згаслими карими очима жінка.

«Сорок п’ять... Яка з мене ягідка?..» — з гіркою самоіронією подумала Софія Францівна і відійшла від дзеркала.

Дуже давно, коли близнюки Зося і Тосик ще були дітьми, вони любили в темній кімнаті майже впритул підійти до цього дзеркала зі свічками. Потім кожний рахував відображені мерехтливі вогники своєї свічки, які один за одним ніби рухалися в глиб дзеркала. В Зосі їх завжди було сім. А Тосик мухлював — казав, що бачить вісім.

Колись у цьому будинку було багато речей, які ще в минулому столітті її батьки привезли у багажному вагоні з Варшави. Аби виживати самій і доньці, Софія Францівна останні вісім років мало-помалу щось продавала зі свого минулого життя.

«Шкода, але мушу продати і це велике венеційське дзеркало. Що там на черзі?»

Софія Францівна окинула поглядом кімнату.

Посеред зали стояв красивий стіл із гнутими ніжками, що сходилися донизу у невеличку колоду, а потім розбігалися на всі чотири сторони. Інкрустований дубовим шпоном верх столу міг розсуватися в боки. Біля вікна — двотумбовий письмовий стіл із висувними скриньками і зеленим суконним верхом. У кутку стояла півтораметрова дерев’яна римо-дорійська колона з горщиком домашніх квітів. У сусідній спальні виднілися спинки двох великих залізних ліжок. У спинки були вмонтовані, з намальованими горами і лісом, картини.

«Якщо це все продати, можна ще рік якось протриматися. А що потім? Мені лише сорок п’ять, а сил і здоров’я вже нема».

Можна було б пустити квартирантів, але після останніх залишилися неприємні спогади. На кухні підлога була вкрита жовтими і червоними квадратиками керамічної плитки. Біля самої печі, де стояв ящик із вугіллям, було видно подовбану плитку — це квартирант сокирою колов тут дрова на розтопку.

Життя мешканців Третьої Роти, як і кожного мешканця країни, було поділене на «до війни» і «після війни». У Софії Францівни був інший поділ — «до 38-го» і «після 38-го року».

В кінці тридцять восьмого її чоловіка, Івана Харлампійовича, «забрали» і «присудили» йому п’ятнадцять років таборів. Була війна, була окупація, за вісім років Софія жодного разу не одержала листа від свого чоловіка. Щоб дізнатися про його долю, вона звернулася, як тоді казали, до «компетентних органів». Відповіді поки не було.

«Не в мене однієї така важка доля. На нашій вулиці одні вдови та сироти. Я хоч маю надію, що чоловік повернеться, а на що сподіватися удовам?»

На стіні висіло в рамочці фото. На ньому вона і Іван поруч, як їм тоді здавалося, дивляться в один бік, у своє майбутнє. Він був на тринадцять років старший за неї і був сивий. Як вона зараз. Не було дня, щоб вона не підходила до цього фото і подумки не зверталася до Івана.

На протилежній стіні висів поколінний портрет молодої тридцятирічної жінки. Це теж вона, Софія. Каштанове волосся, карі очі. Замріяний погляд.

«Тосик. Художник. Інтелігент, занурений у мистецтво. Кому він заважав? У тридцять сьомому йому, як польському шпигуну, присудили "найвищу міру соціального захисту"».

Софія Францівна приклала руку до серця. Потім накапала в склянку з водою ліки. Цей запах, від якого дуріли навколишні коти, давно оселився в цих стінах.

Вона вийшла з дому на свіже повітря, опустилася на ґанок.

«В наступному році Іренці виповниться шістнадцять, вона закінчить школу. Чи зможе вона знайти роботу?»

Останні думки відізвалися гострим болем. Та хіба ж можна керувати думками?

На воротах грюкнула хвіртка — це Іренка поверталася зі школи.

— Мамо, тобі зле? — з тривогою спитала Іренка, ховаючи в руці щось за спиною.

— Та вже полегшало, а що то ти там від мене ховаєш?

— Та ось у поштовій скриньці було.

Софія Францівна тремтячими руками розірвала казенний сірий конверт. Серед надрукованого тексту великими літерами було: «СПРАВКА О СМЕРТИ».

Іренка ледве встигла підхопити матір.

За тиждень Софію Францівну виписали з лікарні.

P.S.

Настав 1956 рік. В країні почалася масова реабілітація незаконно репресованих громадян.

Лист, одержаний десять років тому, пожовтів. Текст трохи зблід. І все ж можна було прочитати:

«Народный Комиссариат Внутренних Дел СССР.

Управление НКВД по Архангельской области.

Отдел Актов Гражданского Состояния 15 июня 1946 г. № 45/12-789 г. Архангельск.

СПРАВКА О СМЕРТИ.

Дана гр. Войковой Софии Францевне в том, что её муж, Войков Иван Харлампиевич, 1888 года рождения, находясь в местах заключения НКВД (Котласский ИТЛ), умер «12» июля 1942 года.

Причина смерти: декомпенсация сердечной деятельности (сердечная недостаточность).

О чем в книге регистрации актов гражданского состояния о смерти за 1942 год произведена соответствующая запись.

Начальник Отдела ЗАГС УНКВД Архангельской области: (подпись)

Печать: «Управление Народного Комиссариата Внутренних Дел по Архангельской области.»

Насправді Івана Харлампієвича розстріляли ще у 1939 році. НКВС, а потім МДБ мали таємну інструкцію: родичам розстріляних брехати, що людину засудили на «10 років без права листування», а пізніше — видавати фальшиві довідки про смерть у таборах від хвороб. Найчастіше вигадували саме «серцеву недостатність» або «запалення легень».

Минуло ще три роки, а батька все не реабілітовували. Тоді вона, офіційно Орина Іванівна, написала заяву-клопотання на ім’я Генерального прокурора СРСР про перегляд справи свого батька. Ще рік тривала перевірка. Нарешті суд скасував вирок тридцять дев’ятого року і ухвалив повну реабілітацію. Поштою Орина Іванівна отримала «Довідку про реабілітацію». У цій довідці вже вперше офіційно написали правду: що вирок 1939 року скасовано, а Іван Харлампійович Войков повністю реабілітований посмертно за відсутністю складу злочину.

Ось так: щоб засудити людину, знадобилося три дні і рішення трьох людей, а щоб людину виправдати — два десятки років та сотні людей.