Третя Рота №2. XX століття

«Mademoiselle la sainte Barbare»

Тихо зачинилась за Варею хвіртка монастирської брами. Вона розгублено дивилась на базарну площу, заставлену возами. У жовтневому повітрі висіли людський гомін, мукання корів, іржання коней, кудкудахкання курей і ще безліч звуків, які не можна було ідентифікувати. Ярмарок був у розпалі. Йшов уже третій рік війни, паперовим «кєрєнкам» не було довіри, а тому купівля та продаж, швидше нагадували натуральний обмін. Зерно, картопля, соняшникова олія, сало, молоко, яйця обмінювались на гас, мило, реманент, одяг і таке інше.

На перший погляд, одягнену у все чорне Варвару, можна було прийняти за черницю. Вона народилася в останні дні 19-го століття, отож у свої майже сімнадцять років, вона, швидше за все, могла бути або трудницею, або послушницею монастиря. В голові у неї й досі бринів голос матінки Параски:

— Поспішай, там за брамою тебе вже чекають чоловік і донька!

Який «чоловік», яка «донька» можуть бути у майбутньої монахині? У липні вона, недавня вихованка Київського інституту шляхетних дівчат, вперше пройшла під брамою цього жіночого монастиря. Її єдиним бажанням тоді було бажання стати послушницею, а згодом і Христовою нареченою.

В інститутському пансіоні, в якому вона перебувала з десяти років, подруги жартома називали її – «монашка». В пансіоні панував досить суворий режим – скромна їжа, скромний одяг, день починався о шостій ранку, а завершувався о десятій вечора.

Вдень вивчали іноземні мови і літературу, фізику і математику, історію і географію, навчались малюванню, музиці і співам. Ввечері хтось займався рукоділлям, а хтось читав романтичні або пригодницькі книги. Варя теж читала, але виключно книги святих отців. Улюбленими предметами в навчанні у неї були Закон Божий і церковні співи. Отож не без підстав її називали «монашкою».

Два рази на рік, на Різдво і в липні, суворий режим пансіону переривався і можна було відвідати своїх батьків. Варя була сирота, тому на канікулах вона відвідувала свого рідного дядька Василя Терещенка. Він оплачував її навчання, а також був їй опікуном.

Дядько був заможною людиною, мав свій двоповерховий будинок у Києві. Там у Варі була своя кімната, в якій окрім ліжка були ще герань в горщиках на підвіконні, піаніно, шафа з одягом, дві шафи з книгами та домашній іконостас. Дядько знав про її прізвисько, а тому й сам жартома називав Варю монашкою.

Липень 17-го не схожий був на липень 16-го року. В липні 16-го в кімнаті у Варі з’явився невеличкий букетик польових волошок. Варі його подарував Василь, ні, не дядько, а племінник його дружини.

Поручник Василь Вишинський після легкого поранення місяць лікувався у Києві, і ось тепер, перед відправленням на фронт, приїхав провідати Терещенків.

Надвечір усі зібралися у залі, розмова точилася навколо Луцького прориву. Виявилося що саме під час цього прориву і був поранений молодий поручник. Варя, щоб якось відволіктися від військової теми, підійшла до рояля і почала тихенько грати. Розмова враз припинилася. Несподівано Вишинський сів поруч з Варею і вони продовжили грати разом. Кілька разів Василь схибив. Коли мелодія скінчилась, позаду пролунали оплески.

— Що це було? – спитав Терещенко.

— Здається Вівальді? – відповіла дружина.

— «Липень» - мій улюблений твір. Вибачте за помилки, але грати скрипковий твір на роялі непросто! – сказав Вишинський.

— А зіграйте, Василю нам ще що-небудь! – попросила Варя.

Василь зіграв Полонез Огінського. На очах розчулених Терещенків були сльози, а Варя зачаровано дивилась на Василя. «Високий, стрункий, красивий, хоробрий, добре грає на роялі та й ще, як і я, любить Вівальді!» - подумала вона.

Через два дні Василь зайшов до Варі, щоб попрощатися. Даруючи букетик волошок, спитав:

— Я їду до війська. Чи можу я вам надсилати листи?

— Можете – Варя зашарілась – але пам’ятайте, першою, хто прочитає вашого листа буду не я, а «madame la piété».

— Яке дивне прізвище у цієї мадам?

— Це не прізвище. В нашому пансіоні усі мають прізвиська і наша класна дама теж. У світі немає суворішого цензора! В листі не повинно бути ніяких військових таємниць і такого іншого. А листа підписуйте так: «Ваш кузен, барон Вишинський», тому що «madame la piété» дуже поважає людей з титулами.

— Гаразд, домовилися! Не знаю яке у вас в пансіоні прізвисько, але вам більше пасує – «Mademoiselle la sainte Barbare»!

Невдовзі Варя отримала першого листа від Василя, і вперше в її шафі для одягу з’явився, відмінний від сірого або чорного, колір. Ці зміни не пройшли не поміченими повз дядька і він став, натякаючи на титул Вишинського, називати Варю «баронесою». Та недовго їй було ходити «баронесою», вже через три місяці листи раптом перестали надходити. Згодом прийшла звістка, що поручник Василь Вишинський героїчно загинув на фронті. «Баронеса» знов перетворилась на «монашку».

«Не хапайся вище за твою міру...»

Терещенко часто робив щедрі пожертви різним навчальним закладам і монастирям. В липні 17-го дядько, аби якось розвіяти тугу племінниці за Вишинським, запропонував Варі з’їздити разом із ним до одного жіночого монастиря на сході Катеринославської губернії. Вона з радістю погодилась і за два дні надвечір вони вже пройшли під брамою монастиря. Під час Вечірньої сповідались, а вранці після Літургії причастилися.

Вдень настоятелька монастиря матінка Анастасія радо зустріла дядька з племінницею. Розмова йшла про причини лихоліття в Російській імперії, про долю царя Миколи ІІ, а також про скрутне становище монастиря. Матінка Анастасія подякувала Терещенку за щедру пожертву, а на останок бесіди запропонувала Терещенкам погостювати кілька днів у монастирі.

— На жаль ми не можемо залишитись, у мене в Києві безліч справ – відповів їй Терещенко.

Дядько з племінницею вже рушили до дверей, коли Варя раптом сказала:

— Дядечку, дозвольте мені тут залишитись!

Таке прохання виявилось несподіваним не тільки для дядька, але й для матінки Анастасії. Та й справді, хіба можна залишати 17-річну дівчину тут, хоч і за міцними мурами монастиря, в такий непевний час?

«Хоч би він не погодився!» - подумала ігуменя.

— Матінко Анастасіє, я не буду для вас тягарем, я вмію і куховарити, і шити, і прибирати! – палко промовила Варя.

Дядько вагався, але знаючи впертий характер племінниці, сказав:

— Добре, якщо матінка Анастасія не заперечуватиме, залишайся тут тижні на два-три. А я потім приїду за тобою.

— Та залишайся, Варвара, тут хоч на цілий місяць, знайдемо тобі роботу в місцевому шпиталі, будеш доглядати поранених і хворих на тиф. – сказала з іронією ігуменя, підморгуючи дядькові, і сподіваючись, що така пропозиція злякає панянку з Києва.

— Не сумнівайтесь, я зможу! В мене є досвід догляду за пораненими!

— От і добре! – промовила ігуменя.

— Ну що ж, хай буде місяць! І не більше! – погодився дядько.

Коли дядько поїхав, ігуменя запросила Варю на відверту розмову. Вчора Варя сповідувалась священику, а сьогодні «сповідується» матінці Анастасії.

— Так ось, що я тобі скажу – після розмови почала ігуменя –

По-перше: причина з якої ти хочеш стати черницею, а саме – загибель на війні юнака, який надсилав тобі листи, не є суттєвою і швидше за все є тільки поштовхом і не більше. Ти помиляєшся, якщо вважаєш, що залишиш у миру неспокій і скорботи, в монастирі їх буде набагато більше!

По-друге: при постригу ти хочеш взяти ім’я «Василіса»? Та це ж прояв найпершого з усіх гріхів – гордині, бо не тобі вирішувати при постризі яке ім’я обирати.

По-третє: через тридцять років, якщо тебе постригатимуть у черниці, ти вже забудеш Василя Вишинського!

А зараз, що я тобі можу сказати? Твоє прагнення до духовного життя дуже ще не ґрунтовне. Ти ще не в змозі заперечувати своїй волі, своїм мирським бажанням, а це означає неготовність до чернечого життя. Отож, не хапайся вище за твою міру, а йди поки як йшла, тільки внутрішньо працюй над собою. Запам’ятай головне – щоб стати нареченою Христа потрібна згода самого Нареченого. А буде Богу завгодно, то Він сам приведе тебе до чернецтва.

— Що ж мені тепер робити? – в розпачі спитала Варя.

— Попрацюй в монастирі «на славу Божу». Будеш трудівницею, а заодно вчитимешся смиренності та людинолюбству, а значить наближатимешся до Бога. Згодна?

— Згодна, матінко Анастасія!

На перший місяць у Варі був послух – продавати свічки, на другий – куховарити, а на третій – доглядати немічних чорниць. І так, пройшло вже три місяці, а дядька Василя все не було. Одного разу ігуменя позвала до себе Варю і дала їй прочитати листа дядькової дружини. В листі вона писала, що дядько останні два місяці тяжко хворів і перед смертю дуже хотів побачити племінницю.

— Якщо хочеш повернутися до Києва, ось візьми. Це гроші, які тобі про всяк випадок залишив твій дядько – сказала матінка Анастасія і простягла невеличкий пакунок.

Параскева віщює зміну долі

Недовго збиралася Варя. Поспіхом поклавши в торбу їжу та невеличкий, але досить вагомий пакунок з золотими червінцями, вирушила в дорогу. Біля монастирської брами зустріла Параску. Парасці було вже за п’ятдесят, з них років сорок вона жила в монастирі. Усі називали її юродивою Христа ради. Говорила вона завжди дивно і загадково. З часом люди стали помічати, що її слова таки мали сенс. У 1904 році вона сказала: «золото переможе срібло» - і «жовта» Японія перемогла «білу» Росію.

А коли її спитали три роки тому: «Хто переможе, кайзер чи цар», вона сказала: - «На вузенькому містку не розійтись двом баранам, один потоне, а другий без рогів залишиться!». Якось Варя спитала в неї: «Чи скоро я стану монашкою?». «У в’язниці не ростуть чорниці!» - була їй відповідь. Уповільнюючи крок, Варя звернулася до Параски:

— До побачення матінко Параскева!

— До побачення в Лисичому, Василісо! Ти поспішай, там за брамою тебе вже чекають чоловік і донька! – загадково, як завжди, відповіла Параска.

І ось тепер Варя стоїть за монастирською брамою, і розгублено дивиться на базарну площу, заставлену возами. А у жовтневому повітрі висіли людський гомін, мукання корів, іржання коней, кудкудахкання курей і ще безліч звуків, які не можна ідентифікувати. «Треба в когось спитати дорогу до залізничної станції» - подумала Варя.

— Агов, Терещенко! Йди-но сюди! – раптом почула вона.

«Хто це може кликати мене?» - здивувалась Варя, адже поза монастирем вона нікого не знала!

— Ви, мене кликали? – спитала Варя, в молодика що сидів на крайньому возі.

— А ви, що – Терещенко?

— Так, це моє прізвище.

— Та ні, я звав Савку Терещенка! А ось і він – молодик показав пальцем на когось, хто стояв позаду Варі.

Варя обернулася і ледве не зомліла, на неї дивився чоловік – дуже схожий на Василя Вишинського, тільки років на десять старший.

— Як нас у світі Терещенків багато! – засміявся незнайомець – мене звуть Савва, а вас, панянко, як кличуть?

— Василіса – несподівано для самої себе відповіла Варя.

— Василіса Прекрасна?

— Скажіть краще, як мені дістатися залізничної станції?

— Якщо ви збираєтесь кудись їхати, то вам не пощастило!

— Чому?

— На станції скупчення потягів. Одні їдуть на фронт, інші з фронту. Там плутанина і гармидер ще дня два буде, а може й тиждень!

— А чи нема тут поблизу іншої станції?

— Є в Лисичому, тільки звідси верст шістдесят буде. Якщо зараз виїхати, то під вечір там будемо. Мені як раз в той бік їхати. Ну що поїхали?

«Щось я сьогодні вже чула про Лисиче від Параски! А до Параски треба дослухатись. Хто не ризикує, той не п’є шампанське!» - подумала Варя.

— Поїхали! Де ваша карета? – спитала вона у Савви.

Коні рухались жваво. Видно було, що Савка щось привозив на продаж і повертався додому на пустому возі, але з грошима. Настрій у Савки і двох його коней був чудовий! Окрім Савки і Василіси-Варвари на возі була ще дівчинка років десяти-дванадцяти. То була Ганнуся, Савчина донька. Ганнуся теж була в доброму настрої, але весь час мовчала. Згодом, Василіса зрозуміла що вона німа. Савка виявився теж не дуже балакучим.

Десь на півдорозі, біля невеличкого ставка, Савка зупинив коней, аби вони перепочили. Ганнуся спритно зіскочила з воза, розстелила на траві рушник, поклала на нього хліб, огірки, помідори, варену картоплю, зелену цибулю і сіль. Видно було - хто в Савки вдома за господарку. Ганнуся жестами запросила Василісу до «столу». Василіса, діставши з торбини пиріжки з маком і пляшку з квасом, приєднала їх до «натюрморту». Підійшов Савка і прикрасив «натюрморт» букетиком тільки-но зірваних волошок. Пів години відпочинку і знову в путь. Ганнусі дуже пасує віночок з волошок, що їй сплела Василіса. Сон зморив їх, так вони і проїхали, пригорнувшись одна до одної, до самого вечора.

— Тпр-у-у, соколики! – озвався Савка до коней.

Коні зупинилися, і стоячи «по коліна» в річці, жадібно почали пити воду.

На протилежному березі під білою крейдяною горою виднівся притрушений білим пилом невеличкий завод,  з високої цегляної труби заводу, ліниво підіймався білий дим. Річка тут була широкою, але мілкою. Влітку з одного берега на інший можна було спокійно переправлятися возами, тому в народі це місце називали «Переїзд».

— Василісо, послухай, що я тобі скажу. На тому березі Третя Рота, а від неї до Лисичого ще версти дві або три буде. Після злив, вода в річці піднялася і мені трохи лячно переправлятись возом на той бік. Може ти переночуєш в нас, а завтра вранці, коли вода спаде, я перевезу тебе на той бік?

— Дякую, Савва за запрошення, але спробую знайти тут човняра. Ось бачиш, на тому березі якийсь чоловік з човна рибу ловить? Зараз я йому погукаю. До речі, скільки я тобі винна?

Не встиг Савка щось відповісти, як раптом з нізвідки на небі з’явилися важкі кудлаті чорні хмари, десь вдалині вдарила блискавка і з неба почувся розкотистий «гарматний» гуркіт.

— Но-о, соколики! – знову озвався Савка.

Віз хутко зрушив з місця, і через хвилину вже стояв в лісі, що підступав тут майже до самої води. Дробом застукав по листю дощ. Не гаючи часу, Савка і Ганнуся залізли під віз.

— Василісо, мерщій до нас – позвав Савка.

Василіса почала злазити з воза, коли раптом побачила невеличку вогняну кульку, що повільно наближалася в повітрі до неї. «Свят, свят, свят! З нами Хресна сила!» - прошепотіла Василіса і тричі перехрестилася. Рукою вона хотіла відігнати від себе цю кульку, але…

Перше, що побачила Василіса, коли розплющила очі, був віночок із зів’ялих волошок, що висів навпроти на білій стіні. Вона лежала в ліжку під ковдрою, її права рука була обмотана білою хусткою. Поряд сиділа Ганнуся. Побачивши, що Василіса прийшла до тями, Ганнуся радісно замугикала. Почувши це мугикання, до кімнати зайшов Савка.

— От і добре! А то вчора ти була зовсім нежива! – перейшовши на «ти», промовив Савка.

— А що ж зі мною трапилось?

— Здається тебе вдарила блискавка. А як твоя обпечена рука? Болить?

— Та трохи.

— Дякуй за це Ганнусі, її цілющі мазі, не одну людину в нашому селі спасли. І це єдине гарне, чому навчила її покійна мати.

— То ти – удівець?

— Так, уже два роки.

— Коли ми знову поїдемо на залізничну станцію?

— Бачиш у чому справа: вода в річці після вчорашньої зливи піднялась ще вище, до найближчого мосту верст двадцять, він залізничний і охороняється. Та й руку тобі вилікувати треба як слід. Тож побудеш ще трохи у нас у гостях, Ганнуся тебе трохи підлікує. Згодна?

— Згодна – невпевнено відповіла Василіса, в неї чомусь зникло бажання їхати до Києва. Там не залишилось вже нікого, кого б їй дуже хотілося бачити.

— От і добре! – усміхаючись, ще раз сказав Савка, а потім спитав – ти, напевно зголодніла? Зараз Ганнуся тебе нагодує.

Прийшла Ганнуся, принесла молоко, хліб і варену курку, яка ще вранці бігала на дворі й не здогадувалась бідолашна про свою долю.

На той час усе село вже знало, що  Савка привіз до себе з ярмарку якусь дівчину. Усіх цікавило тільки одне – коли буде весілля? Поряд з Савкою жила стара баба Уляна, котра завжди все і про всіх знала. От їй і доручили вивідати усю правду.

Василіса й справді зголодніла, а тому із задоволенням почала їсти все, що принесла Ганнуся. Раптом у кімнату зайшла якась стара жінка і з порогу і без передиху заторохтіла:

— Я ваша сусідка Уляна, оце прийшла позичити трохи солі, та бачу – ти хворієш? Рука болить? Та нічого, до весілля все загоїться! Савка добрим буде тобі чоловіком, він у нас – герой, хоч і трохи контужений на японській війні. А ти знаєш, яке в нього прізвисько? Манжур! А донька в нього - гарна дитина, не те що її мати! А знаєш, його покійна дружина була ворожкою! Вона його і приворожила! А як вона мучилась коли вмирала! Та нічого, я бачу що на цей раз Бог посилає йому гару дружину! Савка на всі руки майстер! За що не візьметься, все в нього виходить! І не бідний! Тримає крамничку, в селі її так і називають – «Савчина лавка». А Ганнуся в нього за господиню, а тобі буде за доньку і гарною помічницею! Так коли у вас буде весілля? – нарешті зупинилася Уляна, бо в неї напевно забракло повітря у легенях.

У Василіси перехопило подих від останнього запитання: «Невже і тут Параска була права, коли говорила їй про чоловіка й доньку?»

— Так ви в нього і спитайте!

— Оце ти правильно кажеш, у сім’ї чоловік має бути головою, як він скаже, так хай і буде.

— Що, Уляна, в тебе знову сіль скінчилась? – заходячи до кімнати, спитав Савка.

— Сіль? Яка сіль? Я тут спитала у твоєї нареченої коли буде ваше весілля, а вона каже, що як ти  скажеш, так і буде!

— Василісо, це правда що говорить Уляна?

— Правда!

— Ну тоді я спитаю у священика коли ми можемо обвінчатися!

На початку листопада Савва і Василіса обвінчалися. Вони і не здогадувались які іспити готує їм доля.