Межа

Він застряг межи двох світів, на довгі сторіччя самотності. Народжений від союзу міфічної істоти — йокая — і звичайної жінки, він не належав до жодного зі світів своїх батьків. Втома, наче байдужість, заполонила все його єство.

​Та останнім часом почав відчувати: щось має змінитися. Можливо, це оманливе відчуття, навіяне дивними снами з хаотичними сюжетами без чітких персонажів. Давно снів не бачив. Навіть встиг забути, які вони насправді.

​ Це незнайоме відчуття більше тривожило, ніж радувало.

​ Бродив ночами околицями лісу, що був і домівкою, й темницею водночас. Ці околиці наче уособлювали все його нікчемне життя. Ліс дозволяв йому жити тут, не відкриваючи жодних таємниць. Мов чужинцю. Світ людей, можливо, й був простішим, але нутром відчував, що такого, як він, не прийме.

​ Спускався до маленького озерця. Полюбляв тут лісову тишу, розбавлену нічними звуками, як і віддзеркалення Місяця на поверхні води. В такі моменти хотілося вити. Не був певен, що має на це право.

​ Та одного разу таки не витримав — завив, і опинився в дивному місці, яке чомусь видавалося знайомим. Здалеку помітив темну постать запізнілого мандрівника. По ході було видно, що людина давно в дорозі. З цікавості вирішив підійти ближче. Жінка весь час роззиралася навсебіч, наче когось шукаючи. Заблукала. Вже хотів повернути назад, коли та своїм поглядом, здавалося, втупилася в його покриту мохом і зарослу папороттю душу. З-під моху щось ніби визирнуло й тривожно-радісно обізвалося: «Ось, нарешті!» Тілом заструменіли потоки енергії, змінюючи його сутність і подобу.

​ Жінка сіла — швидше впала — на землю. Її плечі здригалися від сміху. Сміючись, підняла до нього голову:

​— Ну й шоу ти тут влаштував для одного глядача. В наші дні таке побачити — певно, в мене кукуха їде. Чого став стовпом, раз прийшов по мою душу?

​ Він стояв, не знаючи, як вчинити й що сказати. За все його існування це був перший випадок, коли його поява замість страху, прохань і намагань накивати п’ятами викликала сміх. Почувався розгубленим і спантеличеним.

​ Пролітаючи над ним, ухнув сич — він здригнувся. Ніч миттю обізвалася луною, яка відштовхнулася від земних грудей і побігла в різні боки, затихаючи вдалині.

​ Жінка вже не сміялася, але не зводила з нього погляду:

​— Ну?

​ Витримавши паузу, поплескала долонею поруч із собою:

​— Присядь уже, чи що? А то в мене шия задерев’яніла.

​ Нахиливши голову, почала руками розминати собі шию. Він мовчки сів поруч, усе ще не знаючи, що йому робити. Закінчивши свій нехитрий масаж, вона повернулася до нього:

​— Дивний ти.

​ Спершись обома руками об землю позаду себе, замилувалася нічним небом. Хотілося спати. Після довгої дороги ноги аж гули, віддаючи ломотою в усе тіло. Ще й заблукала! Надіялася вночі вийти хоча б до якихось людських помешкань. Але складалося враження, що вона потрапила на край світу й на сотні кілометрів навкруги немає жодної живої душі.

​ За інших обставин від цього «театру одного актора» в неї волосся на голові стало б сторч. Та зараз почувалася занадто втомленою й розбитою для страху. Навіть для думок. А от якраз для них втома не на часі.

​ Дурню ж бо зрозуміло стало б, що цей з’явився не даремно. Йому потрібна як не вона, то те, що вона має. Кредити й борги в цей список не входять. Думки рухалися повільно, як хмаринки в небі. Він і собі підняв голову до зірок.

​ «Німий, чи що? Навіть словом не обізвався… Та Бог із тим балаканням! Що «воно» таке є? Що «воно» не занадто лихе, вже зрозуміло. Та може ж і занадто лихе з’явитися після тебе? Видно, на аномальну зону натрапила. В голові, як у дзвоні. Потім щось придумаю. Зараз аби в ще більшу халепу, ніж ти, не вскочити…»

​ Повернула до нього голову:

​— Повіки злипаються, спати хочу. Поки не заснула, давай укладемо шлюбний контракт.

​ У німому здивуванні він різко повернувся до неї. Й знову, наче в дзеркалі, побачив не себе, а свою душу, яка вже встигла вилізти з-під моху в папороті й обтрушувалася в передчутті чогось нового, невідомого й незвичного.

​ Йому захотілося посміхнутися, бо не те що одружуватися не збирався — навіть думки про шлюб не припускав.

​ Незнайомка ж, незважаючи на втому, поводилася так, ніби все життя ті шлюбні контракти укладала:

​— Кажи свої умови. Я свої підкину. Запиши, якщо маєш на чому, бо я все одно не бачу, якби й було на чому записати.

​ Він знову посміхнувся. Щось тепле розлилося в грудях, наче молоко з перекинутої дійниці. Нарешті обізвався:

​— Добре.

​Їй сподобалося звучання його голосу.

​ Він намагався не дивитися в її очі:

​— Для початку укладемо контракт на п’ять років. Потім або продовження обговоримо, або станемо вільними. Тільки за умови, що не втечеш і не покинеш мене.

​ Ніби з повітря, перед ним з’явився набір для письма на зручному й невеличкому столику-підставці.

​Вона кивнула:

​— Згодна. Отже, завдяки шлюбу ти все ж таки отримаєш те, що хочеш. А що взамін дістанеться мені?

​— А що б ти хотіла?

​ Вона знову підняла голову до зірок:

​— О-о-х-х-х… Відразу й не скажеш. Гадаєш, усе життя про шлюб із тобою мріяла й заготовила список усіх своїх «хотілок»?

​Її слова знову змусили його посміхнутися. Дивно. Думав, що вже розучився.

​ Після паузи продовжила:

​— Тебе. Якщо я не можу нікуди подітися від тебе, то й ти від мене теж. І це стосується не лише інших жінок…

​ Обговоривши ще кілька пунктів, вона міцно заснула, поклавши голову йому на коліна. Перед сном, правда, встигла попросити його на знак домовленості надягти їй на палець свій перстень.

​Деякий час він просто дивився на неї, слухаючи рівномірне дихання, не йнявши віри. Вийшов із дому прогулятися, щоб не сидіти в чотирьох стінах, а назад повернеться — з дружиною: «Батько цьому точно не зрадіє…»

​ Обережно підвівся з незнайомкою на руках: «Треба підібрати тобі ім’я…»

​ Чомусь солодко й пряно запахло різнотрав’ям, ніби застуда минула. Вдихнув на повні груди, затримуючи подих. Потім ще. Як же він сумував за цим!

​ Барви ночі почали світлішати, поступово надаючи чіткості місцевості навкруги. Світанок не за горами. Хоча він однаково бачив за будь-якої пори, час на повернення для нього мав ліміт.

​ Знову подивився на жінку на руках. Крок — і наче спалах, далекий призабутий спогад. Мигнув, як білка пухнастим хвостом, і щез.