Мармурова вежа

Підтоптуватий літній чоловік зупинив кобилу, запряжену у віз, біля потемнілих від часу металевих воріт і голосно свиснув. Ковані виноградні лози, як і фігури залізних воронів, дещо облущились і місцями взялись іржею. На свист, із-за огорожі, показалася заспана пика з розкуйовдженим волоссям. Невдоволений голос грубо прохрипів:

— Чого тобі, старий дурню?

Ренар не залишився в боргу. Обізвався, не злізаючи з воза:

— Продери нарешті лупалки, Міреку! Камеристка для молодої леді за рекомендацією Його Високості, кронпринца Даміана!

Мірек з цікавості глипнув на дівку, що сиділа незворушно поруч візника, і... застиг, ковтаючи власний подих. Наступної миті гарячково заметушився: однією рукою намагався пригладити кудли, іншою — вибити засув воріт.

Коли ворота врешті відчинилися, вартовий розплився в дурнуватій посмішці від короткого, майже скляного погляду срібних очей. Ренар спрямував кобилу на непримітну алею, яка вела до службових приміщень графського двору.

Помітивши чоловічу постать на балконі третього поверху, новоспечена камеристка нахилила голову: «Не треба, щоб він мене в перший же день помітив. Ще не час».

За звичкою, її погляд не пропустив жодної деталі: від вибоїн на дорозі до легкої занедбаності саду.

Селіна, кастелянша двору Норвейл, перебирала в'язку ключів на своєму поясі, не знаючи, чим себе зайняти. Повно роботи, а має чекати на «королівську вискочку».

— Тпруу!

Порівнявшись із нею, Ренар легко зіскочив із лавки, розшаркуючись у поклоні:

— Селіно, радосте мого серця, я щасливий бачити тебе в доброму гуморі!

Тонкі губи кастелянші стиснулися міцніше. Вона оцінювально подивилася на його супутницю. Від ледь вловимої посмішки камеристки — жінку пересмикнуло. Її погляд зупинився на гарному намисті, яке мало коштовний вигляд, на шиї дівчини.

Ренар, помітивши це, пояснив, притишуючи голос:

— Скажу тобі по секрету. Подарунок Його Високості кронпринца за добру службу.

Селіна підняла брову. На жіночому обличчі відобразився весь хід думок: «То чутки не брешуть? Може, справа не тільки в Його Високості Сайлері, а й сам кронпринц запав на неї? Бо чого б то йому турбувати Її Величність, щоб прилаштувати цю дівку до пристойного двору? Виставив би її за ворота палацу...»

— Селіно, ну не будь такою колючою! Люсі — гарна дівчина! — Ренар якраз допоміг їй злізти з воза.

— То й ти, бовдуре, запав на неї? — в голосі кастелянші навіть натяку на доброзичливість не було.

Чоловік обернувся до неї:

— Селіно, ти — єдине сонце в моєму небі, — і, зітхнувши, додав: — Кличу-кличу тебе заміж, а ти все носом вертиш. Жила б зі мною при королівському дворі і...

Жінка безцеремонно перебила Ренара:

— І ким би я там була? Покоївкою чи посудомийницею?

Чоловік, посміхаючись, примружився:

— А що не так? Чи ти одразу в королеви мітиш? Так Її Величність, дякувати Богу, при доброму здоров'ї.

— За мною! — Кивнувши головою й ще міцніше стиснувши губи, Селіна пішла вперед, не озираючись.

Ренар підхопив дві невеликі скрині, поставлені одна на одну, наче вони нічого не важили, й пішов слідом. Люсі взяла мішок із своїми речами й зв'язані в стопку коробки з-під капелюшків і пішла за ним.

Трійця піднялася тісними, скрипучими сходами нагору і зупинилася перед масивними дверима.

Кастелянша кивнула Ренару:

— Занеси сюди її речі. А ти, — обернулася до Люсі, — йдеш зі мною. Маю відрекомендувати тебе леді Равелії.

Жінка постукала в сусідні двері й, отримавши дозвіл, прочинила їх. Тож поза її увагою залишилось, як Ренар дістав із-за пазухи якийсь згорток і поклав його на кушетку камеристки.

Опісля, тихо насвистуючи, він покинув графський будинок. Потеревенивши трохи з Міреком про останні новини, чоловік повернувся до палацу з почуттям виконаної місії.

Він належав до тих небагатьох «обраних», які знали правду. Тим паче, Його Високість Даміан обіцяв щедру винагороду.

«От Селіна здивується, коли замість усього цього замку їй доведеться контролювати лише чистоту мого одягу і наявність сніданків та вечерь».

В той час, як чоловік мріяв про «щасливе» сімейне життя, предмет його багаторічних зітхань представляв нову камеристку юній леді.

Леді Равелія виявилася гарненькою панночкою з дещо хворобливим виразом обличчя і байдужими зеленими очима. Довге каштанове волосся заплетене в звичайну тугу косу. Сукня сапфірового кольору, одягнута поверх сорочки, облягала струнку фігуру, наче друга шкіра. Певно, їй довелось обходитися власними силами після раптової втечі попередниці.

Люсі невимушено посміхнулася панні, схиляючись у низькому поклоні під суворий голос Селіни.

«Та будь-яка накивала б звідси п'ятами, отримавши від Даміана трохи грошенят, яких тут до старості не заробити».

Кастелянша пішла. Графська донька з цікавістю почала роздивлятися новоприбулу.

— То тебе звати Люсі? Яке дивне ім'я, — голос леді виявився тихим і безбарвним.

Камеристка вклонилася:

— Так, Ваша Світлосте. Я отримала це ім'я від Його Високості кронпринца Даміана, — низький, муркітливий тембр звучав спокійно і твердо.

Її Світлість у здивуванні підняла тоненькі брівки.

— Я в дитинстві перехворіла, міледі. Придворний лікар витяг мене з того світу.

Равелія з розумінням кивнула, а вголос промовила:

— Облаштовуйся поки що. Коли треба, я покличу.

І, вказавши на розкішний гобелен, додала:

— Там — суміжні двері.

Люсі мовчки схилилася в поклоні й вийшла через них у свою кімнату.

Помешкання виявилося невеликим, навіть тіснуватим.

Вузька кушетка під вікном із «подарунком» від кронпринца викликала щиру посмішку — якби Селіна її побачила, точно перехрестилася б. Не розмотуючи, Люсі поклала згорток на дно верхньої скрині. Пізніше переховає. Не виключено, що кімнату можуть обшукати.

Сіла на кушетку й зняла черевики. Поклала ноги на лавку, на якій стояв мідний чайник і миска для вмивання. Під лавкою — нічний горщик.

За вікном не було нічого цікавого. Сад. Зарослий очеретом ставок, у якому качки збирали ряску й пірнали за дрібною рибою.

Шафа навпроти виглядала так, наче її розпиляли на декілька частин, які розтикали по кімнатах обслуги. Люсі не бачила сенсу викладати туди свої речі. Перетерпить кілька місяців.

Не зчулася, як задрімала. Вже був вечір, коли її розбудив дзвіночок із суміжної кімнати.

Люсі безшумно постала перед Равелією:

— Слухаю, Ваша Світлосте.

Їй здалося, що леді так і просиділа перед вікном залишок дня, роздивляючись качок. Не здивувалася б навіть, дізнавшись про ім'я для кожної качки.

— Люсі, принеси щось поїсти й візьми трав'яного чаю. Потім почитаєш мені перед сном. Я лягаю рано.

Камеристка вклонилась:

— Як накажете, міледі. Але спершу дозвольте запалити свічки, щоб Ви в темряві не чекали.

Равелія кивнула й стала спостерігати за вправними рухами служниці. Попри дивність — Люсі викликала симпатію. А її оксамитовий голос змушував сироти бігти по шкірі, відлунюючи незвичним відчуттям по всьому тілу. Цей голос хотілося слухати ще і ще.

Служниця прихопила з собою одну запалену свічку. Коли звикне до нового дому, освітлення більше не знадобиться.

Спустилася вниз. Кухню знайшла за запахом і приглушеними голосами. Її поява змусила всіх замовкнути.

— Добрий вечір. Я — Люсі, камеристка леді Равелії. Міледі бажає повечеряти в своїй кімнаті й випити трав'яного чаю.

Кухарка, дебела тітонька середнього віку, оговталася першою:

— Мене звати Інет. А це, — кивнула в бік молодих дівчат, — Естель і Неріс. А отих бовдурів, — тицьнула вказівним пальцем у чоловіків, які так і стояли з роззявленими ротами, — Лоран, Кайлен, Дарель і Седрик. Ох, знову молода господиня спускатися не бажають...

Інет жаліла Равелію, що попри юний вік, живе, як монашка в келії. При цьому швидко насипала каші в миску, поклала туди шматок смаженої курятини й трохи тушкованих овочів. Відрізала шматок хліба.

Люсі ледь не втратила свідомість від цих усіх змішаних ароматів. У животі зрадницьки забурчало, натякаючи на голод.

Наливаючи в порцелянову чашку духмяний чай, кухарка підморгнула дівчині:

— Спустишся потім, як леді засне. Залишу для тебе там, на столі, — махнула рукою на довгий дерев'яний стіл із грубих дощок.

Люсі, кивнувши, взяла тацю і посміхнулася:

— Дякую, Інет.

Седрик нарешті закрив рот, видихнувши при цьому голосніше за булькання в казанах. Хтось інший проковтнув повітря зі звуком, схожим на тріск. Дарель ледь не впав, перечепившись, бо різко зірвався з місця, щоб відкрити двері для Люсі.

Лише підіймаючись сходами, дівчина полегшено видихнула.

Панночка неспішно вечеряла, розпитуючи свою камеристку про столицю і королівський двір. У відповідь почула, що у Вельторні Люсі майже не бувала, а дім Валлеріан кишить інтригами і плітками, які зазвичай далекі від правди.

Витираючи губи, Равелія кинула погляд на служницю:

— Невже й про тебе пліткували?

Люсі зробила легкий уклін:

— Так, Ваша Світлосте.

Графиня взяла чашку з чаєм:

— Про що саме?

— Що я коханка Його Високості принца Даміана.

Почувши пряму й неочікувану відповідь, леді закашлялася. Жестом зупинила камеристку, яка хотіла допомогти. Відкашлявшись і витерши мокрі очі, запитала:

— Це правда?

— Ні, міледі. Його Високість лише прихильно ставився до мене, як до подруги дитинства. Ми часто проводили час наодинці, це й породило подібні чутки. Коли кронпринц відправив мене на навчання, почали пліткувати про мою вагітність. Навіть робили ставки на те, яка саме бездітна родина отримає в ''подарунок'' ''золоте'' дитя.

Леді Равелія подивилася на Люсі округленими очима. Всі її змішані емоції, які вона не могла висловити, відобразилися на обличчі.

— Міледі, Ви бажали, щоб я Вам почитала. Що саме?

— Байдуже. Там, — Равелія кивнула в бік книжкової полиці, — все одно нічого цікавого.

— Тоді як щодо навколосвітньої подорожі?

— В тебе є власна книжка? — брови панянки поповзли вгору.

Обличчя Люсі засяяло щирою посмішкою:

— Та якось за клопотами не вдалося повернути в королівську бібліотеку декілька книг. Надіюся, мені пробачать цей гріх.

Камеристка зникла за гобеленом. А коли повернулася з книжкою в руках, Равелія вже встигла роздягнутися й лягти в ліжко. Згодом монотонне звучання оксамитового тембру заколисало юну графиню.

Служниця загасила свічки, крім однієї, і з тацею спустилася на кухню, де вже нікого не було. З'їла свою холодну вечерю й піднялася нагору.

Останньою думкою Люсі перед сном було те, що Равелія не примхлива й не вередлива, тож усе пройде, як і задумано.

Нічний відпочинок пішов на користь.

За звичкою прокинулася з першими променями сонця. Вмилася, одяглася в чисте і знову вляглася на кушетку. Було б добре трохи пройтися й роззирнутися довкола, але вона не знала, коли прокидається Равелія.

Врешті дівчину покликав дзвіночок.

Юна леді в одній лляній сорочці перебирала свої сукні. Сонце якраз щедро залило яскравим світлом кімнату, роблячи тонку тканину майже невидимою.

Камеристка, примруживши очі, задоволено посміхнулася і схилилася в низькому поклоні:

— Доброго ранку, Ваша Світлосте.

— Доброго ранку, Люсі. Вибери мені щось із цього мотлоху.

Служниця перебрала застарілі фасони і зупинила вибір на блакитно-рожевій сукні. Допомогла вдягти. Ніжні, ледь відчутні дівочі дотики до оголених ділянок шкіри молодої графині віддавали приємним поколюванням по всьому її тілі.

Люсі підібрала до сукні аксесуари. Прикрасила зачіску гребінцями, схожими на перламутрові мушлі. Підвела господині брови. Трохи пудри, рум'ян і помади — леді Равелія не впізнала себе в дзеркалі.

— Це... я?..

— Так, Ваша Світлосте.

У панянки заблищали очі й покращився настрій:

— Ти чарівниця, Люсі!

Камеристка вклонилася:

— Ви красуня, міледі.

Задоволена собою Равелія вперше за довгий час спустилася вниз поснідати, чим здивувала власних батьків.

На кухні, де робота кипіла в прямому сенсі, Інет зустріла Люсі як добру знайому. Кухарку потішив гарний апетит камеристки юної леді, яка навіть від добавки не відмовилася.

Дівчина їла швидко й акуратно, умудряючись при цьому вставити якусь репліку в монолог Інет. Естель і Норіс поки що трималися на відстані. А от чоловіки...

З кожними наступними відвідинами кухні Люсі помічала, як їхня кількість збільшувалася. Тож невдовзі вона познайомилася з усіма. Дійшло до того, що вони заздалегідь, штовхаючись, займали місця. Жадібно ловили кожен рух і кожен погляд. Люсі, спостерігаючи за ними, ледь утримувалася, щоб голосно не засміятися у відповідь на їхні загравання.

В намаганні привернути до себе її увагу кожен розважав дівчину чутками графського палацу. Через кілька днів Люсі вже знала всі секрети Норвейлів до сьомого коліна.

А ночами, незадовго до світанку, коли й собаки спали, а не тільки сторожа — обходила палац і подвір'я.

Поклавшись на свій зріст і вправність, переховала згорток від Даміана в дупло розлогого дерева, яке росло біля конюшні.

«Ну, тепер і з Його Світлістю графом пора зустрітися. Гадаю, він про мене вже встиг наслухатися».

Задоволена посмішка з'явилася на дівочому обличчі.

— Кому це не спиться о такій порі? — почувся раптом старечий голос.

Від несподіванки Люсі завмерла й напружилася. З прихованого ліхтаря зняли покривало. Яскраве світло, спрямоване в її лице, змусило примружитися й прикрити рукою очі.

— Лі... Лівена?!

Дівчині здалося, що вона неправильно почула. Серце пропустило удар і шалено закалатало в грудях. Вона повільно вдихнула. Затримавши подих — неспішно видихнула.

Тим часом ліхтар із глухим стуком упав на землю й погас, додавши вранішній прохолоді запах нагару.

Згорблена постать опустилася перед нею на коліна. Старий одночасно і плакав, і сміявся, простягаючи до дівчини руки.

— Невже?.. Невже ти повернулася?.. Я... я таки дочекався тебе, Лівено...

Кров відхлинула від обличчя Люсі. Вона так надіялася, що вже ніколи не почує з чоловічих уст імені своєї матері.