Уроки зілляваріння (фанфік-кросовер по «Гаррі Поттеру» і «Маленьких жінках»)

«Сподіваюся, що ти вже вирішив свої проблеми з уроками зілляваріння, Фреде. Ти ж знаєш, що без них дорога до аврора тобі закрита назав...».

Я міцно стиснув листа в руці. Мені не потрібно було дочитувати останніх рядків. Назавжди. Якщо я провалю іспит з цих тупих настоянок, то я не стану аврором.

Я повалився на кам'яну підлогу. Не розрахувавши швидкості, вдарився об неї головою. Матюкнувся, а тоді зім'яв листа. Розім'яв, знову зім'яв. Так тривало хвилину. Нарешті я підкинув м'яч з пом'ятого листа в повітря і підпалив його закляттям. Від чого сполохалися сови, які приносили та відносили пошту у Гоґвортсі. Вони всі як один почали надокучливо ухати.

— Та заткніться!

Я нервово крутнувся. Закрив свої вуха, та це не допомогло. Сови і не думали припиняти своє незадоволення.

Я заплющив очі. Як мені це все набридло. До чортиків. Хотілося вже швидше потрапити на тренування аврорів, щоб ловити смертежерів. Не одному ж Поттеру популярним бути.

Майбутні можливі місії поставали у мене в уяві. Я бачив, як сміливо захищаю інших чаклунів. Бачив, як захоплено дивилися на мене дівчата, коли раптом мене почали дуже сильно трусити за плечі.

Я рвучко розплющив очі і забрав руки з вух. Наді мною нависла стурбована Бет. Вірніше Бет Марч. А якщо вже зовсім точним бути, то Елізабет Марч.

Її сині очі були широко розплющені, а дві коси кольору каштану, заплетені в колосок ледь, ледь торкалися мого підборіддя. Зблизька вона мала досить милий вигляд. Щось було у її стурбованому погляді, що змушувало дивитися у її сині очі довше, ніж треба за етикетом. Певно, вона таки дійсно подобається Френку. Цікаво чи мій молодший брат також їй небайдужий?

— Що? — байдуже запитав я.

Бет похитала головою. Підвелася зі свого сидячого положення, обтріпала одяг, хоч він і не був забруднений.

— Не можна ж так лякати. Ти лежав тут нерухомий. Очі заплющені. Вуха закриті. Ще й сови літають над тобою, так наче...

— Наче мені вже капут?

Я театрально провів собі уявним ножем під підборіддям. Вона не засміялася. Лише продовжувала уважно дивитися на мене.

— Це не смішно.

Я закотив очі.

— Кому як. Не можна завжди бути такою серйозною.

Бет підійшла до рудої сови, яка сиділа неподалік і витріщалася на нас обох. Всунула їй листа, заспокійливо погладила її за вухом. Та ухнула і одразу вилетіла з вікна.

— Не можна завжди бути таким безвідповідальним.

Вона сказала це тихо, та все ж я почув.

— Що вибач?

— Що?

Я незадоволено підвівся. Бет нервово крутила коси.

— Ти назвала мене безвідповідальним.

— Я?

Її і так великі очі стали ще більш великі.

— Тільки не вдавай, що це не так. Ти брехати не вмієш.

Бет частіше закліпала очима. Вона нервово переступала з ноги на ногу.

— Просто, — зрештою почала вона. — Просто, якщо тобі потрібна допомога з настійками, чому б не звернутися по неї до Герміони чи Гаррі?

Я ошелешено подивився на неї.

— Що? — це єдине, що я міг сказати.

— Ну, впевнена, що Герміона...

— Та до чого тут Герміона?! Звідки ти знаєш про мої проблеми?!

Вона відійшла. Певно, я перейшов на крик.

— Ну звісно... Френк...

Я похитав головою, а тоді засміявся. Вони стали такі близькі? І як я це упустив?

— Я не збираюся просити допомоги у тих сопляків.

— Вони лише на рік від тебе молодші, і Гаррі між іншим...

— Та мені начхати, що Поттер вразив професора Слизорога ще з першого заняття. А в тої вискочки допомоги я також не проситиму.

— Але ж. Ви всі з Ґрифіндору.

Я кинув пронизливий погляд у її бік. Бет миттєво подивилася собі на ноги.

— Вибач. Просто я подумала.

— Не всім потрібна твоя допомога, Бет. Як і твої поради.

Вона вражено підвела голову. Вже наступної миті я пошкодував про свої слова.

— Вибач. Я не це мав на увазі.

Бачити її докірливий та ображений погляд було нестерпно. У Бет був талант. Говорити все про людину своїм поглядом. Це я ще помітив цього літа, коли ми всі гостювали у Лорі. Весь час коли я щось чудив, то вона лише уважно дивилася у мій бік і нічого не казала. В той час, коли Джо кричала, Емі заливалася сміхом, а Меґ лише хитро посміхалася.

Вона нічого не відповіла, тож я підійшов ближче.

— Справді... Я...

Та раптом вона кинулася до моєї голови і рвучко нагнула мене до підлоги. Щось блискавкою пролетіло над нами.

— Що за?

Бет відійшла від мене так само рвучко, як і підійшла.

— Тухля, — пояснила вона, показуючи на сірувату сову, яка ледве сиділа на палиці. Її пір'я було обскубане, а погляд розсіяний.

— А... О.

Я не знав що сказати. Лише здивовано продовжував дивитися на сову. В носі мені чомусь стояв аромат м'ятних цукерок.

Коли Бет пройшла повз, я зрозумів звідки взявся цей запах. Це був її запах.

Я провів її поглядом до самого виходу.

— Слухай. Дякую. Якби не ти, то Тухля б мені знесла голову.

Бет обернулася і знову уважно подивилася на мене. Але не усміхнулася. Мене дратувало, що вона ніколи не усміхалася і що навіть я не міг розсмішити її.

— Будь ласка.

На цьому вона розвернулася і пішла, залишивши за собою легкий шлейф м'яти.