МІСТО. Історія Ріки

Кейл не збрехав.

Того вечора Місто відкрилося мені зовсім іншим — не тим, яке я знала зі служби, не тим, що сяяло неоном над Кришталевими Терасами чи смерділо страхом у Нетрищах. Кейл привів мене до Набережної Живокорів — місця, про яке я чула лише уривками, як про щось напівлегендарне, недосяжне для більшості містян. Якщо Лісні Креси могли похвалитися соснами, кедрами та іншими витривалими хвойними деревами, то тут росли справжні листяні красені — рідкість, яка після Катастрофи вважалася майже неможливою. Саме навколо них багато років тому почав розростатися один із найпрестижніших районів Міста.

Паркові алеї були охайні, вимощені світлим каменем, а над ними шуміли густі крони. Вечірній вітер ворушив листя, і цей звук був настільки живим, настільки природним, що я на мить забула, де перебуваю. Ліхтарі кидали м'яке світло на стовбури, а тіні від гілок ковзали доріжками, наче відлуння старих спогадів.

— Як ти взагалі сюди потрапив? — озвалася я, роздивляючись доглянуті алеї та елітні будинки, що ховалися за зеленими огорожами.

— У мене жетон, — Кейл стенув плечима з удаваною скромністю. Губи смикнулися в усмішці, а в очах спалахнув лукавий вогник. — Іноді це справді корисна річ.

— У мене теж є спецперепустка, але сюди мене не пропускали, — відповіла я, трохи насупившись.

— Бо твоя перепустка відчиняє двері Спільноти, а не чужі хвіртки, — криво посміхнувся він. — Формально Набережна належить Місту, та насправді тутешні власники давно встановили власні закони. Живокори занадто цінні, щоб підпускати до них усіх охочих. Чиновники без запрошення сюди не потикаються. Ба навіть Охоронцю з найвищим рангом не дадуть попусту, — його очі хитро звузилися.

— А тебе, виходить, сюди запросили? — я примружилася, віддзеркалюючи його тон.

— Назвімо це винятком для особливих випадків, — відказав він, і в його голосі прозвучало щось таке, що підказувало: це далеко не вся правда. Проте допитуватися я поки не стала.

Я кинула погляд на його сіру футболку з чорним написом на грудях.

«ХТО РАХУЄ?»

Не втрималася й пирхнула.

— Дуже символічно.

— Що саме? — Кейл глянув униз на футболку серйозно, без жодної тіні іронії.

— Напис.

Він кивнув, наче це було найприродніше пояснення у світі:

— Це життєва позиція.

Я закотила очі, але губи зрадницьки смикнулися в усмішці. Теж мені життєва позиція.

— Ага, — погодилася я з легкою насмішкою. — А мені здалося, що три дні тому ти рахував навіть хвилини.

Він лише засміявся.

Ми йшли поруч, не торкаючись одне одного, хоча щоразу, коли повз проходили люди, відстань між нами мимоволі скорочувалася, змушуючи нас притискатися ближче.

Повітря було насичене запахом вологої землі й чогось солодкого — квітів, назви яких я навіть не знала. Їхні пелюстки мерехтіли у світлі ліхтарів, і цей аромат здавався настільки живим, що виглядав чужим для Міста. Рослини у пентхаусі Моргани мене давно не дивували, але тут уперше виникло дивне відчуття: ніби я йду не черговим районом, а уламком іншого світу, який дивом пережив Катастрофу.

Вперше справжній сад я побачила в Оранжереї Колонії. Та там рослини завжди здавалися гостями з минулого. Вони росли під куполом, цвіли майже безперервно й усе одно виглядали крихкими, ніби будь-якої миті могли зникнути. Тут же вони тягнулися вздовж каналів і доріжок так природно, наче пустеля ніколи не перемагала цей світ. Їхні крони шелестіли, і цей звук був схожий на лагідний шепіт, що заспокоював.

Попереду між деревами вже проглядалася темна смуга води. Я бачила її уривками — то між кущами, то крізь просвіти в листі, — і з кожним кроком вона ставала ближчою.

Коли дерева нарешті розступилися, перед нами відкрився канал. Вода була дивовижно чистою. Настільки, що навіть я, зі своєю звичкою шукати підступ у будь-якій красі Міста, на мить дозволила собі просто дивитися. Її поверхня відбивала світло ліхтарів, і здавалося, ніби під ногами розстелили дзеркало.

— Кажуть, тут можна побачити справжніх риб. Не голограми, — раптом промовив Кейл, і в його голосі відчувалася особлива гордість.

— Справжніх риб? — перепитала я недовірливо. — У пустельному Місті?

— Уяви собі, — він ледь усміхнувся. — Дивись.

Ми зупинилися на мосту, вдивляючись у темні тіні, що ліниво ковзали під поверхнею води. Спершу я подумала, що він жартує. Але за мить одна з тіней спалахнула сріблом і стрімко промайнула біля самого берега.

Я мимоволі нахилилася вперед, очі розширилися, губи самі розкрилися від подиву.

— Ого...

Кейл засміявся.

— Саме так усі реагують уперше.

— Вони справжні? — я не могла відірвати погляду від води.

— Авжеж, — упевнено відказав він, теж нахилившись, щоб краще роздивитися. — Їх вирощують тут, у Місті, на закритих підземних Зелених Ярусах. Ти не знала?

Я похитала головою, все ще зачарована срібними спалахами.

— Там збереглися резервуари з іще докатастрофною водою й мулом, — провадив він. — Сама розумієш, у нашому світі за достатню суму можна відтворити будь-яку ілюзію минулого: штучний дощ над терасою, приватний сад посеред пустелі, навіть цілу річку. А керівники Набережної купують отаких річкових коропів. Тут їх називають срібляками. Це чистокровні нащадки тих риб, що жили в річках іще до того, як усе навколо перетворилося на пісок.

— І вони просто плавають тут? Для краси? — запитала я, переводячи погляд з води на Кейла.

— Для статусу, — він знизав плечима. Його обличчя раптом стало жорсткішим, а голос набув гіркої іронії. — Канали красиві лише здалеку. Вода тут проходить через купу фільтрів і хімії, щоб усе виглядало «природно». Срібляки довго не живуть. Та для тутешніх мешканців це лише розхідний матеріал. Коли партія дохне, вони просто виписують новий чек власникам Зелених Ярусів, і цистерни привозять наступних. Набережна Живокорів мусить тримати марку.

Його слова впали важко, як камінь у воду, здіймаючи в мені хвилю знайомого холоду.

Тримати марку.

Мені не треба було пояснювати, що це означає. Я занадто добре знала цей підхід. У Колонії Спільнота теж завжди «тримала марку»: гучні гасла про «спільну спадщину» та «світле майбутнє», стерильні навчальні класи, ідеальний розпорядок дня й однакова форма. Нас плекали, навчали й тренували, наче цінний ресурс. Тримали під наглядом Дорослих, в ізоляції, переконуючи, що це єдиний спосіб вижити у пустельному світі. А потім, щойно ми досягали потрібного віку, нас просто забирали й везли монорейкою в невідомість. Як розхідний матеріал. Як тих срібляків із Зелених Ярусів, вирощених лише для того, щоб красиво померти у стерильній воді елітного каналу.

Я міцніше стиснула пальці на холодних металевих поруччях мосту. Повітря, що пахло солодкими квітами, раптом стало важким, майже задушливим.

— Цікаво, що у Місті все працює за тим самим принципом, що й у Колонії, — вирвалося в мене несподівано. — Система лише стала масштабнішою, а замість наказів Начальника Колонії тут усе вирішують чеки багатіїв. Можеш придбати дитину в сурогатної матері, можеш — нову партію живих істот для декоративної водойми. Те саме вирощування життя в інкубаторах задля чиєїсь вигоди. Тільки тепер клітки стали значно красивішими.

Я сама не зрозуміла, навіщо сказала це вголос. У шлунку неприємно замлоїло, бо я щойно випалила людині, якої не бачила п'ять років, те, що давно тримала при собі. Трясця, я не знала, ким тепер є Кейл. Не знала, як він сприймає Місто і що зробить із почутим.

— Ти змінилася, — раптом озвався він, не дивлячись на мене. Його погляд ковзав за срібляками під поверхнею води, а світло ліхтарів м'яко лягало на обличчя. Кутик його губ ледь смикнувся, але усмішка так і не з'явилася. — Не так, як я колись уявляв, що зміниться та дівчинка-бунтівниця з Колонії, яка весь час мріяла втекти за Стіну.

Я насупилася, вдивляючись у його профіль.

— А як ти думав, я змінюся?

— Гадав, Місто зробить тебе м'якшою. Що ти станеш відомою, заможною... Можливо, спокійнішою. — Його губи стиснулися в тонку лінію, а погляд залишався прикутим до темної води. — А натомість ти стала… гострішою. Небезпечнішою.

Я тихо гмикнула, не певна, чи варто сприймати це як докір, чи як похвалу. Від нього воно звучало радше як друге.

— Це комплімент чи попередження?

— І те, і те, — Кейл нарешті подивився на мене, і в його очах промайнуло щось, що збило подих — не гра, не флірт, а щось справжнє, практично вразливе. — І, якщо чесно, мені подобається те, якою ти стала.

Я відвела погляд першою, бо не знала, що робити з тим, що підіймалося всередині — теплим, лоскітним, забутим відчуттям, яке я давно вирішила собі заборонити. Пальці ще стискали холодні поруччя, але я змусила себе відпустити метал і сховати руки в кишені куртки, щоб приховати тремтіння.

Кілька хвилин ми мовчки дивилися на тіні під водою. Срібляки ковзали повільно, їхні спалахи розрізали темряву. І поки я стежила за ними, ще раз прокрутила в голові його слова.

Кейл чомусь уявляв, що Місто зробить мене м’якшою. Я розумію, як він узагалі міг таке подумати. Це місто перемелювало людей щодня. Тут не ставали м'якшими. Тут вчилися бити першими або принаймні вчасно ухилятися від удару.

І все ж на мить, стоячи поруч із ним і відчуваючи тепло його плеча, мені захотілося забути про службу й постійну готовність до удару. Хотілося просто повірити в красу цього вечора. Але надія — небезпечна річ. Вона штовхає на нерозважливі кроки. І я знала з власного досвіду, що за кожну помилку в цьому Місті доводиться платити високу ціну.

Я повільно повернула голову й вдивилася в його профіль, освітлений блідим світлом ліхтарів, намагаючись збагнути, хто ж він тепер насправді. Кейл стояв нерухомо, спершись ліктями на поруччя, і дивився кудись у темну воду, ніби теж загубився у власних думках. Але коли нарешті перевів погляд на мене, в його очах промайнуло щось м’яке — зовсім не схоже на самовпевненого офіцера з Корпусу Нагляду.

— Гострішою, кажеш? — перепитала я, ховаючи хвилювання за іронією. — Тобі просто пощастило, що ти не знав мене тоді, коли я була м’якою. Тій дівчинці Спільнота швидко переламала б хребет.

Кейл ледь помітно похитав головою.

— Не переламала б.

Я скептично пирхнула.

— Та невже?

— Так, — він навіть не усміхнувся. — Ти завжди була впертою. Просто раніше ще й намагалася рятувати всіх навколо.

Ці слова зачепили сильніше, ніж мали б. Бо колись це справді було так. І, можливо, саме тому поруч із ним мені раптом згадалися не Кришталеві Тераси, не робота, не Моргана, навіть не моя команда, а ті, чиї сліди загубилися після Колонії.

У грудях щось болісно стислося, і я швидко відвела погляд, щоб він не помітив.

Кейл відштовхнувся від поруччя, випрямився й кивнув уперед.

— Ходімо. Я ж обіцяв показати тобі Місто. А поки що виходить, ніби я просто хизуюся дивними забаганками багатіїв.

Я кивнула й рушила поруч із ним алеєю вздовж каналу. Наші кроки відбивалися від кам’яної доріжки, а вода мерехтіла срібними спалахами.

— Кейле, — почала я, і цього разу голос прозвучав серйозніше, ніж я планувала. — Мені треба знати. Про інших.

Він, мабуть, відчув зміну в інтонації: плечі трохи напружилися, хода сповільнилася, а погляд ковзнув до темної води каналу, перш ніж знову повернутися до доріжки попереду.

— Про кого саме? — запитав він обережно.

— Про всіх. Бетті, Тіса, Еббу, Реда та Патріка, — я перелічила імена, які носила в собі роками, мов каміння в кишенях. Навіть тепер кожне з них відчувалося важким. — Я шукала їх, коли тільки прибула до Міста. Потім пробувала знову й знову, але нікого не знайшла. Жодного сліду.

Кейл опустив погляд і кілька секунд мовчав.

— Розумію... — нарешті видихнув він, і голос прозвучав глухо.

Ці імена, здається, вдарили по ньому не менше, ніж по мені. Він провів долонею по потилиці й важко зітхнув.

— Почну з Бетті, — сказав він, і я мимохіть кивнула, відчуваючи, як серце стиснулося. — Чесно? Я не знаю, де сестра зараз. З Колонії мене забрали без неї. Я вирішив, що, можливо, її відправлять пізніше. Потім я довго шукав її в Місті. Був слід у Нетрищах, потім іще кілька хибних зачіпок. Нічого. А коли почав перевіряти Колонії, теж стало не легше. Документи суперечили одне одному. Наче хтось навмисно заплутував сліди.

Я мовчала, чекаючи продовження. Його погляд ковзав алеєю попереду, але обличчя залишалося відстороненим, ніби він загубився у власних спогадах.

— І це все? Слід просто обірвався? — запитала я, відчуваючи, як у грудях наростає тривога.

Кейл перевів погляд на мене не одразу. Втома в його очах була помітною навіть у слабкому світлі.

— Так. Просто обірвався, — відповів він і стенув плечима. — А що я мав робити, лялю? Немає за що зачепитися. Та й сестра завжди вміла зникати, коли хотіла.

— Думаєш, якщо вона й була тут, то потім покинула Місто? — запитала я, трохи розгублено.

Кейл не відповів, лише дивився на мене довгим, важким поглядом.

Я насупилася, відчуваючи, як у мені знову прокидається впертість.

— Але ж усі поїздки монорейками відстежується. Як і будь-який транспорт, що виїжджає за межі Стіни. А пішки...

Я не договорила. Бо зрозуміла: він і без мене знає це.

Кейл опустив очі. Його погляд ковзнув убік, а пальці мимохіть зачепили край кишені джинсів. У напівтемряві він раптом видався мені старшим, ніж був насправді — ніби тягар спогадів наклав на нього кілька зайвих років.

Я чекала, що він скаже щось іще, але мовчання затягувалося. Тож вирішила не тиснути й повернула розмову до наших друзів:

— А що з Еббою?

Якась незрозуміла емоція промайнула його обличчям — брови ледь зійшлися, губи стиснулися. Я списала це на спогади, які він не хотів озвучувати.

— Еббу я теж шукав, — нарешті вимовив він. — Спершу був упевнений, що знайду її швидко. Ми ж усі тоді думали, що рано чи пізно опинимося в Місті. Та слід урвався ще на етапі переведення. Далі — нічого.

Його слова боляче відгукнулися в мені. Я розуміла його краще, ніж хотіла б. Бо Еббу я шукала довго. Я знала, коли їй мало виповнитися дев’ятнадцять. Пам’ятала цю дату так само чітко, як власну. Того дня я приїхала на вокзал монорейки з Колонії №2 задовго до прибуття потяга й чекала на платформі, не зводячи погляду з рейок. Коли монорейка нарешті прибула, я вдивлялася в кожне обличчя, що з’являлося у дверях вагонів. Але Ебба не вийшла. Спершу я вирішила, що її просто привезуть пізніше — можливо, сталася якась помилка в документах. Потім почала приходити щоразу, коли до Міста прибувала монорейка з Колонії №2. Тижнями. Місяцями. Я ловила себе на тому, що шукаю серед новоприбулих руде волосся й знайомі сірі очі навіть тоді, коли вже знала: шансів майже немає. Ебби ніде не було. А потім, десь півроку тому, я вперше дозволила собі визнати: Ебба могла так ніколи й не потрапити до Міста.

Не хотіла потонути в цих думках, тож спитала:

— А Тіс? Патрік? — я зробила невеличку паузу, ковтаючи хвилювання. — ...Ред?

Кейл тихо видихнув і потер перенісся.

— От тут я знаю бодай щось напевно. Родина Вінґардів зникла з Міста за рік до мого прибуття. Офіційно — виїхали, і крапка. Навіть у моїй структурі це закрита справа, Ріко. Такі люди, як Еммеріх Вінґард, не залишають слідів, якщо не хочуть, щоб їх знайшли. Не здивуюся, якщо Бетті, Ебба й Тіс були разом з ними.

— Але ж ти маєш доступ до баз, — обережно зауважила я, вдивляючись у його очі. — Невже зовсім нічого?

Він нарешті зустрів мій погляд. Втома в його очах була такою справжньою, що мені стало ніяково за своє запитання.

— Я перевіряв. Це було одне з перших, що я зробив, коли отримав жетон. Файли або стерті, або засекречені так, що навіть мій допуск нічого не вартий.

— А… Ред? — у грудях стислося щось важке. — Він не пробував вийти на тебе? Ви ж були друзями…

Кейл ковзнув поглядом по воді, і кілька секунд ми йшли мовчки, слухаючи лише плескіт хвиль об камінь.

— Колись був, — його голос прозвучав тихо, майже відсторонено.

Він зупинився й на мить замовк. Я теж зупинилася. І тоді він додав, уже дивлячись прямо на мене:

— Раджу тобі не витрачати на це життя, лялю. Я вже пройшов цей шлях. І зрозумів: є питання, на які відповіді просто не існує.

У його голосі не було ані злості, ані образи. Лише втома людини, яка надто довго шукала відповіді й так і не знайшла їх. Я й сама колись здалася — стомившись битися головою об стіну мовчання цього Міста.

— Мені шкода, — мовила я, торкаючись його руки. — Що питаю. Розумію, це важко.

— Усе гаразд, — Кейл накрив мою долоню своєю. Тепла й міцна вага його пальців змусила мене завмерти. — Я розумію, чому ти питаєш.

Я не прибрала руки. Навпаки — вперше за цей вечір напруга між нами трохи відступила, залишивши після себе дивне відчуття спокою.

Кілька секунд ми просто стояли мовчки. Потім Кейл відпустив мою руку, і ми рушили далі алеєю.

— Дивно, — озвалась я після паузи. — Чомусь я думала, що у вас більше влади.

— У нас? — він трохи напружився, брови зійшлися, а погляд став уважнішим. — А, ти про Корпус Нагляду?

— Так. Ну ти ж там працюєш, чи ні?

Він стримано кивнув.

— Ким саме? — я мимоволі сповільнила ходу.

— Старший тактичний детектив нейро-криміналістики у Спецвідділі, — відповів він.

Я майже свиснула, але стрималася, лише підняла брови.

— Звучить страшніше, ніж є насправді, — він криво посміхнувся, і ця посмішка була водночас іронічною й трохи втомленою.

— Тобто всі гучні справи летять до вас? — запитала я, відчуваючи, як у грудях прокидається цікавість.

— Так, розслідую вбивства високого рівня, диверсії, контрабанду й купу іншого лайна, — відповів він спокійно.

На мить переді мною знову постав той офіцер Корпусу Нагляду, якого я зустріла кілька днів тому. Його постава, тон голосу, навіть тінь у погляді — усе нагадало про владу й холодну дисципліну.

Я вже набрала повітря для наступного запитання, але раптом зрозуміла, що навіть не знаю, з чого почати.

— Я наче знайомлюся з геть іншою людиною... — розгублено пробурмотіла я, відчуваючи, як у грудях змішується цікавість із тривожним теплом.

— Я теж, — він нахилив голову, і в його очах спалахнула грайлива іскра. — То, може, давай усе ж таки познайомимося. Хендрікс Кросс, — він простягнув руку, жест був настільки офіційним, що я не витримала й засміялася.

— Що? Ти жартуєш!

— Ні, — він хитнув головою, і серйозність у його погляді контрастувала з ледь стриманою усмішкою на губах. — Це тепер моє ім’я.

— Хендрікс? — я ризикнула повторити, і слово прозвучало дивно, чужо. — Звідки ти це вигадав?

— Це не я. Це батьки. Мама. На жаль, Хендрікс — моє друге ім’я від народження, — він знизав плечима так, ніби перепрошував особисто.

— Краще б ти залишив Кайлліана, — загиготіла я.

Він зиркнув на мене так, що я миттю підняла руки вгору.

— Зрозуміла, пробач. — Я ще раз покрутила ім'я на язиці. — Хендрікс... Жах якийсь.

— Дякую, — протягнув він з таким виглядом, ніби я щойно зробила йому дуже цінний комплімент.

— І як тебе тепер називають?

— Зазвичай Кроссом.

— Ні. Кросс тобі не пасує. Може... Дріксе? — хитро посміхнулася я.

Я очікувала, що він скорчить іронічну гримасу у відповідь, але натомість його погляд став якимось дивно допитливим.

— А мені тебе? Ріко? Чи все ж Бестіє?

— Вже зібрав дані? — я примружилася.

— Аякже, — кутик його губ смикнувся в усмішці.

— І багато дізнався?

— Майже все, — він відповів коротко, але в його голосі було відчуття гри, наче він навмисно залишав мені простір для здогадів.

— Трясця... Щоб тебе, Дріксе Кроссе! — глузливо вигукнула я, театрально розвівши руками. — От ніякого особистого життя з цим Корпусом Нагляду! Наче знову в Колонію потрапила.

Кейл щиро розсміявся. Його плечі розслабилися, а в очах з’явилося тепло, яке сьогодні ставало дедалі помітнішим.

Він жартівливо вказав рукою вперед, пропонуючи йти далі, і ми рушили алеєю. Вода тихо плескалася об камінь, а над каналом тягнулися довгі смуги світла від ліхтарів.

— Кейле... — я раптом зупинилася на пів кроці.

— Га? — він повернув голову, брови ледь піднялися.

— А мене ти шукав? — раптом запитала я, відчуваючи, якесь дивне хвилювання всередині.

— Шукав, — відповів він після недовгої паузи, голос був рівним, без жодної гри. — Одразу як з’явилася можливість.

— І? — я не відводила від нього погляду.

Кейл майнув очима до темної води каналу, і його погляд на коротку мить став відстороненим.

— Знайшов.

Світ ніби відступив убік: шум води, далекі голоси, навіть наші кроки зникли в тиші.

— То чому не прийшов? — спитала я майже пошепки.

Він важко видихнув, а плечі трохи опустилися.

— Ти виглядала щасливою. А я не бачив жодної причини псувати тобі життя своєю появою.

Я насупилася, відчуваючи, як у грудях наростає хвиля обурення й розгубленості.

— Що це взагалі означає?

Кейл кілька секунд мовчав. Під його черевиком хруснув дрібний камінець, і цей звук різонув тишу між нами.

— Те, що сказав, — озвався він нарешті.

— Дуже змістовно, — я скривила губи, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Ріко... — він вимовив моє ім’я так, ніби хотів зупинити мене, але водночас не мав достатньо слів, щоб пояснити.

— Ні, серйозно, — я підняла голову й уперто зустріла його погляд. — Ти мене знайшов. Побачив. І просто вирішив зникнути ще на кілька років?

Я помітила, як на його щоці сіпнулися жовна.

— Ти була не сама.

Я кліпнула, не одразу збагнувши сенс.

— І?

— І нічого. У тебе була команда. Друзі. Робота. — Він на мить замовк, а тоді додав тихіше, майже неохоче: — Яструб.

Я здивовано вигукнула:

— До чого тут Яструб?

Кейл знизав плечима, проте погляду не відвів.

— Ви постійно були разом.

— Ми працювали разом! — слова самі зіскочили з язика.

— Не лише працювали, — він сказав це так спокійно, ніби констатував давно відомий факт.

Перед очима чомусь раптом спливла кав'ярня біля Садів Еос. Яструб із двома стаканчиками кави в руках. Чергова нічна зміна. Важкі повіки після майже доби без сну. Якийсь безглуздий жарт, через який ми сміялися хвилин десять, поки на нас косилися всі відвідувачі.

Трясця. Якщо дивитися збоку, картина справді виглядала однозначно.

Після невеличкої паузи Кейл продовжив:

— Коли дізнався напевно, то вирішив не лізти.

— Напевно що? — я нахилилася трохи ближче, стараючись вловити його погляд.

Він нарешті зустрів мої очі.

— Що ти рухаєшся далі.

Я не знайшлася, що відповісти. Найдивніше було те, що в його голосі не звучала образа — лише спокійна твердість людини, яка колись прийняла рішення й навчилася жити з його наслідками. Він справді мене шукав. Знайшов. Побачив мою команду, мою роботу, усе життя, яке я будувала ці роки. А потім просто розвернувся й пішов, вирішивши, що для нього там більше немає місця.

У грудях іще неприємно ворушилася думка про Кейлові слова, коли десь на розі, там, де охайна цегляна стіна відділяла парк від приватної території, я мигцем помітила знайомий символ — перекреслене коло.

Безбарвні.

— Дивись, хтось наважився намалювати це навіть тут, — кивнула я в той бік. — Серед усього цього благочестя.

Кейл озирнувся, ковзнув поглядом по стіні й байдуже стенув плечима. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах промайнуло щось схоже на іронію.

— Діти багатіїв теж бунтують. Просто роблять це на приватній території з відеоспостереженням, — пирхнув він. — Бунт із гарантією безпеки.

— Думаєш? — я нахилила голову, вдивляючись у символ, що здавався чужим серед доглянутої цегли.

— А що ще? — кутик його губ смикнувся в короткій усмішці. — Безбарвні зараз модні. Підлітки люблять усе романтизувати й бачити красу в небезпеці.

Можливо, Кейл мав рацію.

Я ще раз перевела погляд на перекреслене коло. Чорна фарба вже трохи потекла по цеглі, але знак усе одно впадав в око, ніби навмисно кидав виклик усьому навколо. Останнім часом ці символи траплялися мені дедалі частіше — на стінах, у провулках, навіть у районах, де подібне мало б зникати за кілька хвилин після появи.

Але перш ніж я встигла розвинути цю думку, Кейл кивнув кудись уперед.

— Бачиш он той ставок?

— Бачу, — обережно погодилася я, нахиливши голову й примружившись, ніби намагаючись розгледіти щось особливе.

— Там живуть качки.

— І? — я скептично звела брови.

Він зупинився, засунув руки в кишені й нахилився трохи ближче, наче ділився таємницею.

— Майже всі несправжні.

Я витріщилася на нього, не вірячи почутому.

— Що означає «майже»?

— Те й означає, — голос був спокійним, але очі блиснули грайливо. — Частина роботизовані. Частина живі. Місцева розвага — вгадати, яка з них яка.

— Ти зараз це вигадав, — я скривила губи, намагаючись приховати усмішку.

— Клянусь, ні, — він підняв руки вгору, наче здавався.

— Брехун.

— Наклеп, — він відповів майже урочисто, і усмішка стала ширшою.

— Кейле... — почала я, але він раптом торкнувся моєї руки. Дотик був теплим, коротким, але достатнім, щоб у грудях потеплішало.

— Ходімо, — сказав він, у голосі було більше ніжності, ніж наказу. — Я хочу показати тобі парк, а не читати лекцію про місцевих революціонерів.

Я ще раз озирнулася через плече на перекреслене коло, що чорніло на цеглі, ніби виклик. Потім перевела погляд на Кейла й рушила слідом, відчуваючи, як у кроках з’являється нова легкість.

***

Ми сиділи на траві парку — справжньої, живої трави, а не декоративних клаптів зелені, розкиданих по скляних коробках Міста. Вона була прохолодною й трохи лоскотала долоні, тож пальці самі ковзнули по ній ще раз, наче хотіли переконатися, що це не ілюзія.

Кейл розповідав якісь абсолютно безглузді історії зі служби, і я майже була певна: половину деталей він вигадав просто на ходу, лише для того, щоб змусити мене сміятися.

— ...і тоді той бідолаха намагається переконати мене, що дрон над його дахом — це просто «великий метелик», — він похитав головою з удаваною серйозністю, а в кутиках губ уже грала усмішка. — Великий металевий метелик з камерою.

Я сміялася так, як не сміялася вже давно — аж поки в очах не виступили сльози, а живіт не почав боліти. На якийсь час я навіть забула про роботу, про Моргану, про всі обов’язки й тягарі. Була лише ця мить. Цей вечір.

Саме тоді на зап’ясті завібрував комунікатор. Усмішка зів’яла майже миттєво. Повідомлення було від Кертиці:

[Моргана шукає, термінова нарада, повертайся негайно]

— Робота? — запитав Кейл. У його голосі було розуміння, від якого всередині щось неприємно стиснулося. Він теж знав, як швидко обов’язок уміє затягнути зашморг на шиї будь-яких планів.

— Робота, — підтвердила я, підводячись і обтрушуючи траву з колін.

Він теж звівся на ноги. На мить ми просто стояли одне навпроти одного серед темного парку. Навколо шелестіло листя живокорів, а десь далеко за каналами мерехтіли вогні будинків.

— Ще один вечір? — запитав він, і в голосі забриніла непритаманна йому невпевненість. Його очі шукали мої, наче боялися почути відмову.

— Ще один вечір, — погодилася я, і в грудях стало якось несподівано легко.

Щось у погляді Кейла одразу пом'якшало. Він усміхнувся, щиро, відкрито.

— Домовилися.

***

Коли я вже йшла до мотоцикла, то раз по раз озиралася через плече. Кейл так і стояв біля воріт Набережної Живокорів, засунувши одну руку в кишеню джинсів. І кожного разу, коли я оберталася, він ліниво махав мені вільною рукою — наче був певен, що я озирнуся знову.

Трясця. І я оберталася.

Усмішка ніяк не хотіла сходити з мого обличчя. Навіть коли я завела мотоцикл і виїхала назад у нічне Місто. Навіть коли комунікатор уже надривався повідомленнями. Навіть тоді.

Бо вперше за дуже довгий час попереду чекала не лише робота.