МІСТО. Історія Ріки

Два місяці по тому...

Після тієї поїздки монорейкою навколо Міста й несподіваного напливу спогадів моє життя начебто повернулося до звичної колії. Хоча, якщо бути чесною, чи можна взагалі назвати «звичним» життя Охоронниці Моргани Фатум?

Дні спливали один за одним, майже не відрізняючись між собою: охорона, очікування, доручення, поїздки. Колись мої обов'язки зводилися до того, щоб просто триматися поруч із Морганою. Та з роками цього стало замало. Тепер вона довіряла мені переговори, делікатні доручення й людей, яких не хотіла бачити особисто. Людей, яких потрібно було супроводжувати. Людей, яких слід було налякати. Людей, яких доводилося рятувати від них самих.

Робота Моргани оплачувалася дуже щедро.

Часом мені здавалося, що я нарешті отримала все, про що колись могла лише мріяти: власну квартиру, стабільну роботу, гроші, яких вистачало не тільки на їжу, і статус, що відкривав переді мною двері, які раніше здавалися зачиненими назавжди. Та варто було глянути собі в очі в дзеркалі — і вся ця картинка розсипалася на друзки. Я нічого не відчувала. Абсолютно нічого.

Можливо, саме так і почуваються люди, коли досягають того, чого колись прагнули. А можливо, деякі речі просто неможливо залишити позаду, скільки б років не минуло.

Я стояла біля панорамного вікна у вітальні пентхауса Моргани Фатум і спостерігала, як вечір поволі огортає Місто. Неон просочувався крізь вікна, ковзав по меблях, і все навколо набувало відтінку синього сну.

На прозорій поверхні столу мерехтіла голограма — холодна, навіть примарна. Вона мовби нагадувала: навіть тут, серед розкоші, усе підпорядковане системі. Скло, метал, тканина — кожна річ мала своє місце, кожна деталь була продумана до дрібниць.

Пентхаус Моргани взагалі виглядав так, ніби його створили не для життя, а для демонстрації влади. Безмежно чистий, бездоганний, але зовсім не затишний. Надто правильний і надто контрольований.

Стіни вкривала гладка фарба, що нагадувала полірований камінь, однак мала дивну глибину — наче всередині неї хтось заховав світло. Коли я проходила повз, воно ковзало за мною, мов тінь. Абстрактні картини більше скидалися на коди чи зашифровані повідомлення, ніж на мистецтво. Прозорі сходи, що вели на другий рівень, здавалися практично невагомими. Там, у невеликій галереї, розташувалося кілька рослин — надто живих для цього стерильного простору. Вони більше нагадували випадкові паростки, що якимось дивом пробилися крізь бетонну оболонку.

У повітрі витав ледь відчутний запах озону — так зазвичай пахло після дощу. Десь у стінах тихо гудів клімат-контроль, настільки рівно й монотонно, що я часом забувала, що це не тиша. Справжня тиша, либонь, звучала б інакше.

Я знову зосередилася на Місті за склом. Десь далеко між хмарочосами ковзнула монорейка — з такої висоти вона скидалася на світляного хробака, що повільно повз крізь бетонні джунглі. Нижче текли потоки транспорту, а неонові вивіски миготіли так часто, що зливалися в суцільне мерехтіння.

Місто було красивим. Небезпечно красивим. Колись я дивилася на нього із захопленням. Тепер знала, скільки бруду ховається за цією красою.

— Ти постійно така напружена. Тобі варто трохи відволіктися й розслабитися. Коли ти востаннє виходила кудись просто так, не через справи? — дівочій, трохи хрипкий голос вирвав мене з потоку думок.

Я повільно заплющила очі. Плечі мимоволі напружилися, щелепа стиснулася.

Ні. Місто було не найнебезпечнішим у моєму житті. Найнебезпечнішою була Нетля. За останні пів року я переконувалася в цьому ледь не щодня.

Вона сиділа неподалік від мене, на краю м'якого сірого модуля, що заміняв крісло, і безтурботно бовтала ногою, ніби була не другою Охоронницею Моргани Фатум, а дівчиськом, якому взагалі начхати на все. Довгі дреди важкими пасмами спадали їй на плечі, ловлячи кожен відблиск світла. Руки, шию та частину обличчя вкривали татуювання, що нагадували витвір митця, який свого часу добряче посварився зі здоровим глуздом, а срібні сережки у вухах, бровах, носі й губах блищали з усіх боків, наче Нетля змагалася сама з собою, куди ще можна встромити метал. І лише на лівому зап'ясті, серед усього цього металу й чорнила, безглуздо тулився дитячий плетений браслетик — вицвілий, потертий, геть недоречний серед татуювань. Чомусь він нагадав мені Еббу. Нетля ніколи не розповідала, звідки він узявся, а я ніколи не питала.

На ній був сірий камуфляжний жилет без рукавів, широкі карго-штани з ланцюгами й масивні чорні черевики, які глухо постукували по підлозі щоразу, коли вона ворушила ногою. На її обличчі застигла знайома нахабна усмішка — передвісниця неприємностей. Переважно для мене.

— Нетле, чого ти від мене хочеш? Дай мені спокій! — я кинула на неї сердитий погляд, відчуваючи, як обличчя саме зводиться у невдоволену гримасу.

— Кажу ж, тобі треба розслабитися! — вперто провадила вона, мовби й не чула моїх слів. — До того ж перше за довгий час Моргана відпустила обох на всю ніч. Хіба це не привід кудись піти? — її очі спалахнули пустощами.

— Ти мені набридла, ти в курсі? — я зітхнула й знову втупилася у панораму Міста.

Нетля належала до тих людей, які просто не здатні мовчати. Часом мені здавалося, що якби її замкнули саму в кімнаті, вона почала б сперечатися із власним відображенням.

— Як думаєш, вона знову зустрінеться з тим таємничим відвідувачем, через якого стає такою доброю до нас? — її голос наблизився, вона підійшла й зупинилася поруч. — Уже стільки чуток шириться, що й не знаєш, якій вірити... — вона затримала погляд на вогнях Міста.

— Ну, здивуй мене, — я скривилася, не приховуючи іронії, скоса глянувши на неї.

— Кажуть, у Моргани з'явився молодий і впливовий коханець. Уродливець.

— Впливовіший за неї саму? Таке взагалі можливе? — я підняла брову, ледь стримуючи смішок.

— Ну, містер Блюменкопф вже давно відійшов від справ. У всіх сенсах, — Нетля хихикнула. — А ця бабця ще така гаряча.

— Нетле, будь ласка, позбав мене від твоїх фантазій. І взагалі, Моргана не бабця, їй приблизно років п’ятдесят.

— Сорок вісім. Я бачила її медичну картку, — вона зухвало всміхнулася, наче щойно виграла суперечку.

Я пирхнула. Колись її допитливий ніс доведе її до біди. Та в чомусь вона мала рацію. У наші часи сорок вісім років уже вважалися поважним віком. За всі п'ять років у Місті я майже не бачила людей, старших за шістдесят. Навіть у Нетрищах.

— То ти підеш зі мною? — Нетлін голос став майже ніжним, хоча в очах усе ще палахкотів виклик.

Я важко зітхнула.

Хлопці збираються відтягтися у «Велетні». Скар, як завжди, зависатиме у «Вовчому Барлогу» — своєму улюбленому генделі в Нетрищах, якому він не зраджував уже багато років. У Музеї Пам'яті я за останній місяць побувала чотири рази, і це вже скидалося на діагноз. Пустельні перегони після останньої бурі тимчасово прикрили — кілька учасників не повернулися, а решті добряче перепало за нелегальний виїзд за Стіну. Добре хоч мене це не стосувалося. Робота на Моргану мала свої переваги. Наприклад, перепустку майже всюди, де звичайних людей розвернули б ще на вході.

Ну а до власної квартири я поверталася дедалі рідше. Вона була затишною, світлою, просторою. Саме такою, про яку колись можна було тільки мріяти. От тільки щоразу, переступаючи її поріг, я почувалася там гостею.

— Ріко... — покликала мене Нетля.

— Дідько! Не смій мене так називати! — я прожогом обернулася до неї, відчуваючи, як усередині закипає гнів. Я вже сотню разів пошкодувала, що колись відкрила їй своє справжнє ім’я.

— А чому ні?

— Ти й сама чудово знаєш.

Я не любила, коли мене так називали. Моє справжнє ім'я належало геть іншому життю. Життю, про яке я не любила згадувати й про яке тим більше не повинні були знати сторонні. У Місті мене знали як Бестію, і мене це цілком влаштовувало.

Вона театрально зітхнула, закотила очі й розвела руки.

— Якщо вірити чуткам, ти колись була значно цікавішою — постійно встрягала в пригоди. А тепер дивлюся на тебе й думаю: мабуть, то все вигадки. З тебе вже можна пилюку здувати.

— З мене пригод уже вистачить на кілька життів, — похмуро відповіла я, прямуючи до дивану графітового кольору. — Нарешті маю хоч якусь стабільність. І хочу, щоб це так і залишилося, — я опустилася на м’яку поверхню, закинула ногу на ногу й схрестила руки на грудях.

Нетля глузливо пискнула й, майже не вагаючись, вмостилася на сірому модулі зі спинкою неподалік. Її погляд уперся в мене.

— Що? — я кинула на неї роздратований погляд.

— До пенсії ще далеко, Бестіє. Зарано ховати себе від світу під шкіряною курткою святості, — реготнула вона. — Ти нудніша за мою вчительку з хімії. З тією бодай іноді було весело.

Я закотила очі й похитала головою, відчуваючи, як у скронях починає пульсувати роздратування.

— А ти надто... відверта, — видихнула я, силкуючись сховати іронію за втомленим тоном.

— За останні пів року навчилася від тебе, — ущипнула вона, відкинувшись назад і демонстративно закинувши руки за голову.

— Та пристрельте мене вже! — я заплющила очі, стискаючи пальці в кулак, немов це могло допомогти втримати себе від вибуху.

— Це марнотратство. І це заборонено, — безтурботно відмахнулася вона.

— Дідько, Нетле! — я різко розплющила очі, і в голосі задзвеніла сталь. — Ще кілька слів — і я буду готова витримати ще одну Вищу Кару, аби ти замовкла навіки!

Згадка про Вищу Кару давно нікого не дивувала. Про те, що я проходила її, знали майже всі. Але лише одиниці знали, що їх було в мене чотири й що я пережила двадцять ударів нейробатагом. Нетля не належала до тих одиниць.

— Сплюнь три рази, мазохістко! — вона розсміялася тихим, трохи колючим сміхом, що розсипався по кімнаті, мов уламки скла. Її плечі здригалися, а в очах світилася така зухвала насолода, наче саме цього вона й домагалася: довести мене до сказу. Та найбільше дратувало те, що в деяких речах вона таки мала рацію.

Затим вона нахилилася вперед, уперши лікті в коліна, й кинула мені прямий, викличний погляд.

— То йдеш чи ні? — голос прозвучав легко й грайливо, та за цією легкістю вчувалася небезпека — та сама, що завжди полискувала в її нахабній усмішці.

Я знала: якщо зараз не відповім, вона не відчепиться. Тож я мовчки кивнула.

Нетля підскочила так різко, наче щойно виграла джекпот чи отримала власну монорейку.

— Ура-а-а! — загорлала вона на всю кімнату. А за мить почала ще й стрибати, ляскаючи в долоні з таким захватом, наче їй дозволили безкарно підпалити половину Міста.

Я лише приречено потерла перенісся.

Де взяти терпіння, щоб пережити цей вечір?

Я відвела погляд до вікна — туди, де вогні Міста зливалися в суцільне мерехтіння. Десь глибоко всередині війнуло тим самим тривожним передчуттям, що переслідувало мене останнім часом дедалі частіше. Наче Місто саме готувалося щось мені показати. Та тоді я ще не здогадувалася, наскільки це передчуття було правильним.