МІСТО. Історія Ріки

Роки написання: 2024-наші дні

Аж не віриться, що я знов їду цією монорейкою, повторюючи те саме «коло пошани», яке зробила п'ять років тому, коли лише прибула до Міста. Відтоді я їздила нею тільки раз — два роки тому, коли нарешті отримала право перебувати тут самостійно. А зараз чомусь таке відчуття, наче повертаюся до минулого, до тієї миті, коли все було новим і незвіданим.

За ці роки Місто поглинуло мене. Я звикла до його шуму, до його ритму, до нескінченних вулиць і високих будівель, до його хаосу…

Та тоді, на самому початку мого знайомства з Містом, все було геть інакше. Тоді я була юною, розгубленою й водночас зачарованою всім, що бачила навколо. Після прибуття Спільнота дозволила нам один раз проїхатися Стіною — щоб ми побачили велич поліса на власні очі. Я пам'ятаю, як не могла відірвати погляду від нескінченних вогнів, од хмарочосів, од монорейок, що перетинали Місто в усіх напрямках. Для мене все це здавалося чимось неперевершеним, майже казковим. Наче я потрапила в інший світ.

Либонь, саме тоді в мене й з'явилася ця дивна мрія — колись повернутися сюди знову. Не як гостя. Не як розгублена дівчинка з Колонії. А як людина, яка чогось досягла.

Так от два роки тому, коли я вперше таки отримала право знову піднятися на Стіну, здавалося, що це буде особливий момент. Наче здійснення давньої мрії. Я пам'ятаю, як стояла біля вікна монорейки й дивилася на Місто, яке колись вважала недосяжним. Та замість тріумфу відчула лишень дивну порожнечу. Ніби дорогою до цієї мрії я втратила щось важливе. Мабуть, саме тому після тієї поїздки я більше сюди не поверталася.

І ось тепер я знову тут. Втретє.

Навіщо? Важко сказати. Можливо, мені просто захотілося переконатися, що минулого разу я нічого не проґавила...

Колись здавалося, що якщо я досягну достатньо високого становища, то ця поїздка буде особливою. Що я дивитимусь на Місто й відчуватиму гордість. Та все нібито навколо залишилося тим самим, проте тепер інша я. Бо я вже не та наївна дівчинка з великими очима і статусом «Доросла» лише на папері. Тепер я насправді доросла, збагачена досвідом, з іншими мріями та прагненнями... І знову їду цією монорейкою, проте тепер навіть не дивлюся вбік яскравих вогнів Міста... Чомусь мене ваблять тужливі пейзажі пустелі по той бік Стіни, що зараз мерехтять перед очима. Хоча вони колись викликали у мене зовсім інші почуття...

Коли я залишала Колонію, то старалася не думати про майбутнє. Взагалі. Там усе було простіше. Не легше, не краще, проте зрозуміліше. Кожен день був розписаний наперед, кожне правило мало своє місце, і навіть коли я ненавиділа те життя, то принаймні знала, чого чекати від завтрашнього дня. За межами Стін Колонії все здавалося іншим. Надто великим. Надто непередбачуваним. Та й майбутнє тоді здавалося чимось далеким і майже нереальним.

Тож коли я вперше побачила ці безкраї простори, серце стиснулося від страху. Помаранчеві піски, що тягнулися до самого обрію, здавалися втіленням смерті. Я уявляла, як вони поглинають усе живе, залишаючи по собі лише кістки й пил. Ці образи були настільки реальними, що я майже відчувала на шкірі холодний подих смерті. Та згодом зрозуміла, що більшість тих страхів були лише плодом моєї уяви. Вони народилися з нічних кошмарів і моторошних казок, які ми вигадували перед сном разом із моєю старшою сусідкою по кімнаті.

Лута. Здається, так її звали.

Як дивно... я не пам'ятаю її номера. Ба більше, я майже не пам'ятаю її обличчя. Коли цю дівчину забрали, мені було п'ятнадцять. Це було понад дев'ять років тому.

Часом мені здається, що й сама Колонія була лише сном. Дивним, важким, подекуди жорстоким сном, який повертається до мене уривками. З того часу моє життя змінилося настільки, що часом навіть важко повірити, що все це справді сталося зі мною. Що я пройшла через чимало випробувань, втратила людей, яких любила...

Либонь, тому зараз так дивно згадувати, що колись я понад усе хотіла залишити Колонію позаду. Я ненавиділа її, мріяла вирватися за Стіни й дізнатися, що ховається за обрієм. А тепер раз у раз ловлю себе на думці, що сумую... не за Колонією, ні. Сумую за тими, хто був поруч тоді, коли вона була моїм домом.

Ебба. Тіс. Бетті. Кейл. Патрік. Ред.

Імена, що колись були важливою частиною мого життя, тепер звучать як відлуння з минулого. За ці роки я так і не дізналася, де мої друзі і яка доля їх спіткала. А згодом навчилася взагалі не ставити собі це запитання.

Перші три роки в Місті я просто намагалася вижити. Навколо мене були тисячі людей, та я почувалася самотнішою, ніж будь-коли в Колонії. Тож замість того, щоб озиратися назад, я вперто рухалася вперед. Шукала зв'язки з впливовими людьми, як серед багатих, так і серед бідних, заробляла репутацію й хапалася за кожну можливість піднятися вище. І зрештою це спрацювало.

До того ж викрутаси долі зазвичай непередбачувані...

Одного разу за бійку на вулиці я потрапила на три доби до міської в'язниці, де познайомилася зі Скаром — Охоронцем самого Реста, Хазяїна Нетрища.

Наша перша зустріч зі Скаром пройшла, м'яко кажучи, не зовсім гладко. Мене випадково штовхнув якийсь сухорлявий бевзь, і я спиною налетіла на стіл, за яким снідав величезний татуйований чолов'яга зі шрамом через усе обличчя та коротким ірокезом. Це тепер я знаю, що Скар закипає миттєво й тихо, а тоді... Не знаю, яким дивом він не переломив мене навпіл, проте руку все ж таки зламав. Хочу зауважити, я вибила йому два зуби та відправила в нокаут. З того часу наші стосунки трохи пом'якшали, хоча особливої приязні між нами так і не виникло. Якщо одного дня перед Скаром постане вибір — допомогти мені чи спокійно посидіти з чаркою у «Вовчому Барлогу», він без вагань обере друге.

Утім, ми з ним виявилися корисними одне одному. Його ім'я відчиняє двері там, куди я сама б не ризикнула потикатися, а моє становище дозволяє час од часу витягувати його з неприємностей. Для Міста цього цілком достатньо. Тут не обов'язково довіряти одне одному, щоб працювати разом.

Власне, так у моєму житті й з'явилася Моргана Фатум.

Якщо коротко — це був своєрідний «джекпот». Та чи пощастило мені насправді, я досі не знаю.

Два роки тому я по вуха загрузла в проблемах, коли Моргана помітила мене й запропонувала угоду, від якої я не могла відмовитися. Відтоді ми працюємо разом.

Моргана не поважає мене. Принаймні я ніколи не мала підстав думати інакше. Вона просто користується моїми навичками та зв'язками для своїх цілей, так само як і я користуюся її впливом. Про неї завжди ходило безліч чуток. Одні боялися її більше, ніж самої Спільноти. Інші стверджували, що саме вона насправді смикає за нитки всього полісу. Я не знала, де правда, а де вигадки. Та одне було очевидно — Моргана Фатум належала до тих людей, з якими краще не ставати по різні боки барикад.

Авжеж, я здогадуюсь, що Моргана щось мутить з Хазяїном Нетрища та веде подвійну гру зі Спільнотою. Хоча доказів у мене немає. Та й навіщо мені порпатися у цьому? Либонь, колись я б уже давно почала ставити запитання, сунути носа в чужі справи та шукати правду. Тепер — ні. Я надто добре знаю, чим закінчується цікавість до чужих секретів.

Та життя — дивна штука. У Колонії я мріяла просто вижити й побачити Місто. Тоді мені здавалося, що за Стіною починається справжнє життя. Тепер я знаю Місто значно краще, ніж хотіла б.

Чи подобається мені те, що я маю? Так.

Чи щаслива я? Ні.

І, мабуть, саме в цьому вся проблема.

За ці роки Місто показало мені себе з різних боків. Тут усе має свою ціну. Послуга, мовчання, прихильність, чужа лояльність, навіть випадкова усмішка. Рано чи пізно за все доводиться платити.

Колись мені здавалося, що люди перебільшують, коли говорять про жорстокість цього світу. Тепер уже не здається. Бо я бачила, як друзі зраджують одне одного заради вигоди. Бачила, як люди продають власні принципи за можливість піднятися трохи вище. Бачила тих, хто був готовий переступити через будь-кого, аби отримати бажане.

Мабуть, тому мені дедалі важче вірити в дружбу.

За останні роки я зустріла чимало людей, які називали мене подругою. Та майже всі вони зникали, щойно розуміли, що не можуть отримати від мене того, чого хотіли.

Любов теж виявилася не такою, якою я її колись уявляла. У Місті вона давно стала товаром, іще одним способом впливати, контролювати, змушувати або купувати прихильність інших.

І життя тут теж має свою ціну. Часом сміховинно низьку.

Можливо, я просто занадто довго прожила тут. Можливо, саме тому тепер довіряю лише собі. За ці роки я отримала вплив, зв'язки та повагу. Стала однією з особистих Охоронниць Моргани Фатум. Навчилася жити за правилами цього міста — домовлятися, замовчувати, закривати очі на деякі речі й просто рухатися вперед.

Проте іноді, особливо в найтемніші ночі, я все ж згадую часи, коли вірила в дружбу, любов і справедливість. І хоча ці спогади болять, вони нагадують мені, що колись я була зовсім іншою.

Чи я хочу щось змінити? Не знаю.

Чи готова я щось міняти? Так.

Я знову їду цією монорейкою, яка везе мене міською Стіною. Але мені вже не дев'ятнадцять. Колись я дивилася на Місто й шукала в ньому майбутнє. Тепер дивлюся на пустелю й сама не знаю, що намагаюся там побачити. Вона чомусь манить мене своїми безкрайніми горизонтами, наче обіцяє свободу від тягаря минулого... та самотності теперішнього...

У мене більше немає номера. У мене більше немає справжнього імені. Тепер я відома як Бестія.

Колись це прізвисько дратувало мене. Тепер я до нього звикла. Воно прижилося так само міцно, як шрами на моєму тілі.

Та іноді я все ж думаю про ту дівчину, яка колись приїхала до Міста й вірила, що попереду на неї чекає щось хороше.

Чи залишилось іще щось від тієї Ріки? Не впевнена.

Хотілось би, щоб вона повернулася? Не знаю.

Чи сумую я за нею? Так.