МІСТО. Історія Ріки

Місяць по тому...

Квартира Кейла завжди здавалася мені дивним поєднанням брутального мінімалізму й затишного парубоцького барлогу: мінімум зайвих меблів, максимум техніки й речей, які щось означали саме для нього. У вітальні одна стіна суцільно ховалася за вбудованими дерев’яними полицями, де поруч із книгами, платівками, колонками й різними дрібницями стояли три чи чотири гітари. Кожна з них була дбайливо доглянута — на відміну від решти помешкання, де одяг міг тижнями валятися на кріслі, якщо він не бачив у цьому проблеми. На полицях між рослинами й фотографіями мерехтіло тепле бурштинове підсвічування, а біля вікна горіли кілька невеликих ламп і свічок, додаючи простору затишку, якого, чесно кажучи, я від Кейла не очікувала. Великий темний диван займав майже всю протилежну частину кімнати, перед ним стояв низький дерев’яний столик, а під ногами розстилався м’який килим. Усе це дивно гармонійно поєднувалося з грубими дерев’яними поверхнями й величезними похилими вікнами, що тягнулися від підлоги майже до стелі та відкривали вид на пишно блискуче Місто.

У спальні практично весь простір займало велике ліжко — значно більше, ніж потрібно одній людині. Воно стояло майже впритул до вікна — здавалося, Кейл свідомо хотів засинати з видом на Місто, яке колись було для нього недосяжним.

Я сиділа на низькому дерев’яному підвіконні, загорнувшись у чорний плед, і дивилася крізь величезне скло на мерехтіння неонових вогнів. Завдяки звукоізоляції ззовні не проникало жодного звуку, але я знала: Місто не спить.

— Давай одружимося! — раптом кинув Кейл.

Я застигла, не відводячи погляду від вікна. Мозок кілька секунд просто відмовлявся прийняти почуте. Повільно повернула голову, міцніше стискаючи краї пледа.

— Що?..

Не знаю, що відбилося на моєму обличчі, але він повторив вже тихіше:

— Одружімося.

— Ти що — з глузду з’їхав? Несеш якусь нісенітницю... — я спробувала відмахнутися.

Кейл розвалився посеред свого величезного ліжка з темною білизною, закинувши руки за голову. На його обличчі блукала та сама легка, лукава усмішка, яка завжди мене дратувала і приваблювала водночас. Та в блакитних очах, в яких відбивалося тепле світло підсвічування, не було й натяку на жарт.

Він що — справді це сказав? Справді запропонував мені одружитися?

Від цієї думки в грудях дивно стиснулося, а пальці ще міцніше вчепилися в плед.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Кейл глибоко вдихнув, широкі груди піднялися під білою майкою. Він раптом опустив руки, відштовхнувся від матраца і підвівся. Тоді пересів на самий край ліжка, недалеко від мене. Нахилився трохи вперед, переплів пальці й завмер, вдивляючись мені просто в очі.

Уся його звична самовпевненість кудись здиміла, а в погляді було стільки щирості й очікування, що мені перехопило подих. Він нахилився ще трохи й тихо, майже пошепки вимовив:

— Виходь за мене... будь ласка.

Слово «будь ласка» остаточно вибило землю у мене з-під ніг. Щоб бодай трохи зібратися, я перевела погляд на бретельку піжамного топа, що зсунулася з плеча, й мимохіть поправила її. Очі зачепилися за татуювання — моє особисте клеймоване вітання з підліткових часів. Минуле нікуди не зникло. Воно було тут, разом зі мною, поки я дивилася на Кейла й намагалася усвідомити, що він щойно запропонував мені майбутнє.

Я знову зустріла його погляд.

— І навіщо мені це? — звела брову.

— Ти зробиш мене щасливим, — відповів він без паузи.

Я пирхнула:

— Якщо для тебе щастя — це одруження, то мало ж тобі треба, любий Дріксе.

Кейл пирхнув і посунувся ближче. Я повільно провела поглядом по його торсу: він був бездоганний. Безумовно, тіло просто всіяне шрамами, але статура — бездоганна. Погляд зупинився на татуюванні — чорні вигнуті, загострені лінії розходилися від лівого плеча, спускалися на груди під майку, місцями перепліталися, нагадуючи язики полум’я. Воно виглядало на ньому зухвало й небезпечно, але водночас дивно красиво. І він знав, що мені воно подобається, й, здається, нахабно користувався цим.

— Гей, 30-15, після таких поглядів ти просто мусиш одружитися зі мною, — він криво посміхнувся, але в очах світилася грайлива впевненість.

Я одразу згадала, як уперше почула цю фразу від нього ще в Колонії, й теж посміхнулася.

— А після того, що сталося кілька хвилин тому, ти винний мені... — я замовкла, повернула голову й знову ковзнула поглядом крізь скло — вниз, на Набережну Живокорів.

Коли я вперше дізналася, що Кейл мешкає саме тут, це було для мене не меншою несподіванкою, ніж сама його квартира. Ще два місяці тому ми гуляли цією набережною, і він навіть не натякнув, що його дім зовсім поруч. Тоді я довго не могла зрозуміти, навіщо він приховав це від мене. Тепер же це здавалося навіть кумедним, бо за останній місяць я вже встигла звикнути до його «маленьких сюрпризів».

— Я кохаю тебе, лялю, — промовив він упевнено, хоча на останньому слові голос злегка здригнувся. Здається, він ледь стримував усмішку.

«Лялею» мене вперше назвав Сміт — Охоронець із Колонії. Та коли Кейл почув це, одразу підхопив прізвисько, а згодом так часто дражнив мене ним, що воно приросло назавжди.

Я зухвало гмикнула й знову повернулася до нього.

— Щоб закохатися в таку, як я, треба бути неабияким сміливцем, — зронила іронічно, а тоді, примруживши очі, додала: — Або геть божевільним.

Кейл знову засміявся й легко зіслизнув із ліжка, присів навпочіпки поруч зі мною. Його погляд був напрочуд серйозним, коли він промовив:

— Я хочу провести решту життя з тобою, Ріко. Я кохаю тебе і хочу одружитися.

— Кейле... я... — його щирість обеззброювала мене, слова застрягли в горлі.

— Лялю, життя таке паскудне... — його голос став тихішим, але ще більш відвертим. — Та в цьому світі є кілька речей, заради яких варто жити. І ти це знаєш.

— Ти справді вважаєш кохання «річчю»? — недбало кинула я, іронічно посміхнувшись. Хотілося трохи розрядити напругу.

Він узяв мою руку й легенько стиснув її.

— Кохання — це скарб. І ти це теж знаєш.

— Знаю... — я зітхнула. Від його слів у грудях стало якось тісно, і я мимохіть відвела погляд, ковзнувши очима по кімнаті.

На полицях лежали старі паперові журнали: про мотоцикли, про улюблених музикантів Кейла. Це були справжні раритети, які тепер можна було знайти хіба що на Ринку Артефактів. Поруч стояли кілька платівок, фотографії в рамках й різні дрібниці, серед яких я помітила навіть пару пожовклих книжок. А над ліжком висіла велика карта Міста, вся порізана тонкою сіткою вулиць і районів, деякі місця були обведені червоним маркером — його позначки наших спільних прогулянок. Усе це було настільки особистим, що я мимохіть усміхнулася.

— Але навіщо нам одружуватися, Кейле? — я знову глянула на нього, намагаючись говорити рівно, хоча голос зрадницьки тремтів. — Це мало що змінить. Я не зможу переїхати до тебе... Як і ти до мене... Дітей ми теж не матимемо... Навіть всиновити не можемо... Не те щоб...

— Навіть не вимовляй цього! — він різко відпустив мою руку й стрімко підвівся.

Я здивовано підняла очі. Ще мить тому він сидів поруч, тримав мене за руку, а тепер стояв переді мною напружений, зі стиснутими щелепами.

— Чому? — я трохи насупилася. — Деякі люди в нашому становищі...

— Ми не «деякі»! — його голос різко обірвав мої слова.

Я застигла. У погляді Кейла на мить спалахнуло щось схоже на відразу — таке гостре й несподіване, що мені стало ніяково. Але воно зникло так само швидко.

Кейл відвернувся й почав ходити кімнатою, раз у раз проводячи рукою крізь волосся.

— Ти справді думала про це? Про всиновлення? — кинув він через плече.

Я стежила за ним очима, намагаючись зрозуміти, що саме так його зачепило. Всиновити дитину в Місті було складно, але для таких людей, як ми з Кейлом, цілком можливо. І це, на відміну від замовлення дитини в інкубаторі, здавалося мені значно етичнішим. Звісно, якщо не думати про те, звідки взялася дитина-сирота. Та якби мене в дитинстві всиновила якась заможна пара, я, можливо, не потрапила б до Колонії. У мене могли б бути батьки, дім, люди, які любили б мене й піклувалися про мене. Моє життя могло скластися зовсім інакше. Тож так, іноді я про це думала: чи можу я змінити життя хоча б одній дитині?

— А чому ні? — спокійно відповіла я. — Чому не дати якійсь дитині шанс?

Кейл різко зупинився, розвів руки, дивлячись на мене так, ніби я щойно сказала щось абсолютно божевільне.

— Шанс? — він вимовив це так, немов саме слово було для нього абсурдним. — Ріко, ти розумієш, що говориш? Ти надто довго слухала Фатум! Ця жінка, здається, влізла тобі в голову й перекроїла там все... Ріка, яку я знав колись, ніколи б...

— Тієї Ріки більше немає! Вона померла там, у Колонії, коли залишилася наодинці зі своїм болем! — я сама не помітила, як голос зірвався на крик.

У горлі раптом перехопило. Я відвела погляд, швидко кліпнувши, але це вже не допомогло — очі защипало. Я стиснула пальці на краю пледа, намагаючись опанувати себе.

— Такі, як ми, не можуть мати сім'ї, і ти це знаєш...

— Можуть, — його голос був твердим.

Я знову звела очі. Кейл стояв нерухомо й дивився прямо на мене так, наче хотів одним лише поглядом змусити мене повірити йому.

— Кейле...

— Ти і я — ми вже сім’я. Так, ми не можемо жити разом, не можемо мати дітей, не можемо багато чого... Але є ми. І ми були сім’єю там, у Колонії. Ми можемо бути сім’єю й тепер. Ти і я.

Я не знайшла, що відповісти. Губи ледь здригнулися, але слова так і не з'явилися. По щоці повільно скотилася сльоза. Кейл швидко наблизився. Я навіть не встигла витерти її, коли його пальці торкнулися моєї щоки. Від цього простого дотику щось остаточно зламалося всередині. Я схлипнула й заплющила очі.

— Лялю, йди до мене, — прошепотів він.

Я не витримала й кинулася в його обійми. Кейл міцно притис мене до себе, а я вчепилася пальцями в його майку, ховаючи обличчя на грудях. Його долоня лагідно ковзнула по моєму волоссю. І лише тоді я дозволила собі заплакати.

— Я кохаю тебе, чуєш? — він відпустив мене й обхопив моє обличчя обома руками. Його долоні були теплими, пальці ледь тремтіли. Він дивився мені просто в очі й повторив: — Я кохаю тебе. Кохаю з того моменту, як уперше побачив біля вокзалу монорейки ту колонійську дикунку — і кохаю її досі.

— Кейле... — сльози знову покотилися по моїх щоках, і цього разу я вже навіть не намагалася їх стримати.

— Стань моєю дружиною, будь ласка.

Його блакитні очі були сповнені такої любові, ніжності й болю, що я на мить втратила дар мови. Дивилася на нього крізь сльози й намагалася збагнути, що все це відбувається насправді.

— Я теж кохаю тебе, Кейле... — нарешті видихнула я на одному подиху.

Кейл одразу притис мене до себе, і я відчула, як його серце калатає так само шалено, як і моє. Його тіло було гарячим, а пальці ледь помітно тремтіли, немов ці кілька секунд очікування змусили його добряче понервувати.

— От і добре, — прошепотів він мені у волосся, і я почула усмішку в голосі. — То це «так»?

Я тихенько засміялася крізь сльози й злегка відсторонилася, щоб бачити його обличчя. Витерла мокрі щоки тильною стороною долоні й відповіла:

— Схоже на те. — І перш ніж Кейл почав радіти, додала: — Але за однієї умови.

— Будь-якої, — відповів він миттєво, і в очах вже спалахнув той самий азарт, який завжди з'являвся, коли він відчував можливість домовитися.

— Ніхто не має знати. Ні Моргана, ні твоя служба, ні моя команда. Ніяких весіль, свідків, заяв у мережах Міста, — я заговорила швидше, уже звично прораховуючи ризики. — Ми просто йдемо в Реєстраційну Палату, ставимо підписи — і все. Тихо.

Кейл на мить здивовано підняв брови, а тоді розсміявся, наче зовсім не очікував почути від мене саме це.

— Оце вже моя Ріка, — мовив він. — Навіть після освідчення одразу продумала план прикриття.

— Хтось із нас має бути практичним, — я знизала плечима, хоча всередині все ще шалено калатало. — Ти щойно освідчився мені посеред своєї спальні без жодної підготовки. Тож хтось мусить думати наперед.

— Насправді я хотів сказати це ще кілька годин тому. В душі, — він гигикнув, а тоді нахилився й поцілував мене.