МІСТО. Історія Ріки

Наступні три дні я провела в тому дивному стані, коли тіло механічно виконує звичні обов'язки, а розум застряг десь у минулому.

Охорона, виїзди, доручення Моргани — усе йшло своєю чергою, ніби нічого й не сталося. Ніби я не тримала в обіймах людину, яку вважала загубленою назавжди. Ніби після цього не гримнув вибух, що забрав чиєсь життя за лічені метри від мене.

Тоді, на парковці, я навіть подумала, що обійшлося. Що біля автівки, що палала, нікого не було. І вже точно не всередині. Однак я помилилася.

Новини про вибух розлетілися Містом швидко, хоч подробиць було небагато. Загиблим виявився син одного з високопоставлених членів Спільноти — молодий, багатий, один із тих, чиї імена зазвичай з'являються у світській хроніці, а не в кримінальних зведеннях. Саме тому цього разу Місто заговорило.

Перекреслене чорне коло — символ, який останніми роками став майже таким само впізнаваним, як і емблема Спільноти.

Безбарвні.

Останніми днями цей символ не зникав з екранів. Спільнота називала їх терористами. Нетрища — героями. Більшість мешканців Міста, як завжди, воліла не ставати ні на чий бік, аби лишень черговий вибух не стався під їхніми вікнами.

Про Безбарвних у Місті говорили вже кілька років. Вони зривали угоди, знищували вантажі, підривали склади, ламали плани Спільноти й раз у раз нагадували, що навіть найміцніша система може дати тріщину. Але зазвичай після їхніх акцій залишалися збитки, а не тіла. Тепер усе було інакше.

За словами дикторів, слідство «активно триває». Представники Спільноти вкотре пообіцяли знайти винних і покласти край діяльності Безбарвних.

Я слухала це одним вухом.

У Місті обіцянки коштували стільки ж, скільки повітря — тобто нічого, якщо тільки не платити за нього окремо.

— Бестіє, ти сьогодні знову там, у своїй голові, — Нетля плюхнулась на сусідній стілець на кухні пентхауса Моргани, підпираючи щоку кулаком. — Усе через того білявого красунчика з Корпусу Нагляду?

У Моргани вже другу годину тягнулася чергова закрита нарада з представниками Спільноти. Нас із Нетлею виставили за двері ще на початку обговорення, тож ми користувалися рідкісною розкішшю — пообідати без поспіху.

Я не відповіла одразу, більше ніж слід колупаючи виделкою в тарілці. Каша розмазувалась по порцеляні тонкими сірими смугами, і я чомусь зосередилась саме на цьому — аби не дивитись Нетлі в очі.

— Не знаю, про кого ти, — зрештою пробурмотіла я.

— Аякже, — вона закотила очі, а тоді прострекотіла: — Ти зникла посеред вечора, а потім ми бачили, як ти вчепилася у того вродливця з жетоном, мов реп'ях до штанів. Дивилася на нього так, немов він щойно воскрес із мертвих. І відтоді ходиш, наче в тебе привид оселився. Кертиця теж помітила. Навіть Яструб щось буркнув про це.

Я завмерла з виделкою на півдорозі до рота.

Що? Трясця... Нетля, як завжди, бачила те, що хотіла бачити.

Так, я обійняла Кейла. Так, дивилася на нього, мабуть, як притрушена. Проте спробувала б вона сама через п'ять із половиною років раптом зустріти людину, яку вже давно не сподівалася знайти.

І до чого тут Яструб?

Перед очима відразу сплив той короткий погляд на парковці. Настільки швидкий, що я вже майже викинула його з голови.

— Просто втомилась, — відрізала я, підводячись із-за столу раніше, ніж Нетля встигла продовжити розпитування. В мене не було зараз ні сил, ні бажання з нею сперечатися, ба більше виправдовуватися.

Правда була в тому, що я сама не знала, що відчуваю.

Радість, що Кейл живий? Так. Безумовно.

Глибока, майже болісна радість, від якої досі щеміло десь під ребрами.

Розгубленість через те, ким він став? Теж так.

Корпус Нагляду. Жетон. Озброєні люди, які виконували його накази без жодного запитання. І я ніяк не могла поєднати все це з хлопцем, який колись писав мені цидулки на клаптиках паперу й кепкував з мене, називаючи «дикункою».

До того ж усе частіше ловила себе на тому, що згадую той вибух. Не самого загиблого хлопця — його я навіть не знала. Просто в пам'яті раз по раз спливали окремі уривки того вечора: сирени, натовп, полум'я, погляд Яструба. Тож у голові був якийсь суцільний хаос, зовсім мені не властивий.

Я намагалася зосередитися на чомусь конкретному. Роботі. Графіку зустрічей Моргани. Звітах. Навіть на дурних балачках Нетлі. Та варто було думкам хоч трохи розбрестися вбік, як вони вперто поверталися до одного й того самого.

До Кейла.

І це дратувало. Бо я не мала на це ні часу, ні бажання. І вже точно не збиралася посеред служби розбиратися, чому після стількох років його поява вибила мене з колії сильніше, ніж усе, що сталося того вечора.

Та найбільше мене діймало інше. Кейл сказав, що знайде мене, а минуло три дні.

Три кляті дні.

Насправді я не сумнівалася, що він зможе мене знайти. Після того, що побачила того вечора, це здавалося найпростішою частиною. Кейл знав, з ким я була у клубі. Він бачив Кертицю. Бачив Яструба й Кульбабу. Якщо він справді працював у Корпусі Нагляду, дізнатися, ким я стала за ці роки, було питанням кількох запитів у потрібній системі.

Проблема була не в цьому. Проблема полягала в тому, що минуло три дні. А він так і не з'явився.

Я ненавиділа себе за те, що рахую. Ще більше — за те, що взагалі чекаю.

Звісно, я могла знайти його й сама. Корпус Нагляду не ховався в підземеллях і не був таємною сектою. Достатньо поставити кілька правильних запитань, скористатися потрібними знайомствами або просто попросити Моргану про послугу...

Та від самої думки про це мені захотілося вдаритися головою об стіну.

Ще чого. Я не збиралася бігати за чоловіком, який сам пообіцяв мене знайти. І якщо Кейл за ці роки дослужився до великого начальника, то йому вже мало б вистачити клепки дотриматися власного слова.

І взагалі, мені двадцять чотири роки. Я Охоронниця Моргани Фатум. Людина, яка регулярно розв'язує проблеми, від яких у нормальних людей починається нервовий тик. І вже точно мала б навчитися тримати себе в руках.

То чому, трясця, я поводжуся так, ніби мені сімнадцять, і я чекаю записку під дверима Лазарету?

Я зітхнула.

П'ять із половиною років тому ми були дітьми, які виживали в одному пеклі. Тепер у кожного своє життя. Своя робота. Свої люди поруч.

Я переконувала себе, що ми більше нічого не були винні одне одному.

То чому мене так зачіпала його відсутність? Чому я перевіряла телефон частіше, ніж мала б? Дідько... та навіщо взагалі було сприймати серйозно одне коротке: «Я тебе знайду»?

***

Він знайшов мене на четвертий день.

Я саме виходила з невеличкої крамнички неподалік комплексу Садів Еос, де мешкала Моргана. Вона відправила мене забрати якусь дрібницю — одне з тих доручень, що годі й пояснити раціонально. Коли раптом краєм ока я вловила знайому постать, що прихилилась до стіни навпроти. Просто стояв, руки в кишенях, наче мав повне право чекати мене тут хоч цілу вічність.

Серце тенькнуло раніше, ніж я встигла себе зупинити.

Кейл виглядав геть інакше, ніж того вечора в клубі. Ніякого сценічного блиску, ніяких окулярів чи владного тону командира. Проста пісочного кольору шкіряна куртка, і той самий погляд, яким він завжди дивився на мене в Колонії: уважний, трохи нахабний, ніби знав щось таке, чого не знала я.

— Довго довелося чекати, — мовила я, стараючись, щоб голос прозвучав рівно, хоч усередині щось радісно й безглуздо тьохкало.

— Три дні, шістнадцять годин і... — він удавано звірився з уявним годинником на зап'ясті, — здається, сорок хвилин. Але хто рахує?

— Ти рахував, — я не втрималась від посмішки, дивлячись йому прямо в очі.

— Може, й рахував, — кутик його губ смикнувся в тій самій кривій усмішці, яку я пам'ятала ще з Колонії — однак тепер у ній з'явилося щось нове, якась стриманість, немов за ці роки він навчився не показувати всього одразу.

Кілька секунд ми просто стояли одне навпроти одного посеред вулиці, а повз нас текла байдужа юрба Міста — люди поспішали додому чи, навпаки, тільки збирались кудись на вечір, і жоден із них навіть гадки не мав, що просто зараз перед ними двоє людей намагаються заново вивчити мову, якою колись розмовляли легко й без зусиль.

— Ти зник тоді, — промовила я нарешті, не приховуючи докору. — Просто розчинився, залишивши після себе купу запитань.

Тінь промайнула його обличчям — швидко, та я встигла її помітити.

— Служба, — коротко відповів він, і цього разу в голосі не було звичного жарту. — Вибач. Я справді не міг лишитись.

Я хотіла натиснути далі. Спитати, що саме сталося того вечора. Чому він так поспішав. Чому після п'яти з половиною років мовчання знову зник, ледве встигнувши з'явитися. Та щось у його погляді підказало: зараз не варто. Не тут, посеред вулиці, де кожен перехожий міг виявитися зайвим свідком.

— Гаразд, — мовила натомість. — То навіщо прийшов? Уточнити, скільки років минуло, відколи ти востаннє бачив мене не в однострої Охоронниці?

— Взагалі-то, — він раптом посерйознішав, хоч в очах усе ще танцювали знайомі бісики, — я тут, щоб виконати обіцянку.

— Яку саме? — недбало кинула я, та всередині все калатало. — У Колонії ти роздавав обіцянки гуртом і без гарантій якості.

В останній рік у Колонії ми майже не могли нормально поговорити. Після четвертої Вищої Кари за мною стежили надто пильно, а нові правила Начальника Колонії Бенґа й без того майже не залишали Учням можливості спілкуватися. Тож залишалися лише цидулки, які я знаходила під тацею в Їдальні, між сторінками книжок чи в інших неймовірних місцях. У них Кейл здебільшого писав якісь дурниці. Скаржився на навчання. Глузував із Вчителів. Малював криві карикатури на Наглядачів. А іноді згадував життя до Колонії — уривками, наче боявся забути його сам. Вулиці, вогні, музику, дощ на склі монорейки. І що колись покаже мені все це насправді.

А потім його забрали. І за п'ять із половиною років я майже переконала себе, що ті обіцянки залишилися там само, де й наша юність.

— Показати тобі Місто, — відповів він просто, ігноруючи мою шпильку. — Не те, яке ти бачиш між Кришталевими Терасами, елітними клубами й прийомами багатіїв. Справжнє.

Гарної ж він про мене думки.

Я прожила тут п'ять років. Бувало, що тижнями не вилазила з Нетрищ. Тягала на собі непритомних, вибивала борги для Моргани, ганялася за контрабандистами по дахах і кілька разів мало не здохла в районах, куди навіть Нижня Варта зайвий раз не сунеться. А цей тип зараз стоїть переді мною і з таким виглядом розповідає про Місто, наче я все життя провела під скляним ковпаком Кришталевих Терас.

Я підняла брову й, не приховуючи скепсису в голосі, зронила:

— З чого ти взяв, що я його ще не бачила?

— Не думаю. Впевнений, — відказав він занадто самовпевнено, і на його губах з'явилася лукава посмішка.

От же ж...

Я примружила очі, силкуючись зрозуміти, до чого він хилить.

— Це що — ти зараз запрошуєш мене на... побачення?

Щойно слова зірвалися з язика, мені захотілося забрати їх назад.

Трясця. Звідки це взагалі вилізло?

Десь на самому дні пам'яті ворухнувся спогад про іншу розмову. Ред. Я ледь помітно хитнула головою. Ні. Не зараз.

Та коли я знову звела погляд на Кейла, кутики його вуст помітно здригнулися.

— Поки що пропоную тобі один вечір.

Він зробив крок ближче. Від цього руху серце знову тьохнуло, зрадницьки, без мого дозволу.

— Один вечір, Ріко. Без Моргани Фатум, без Охоронців, без усього цього. Просто ти і я.

Я мала б відмовити. Сказати, що в мене немає часу на сентименти, що минуло надто багато років, і ми вже давно не ті люди, якими були в Колонії. Що одна випадкова зустріч нічого не змінює. Що дорослі люди взагалі не повинні поводитися так дивно через привидів власного минулого.

Натомість я почула власний голос:

— Гаразд. Один вечір.

Усмішка, що розквітла на його обличчі, була такою щирою, що на секунду переді мною знову стояв той самий хлопчисько з Колонії. Той, який примудрявся підморгнути мені через усю Їдальню саме тоді, коли черговий Наглядач вирішував зіпсувати мені день. Я ніколи не розуміла, як Кейлу це вдавалося, проте після таких кумедних гримас дихати чомусь ставало трохи легше.

— Завтра, — впевнено мовив він. — Увечері. Я знайду тебе.

— Ти вже мене знайшов, — фиркнула я.

— Тоді знайду ще раз, — він підморгнув, позадкувавши в натовп. — Мені подобається це робити.

Я вже відкрила рота, щоб спитати, звідки він узагалі знає, що завтра ввечері в мене вихідний. А потім згадала, де він працює, й лише скривилась.

Корпус Нагляду. Без шансів.

— До завтра, лялю,— почула я наостанок. І перш ніж я встигла щось відповісти, він зник за рогом — так само раптово, як з'явився, лишивши мене стояти серед вулиці з дурнуватою усмішкою, яку я навіть не намагалася приховати.

Лише тоді я помітила, що почав крапати дощ — дрібний, теплий, зовсім не такий, як три дні тому біля клубу.

Мій мотоцикл стояв трохи далі по вулиці. Я прошкувала до нього впевнено, не поспішаючи. Сіла, завела двигун, і рушила крізь мокрі вулиці, що вже виблискували в неоні.

Уперше за довгий час я поверталася до Моргани не відчуваючи звичної порожнечі всередині.