МІСТО. Історія Ріки

Я витримала три дні, перш ніж набрала номер Кейла.

— Прийдеш? — досить рівно спитала я, коли він відповів. У цей момент ліфт підіймав мене нагору, і я дивилася на відображення власного обличчя в дзеркальній стіні: зібране, спокійне, без жодної тіні вагання.

Кейл мовчав секунду довше, ніж мало бути.

— Вже їду, — коротко мовив він і поклав слухавку так швидко, що я навіть не встигла додати, що сьогодні знову маю вихідний — Моргана залучила Кертицю й Боя, тож сьогодні я буду у своїй квартирі, а не в її пентхаусі.

Двері ліфта відчинилися з тихим дзвоном, і я вийшла в довгий коридор. Біля власних дверей я перехопила пакунки в лівицю, а тоді приклала вказівний палець правиці до сенсора замка. Важкі двері безшумно відчинилися. Ступивши всередину, я зачинила їх за собою й нарешті глибоко вдихнула, впускаючи в легені звичну приємну прохолоду.

На вулиці сьогодні знову було спекотно. Сонце палило так, що навіть повітря здавалося розпеченим.

Я притулилася спиною до дверей, заплющила очі й дозволила собі кілька секунд просто стояти нерухомо, слухаючи, як серце поступово заспокоюється. Потім відступила від дверей і розплющила очі. Погляд ковзнув знайомим простором — і на мить мене пронизала думка, як рідко я буваю тут насправді.

Перший поверх мого дворівневого лофту займала простора вітальня, що плавно переходила в невелику кухню. У самому центрі, на великому м’якому килимі, стояв світло-сірий диван, а ліворуч від нього — округле кремове крісло. Тепле світло тонких світлодіодних смуг, вбудованих у стіни, м’яко лягало на них, розтинаючи простір геометрією й створюючи приглушене бурштинове сяйво. Поруч із диваном, на круглому білому мармуровому столику, самотньо лежала моя розкрита книга. Трохи далі, прямо під навісом другого поверху, виднілися акуратні кухонні меблі зі світлого дерева з масивним сталевим холодильником посередині, а поруч були прочинені двері до сучасної, м'яко освітленої вбиральні.

Раптом майнула та сама думка, що й завжди: за рік, відколи я придбала цю квартиру, вона так і не стала для мене справжнім домом. Радше місцем, куди я поверталася після виснажливих днів, щоб поспати, прийняти душ і знову піти. Та все ж я намагалася надати їй затишку: додавала речі, які подобалися мені, вибирала тепле освітлення, заводила невибагливі рослини — щось на кшталт кактусів.

Я кинула погляд праворуч, де нагору вели широкі дерев'яні сходи з тонким металевим поруччям. Вони підіймалися на мезонін — другий рівень лофта. Одразу біля сходів праворуч, у невеликій ніші, стояло велике ліжко з купою подушок, застелене світлою білизною. Поруч із нішею були двері до невеликої ванної кімнати. Далі, трохи осторонь, було моє робоче місце: довгий стіл, настільна лампа й ноутбук.

Та головною прикрасою квартири було величезне панорамне вікно праворуч, що тягнулося від підлоги першого поверху аж до самої стелі мезоніну. Зараз, коли на Місто опустилися вечірні сутінки, за склом розгортався величний і трохи моторошний краєвид. Нескінченні хмарочоси-вежі, що пронизували фіолетове небо, мерехтіли мільйонами неонових вогнів. Цей яскравий міський силует відбивався на глянцевому екрані вимкненого телевізора у вітальні. Навіть у цьому затишному сховку, за товстим склом і серед речей, які я сама вибирала для себе, я не могла забути, що Місто нікуди не зникло.

***

Кейл з’явився на порозі моєї квартири менш ніж за двадцять хвилин — дивно швидко, враховуючи, що звідки б він не їхав, дорога мала зайняти щонайменше вдвічі більше часу. Його вигляд говорив сам за себе: глибокі тіні під очима, триденна щетина, погляд напружений і трохи тривожний, наче він не змикав повік уже кілька ночей поспіль.

Я мимоволі ковзнула поглядом нижче: зім’ята темно-синя картата сорочка з недбало закоченими рукавами, темні джинси, важкі чорні черевики. На плечі — лямка наплічника, а на зап’ясті тьмяно блиснув комунікатор, який здалеку легко можна було прийняти за звичайний годинник. Такий самий був і в мене — у роботі незамінна річ.

Я підвела очі й спіймала Кейла на тому, що він теж уважно розглядає мене. У цьому короткому погляді промайнуло щось невловне: здивування, легке збентеження чи, можливо, цікавість.

Я й сама почувалася трохи дивно у своєму домашньому одязі — сірий топ, широкі спортивні штани, теплі шкарпетки. У такому Кейл мене ще точно не бачив. І коли його погляд затримався на моєму плечі, я раптом згадала й про татуювання «Баніт». Від цієї думки мені стало ніяково, і я мимохіть прикрила його долонею, сама не розуміючи навіщо. Наче разом із цим поглядом Кейл раптом опинився в тій частині мого життя, куди я зазвичай нікого не впускала.

— Я не буду просити вибачення за те, що не можу пояснити, — несподівано різко озвався він, хутко переступаючи поріг, ніби боявся, що я передумаю й зачиню двері. — Проте я можу пояснити дещо інше. Якщо ти готова слухати.

Я мовчки відступила вбік, впускаючи його.

Кейл окинув квартиру квапливим, трохи нервовим поглядом, після чого рушив до вітальні, зняв наплічник і опустився на диван. Він нахилився вперед, сперся ліктями на коліна, переплів пальці й схилив голову, наче збирався з думками. Я повільно влаштувалася у кріслі поруч, не зводячи з нього погляду.

Кілька секунд він просто сидів, втупившись у підлогу. Я чекала. Спершу намагалася не витріщатися, але погляд раз у раз повертався до нього сам — до втомленого обличчя, опущених плечей, рук, які він стискав усе сильніше. Після трьох днів мовчання я раптом зрозуміла, наскільки мені його бракувало. Тож довелося чесно визнати: попри все, я дико скучила.

Він нарешті підняв голову й зустрів мій погляд. Втома в його очах нікуди не зникла, але в них блиснула рішучість.

— Яструб, — озвався він низьким, трохи хрипким голосом. — Ми знайомі давно.

— Наскільки давно? — я сама почула, як різко це прозвучало.

Кейл проковтнув, але не відвів очей.

— Ще відтоді, як я тільки починав службу. Він був моїм напарником і... наставником. Потім наші дороги розійшлися: я пішов у Корпус Нагляду, будувати кар’єру, а Яструб став елітним Охоронцем. Його завжди більше цікавили гроші, ніж справедливість. Тож Фатум одразу взяла його до себе.

— І ти брехав мені про це! — вигукнула я, не стримавшись. Пальці судомно стиснули підлокітник крісла, нігті боляче вп’ялися в тканину.

— Не брехав, — швидко заперечив він. — Просто... не договорював, — голос раптом став тихішим, плечі опустилися, наче він визнавав власну поразку. В погляді промайнула справжня, невдавана вразливість. — Ріко, є речі, про які я не можу говорити. Не тому, що не довіряю тобі. А тому, що є люди, чиї життя залежать від мого мовчання. Моє теж. Проте та інформація, яку передав мені Яструб, не була безпосередньо про Моргану. Я не збираюся їй шкодити, якщо тебе хвилює саме це. Однак я не можу зараз розповісти тобі, що саме було на тій флешці.

Я вже хотіла натиснути далі — старий рефлекс, небажання дозволяти комусь зачиняти двері переді мною. Але щось у його голосі, у погляді й у тому, як він раз по раз сильніше стискав переплетені пальці, змусило мене змінити напрямок.

— Це пов’язано з тим, що сталося з твоїми батьками? — запитала я тихіше, нахилившись уперед.

Останні три дні я без кінця прокручувала його поведінку, шукаючи логічне пояснення. Врешті дійшла висновку, що це не пов'язано зі службою. Це було щось особисте. Кейл шукав інформацію. Але яку? Що могло бути настільки важливим? Я згадала, як він завжди уникав розмов про минуле, яке було до Колонії. А тепер говорив про людей, чиї життя залежать од його мовчання. І те, що справа, здається, взагалі не була пов’язана з Морганою... Тоді що?

Крім того, я щойно зрозуміла, що геть не знаю Яструба так добре, як думала до цього. Тоді навіщо йому було ризикувати власною шкурою й красти інформацію з архіву Моргани? Щось мало бути достатньо важливим, щоб він пішов на такий ризик. І цього разу це було не через гроші. Тож я зробила висновок, що, можливо, це була інформація про зникнення батьків Кейла. Можливо, Яструб просто допомагав старому другові.

Кейл завмер. У його очах на мить промайнуло здивування, але він швидко зібрався.

— Чому ти питаєш саме про це?

— Тому що щоразу, — я просунулась ближче, обережно торкнувшись його руки, — коли я намагаюся заговорити про твоє минуле, ти або жартуєш, або ховаєшся за службу.

Кейл опустив очі на наші руки.

— А зараз у тебе є шанс довіритися мені, — я дивилася на нього прямо, не відводячи погляду. — Ми стоїмо близько до чогось справжнього. Хіба ні?

Він довго мовчав, вперто не підіймаючи на мене очей, а тоді видихнув, ніби здаючись якомусь внутрішньому опору.

— Мої батьки зникли, коли мені було сімнадцять, — прошепотів він і замовк.

Я застигла, бо вперше чула це від нього самого. Раніше знала лише те, що розповідала Бетті.

Кейл ковтнув, зібравшись із силами, і продовжив:

— Офіційна версія — загинули в пустелі під час ділової поїздки. Літак, пісочна буря, тіл так і не знайшли. Класична історія для тих, хто мав нещастя знати забагато.

— Знати про що? — обережно спитала я, міцніше стискаючи його руки. У грудях наростала тривога.

— Не знаю, — він гірко всміхнувся. — У цьому й проблема. Я був підлітком. Мене не посвячували в справи дорослих. Лише пам'ятаю, що батько останніми місяцями був наляканий. Постійно озирався. Казав мамі, що їм треба виїхати кудись якомога далі, поки не пізно.

— І не встигли...

— І не встигли, — повторив він, і в його голосі забриніло щось, чого я раніше не чула. Не гіркота навіть — щось важче, від чого в мене стиснулося всередині.

— Тому ти пішов у Корпус Нагляду? — прошепотіла я, і раптом багато чого стало зрозумілим. — Не заради жетона... а заради відповідей?

Він кивнув, усе ще не підіймаючи очей.

— Я думав: якщо матиму доступ, зв’язки, допуск до архівів — рано чи пізно натраплю бодай на якусь ниточку. Але за п’ять років — нічого. Файли стерті. Свідків немає. Ніби хтось ретельно замітав сліди ще до того, як я почав шукати.

— Мені шкода, — видихнула я, і цього разу це не було просто ввічливою фразою.

— Не треба, — він нарешті зустрівся зі мною поглядом, і в його очах була така відкритість, якої я не бачила в ньому навіть у Колонії. — Ти перша, кому я взагалі це розповів. По-справжньому.

— Чому саме мені?

— Бо ти єдина, хто, можливо, зрозуміє, що означає жити з дірою на місці власного минулого, — відказав він напрочуд просто. — Ти теж не знаєш, звідки насправді взялася. Хто твої батьки. Чому Вінґард так цікавився тобою. Ми обоє... неповні історії, Ріко. Може, тому нам і легко одне з одним. Не треба прикидатись цілими.

Щось у грудях болісно стиснулось — не від жалю, радше від впізнавання. Він мав слушність. Ми обоє носили в собі порожнечі, які інші, либонь, навіть уявити не могли, і, здається, саме тому між нами не існувало тієї дистанції, яка завжди відділяла мене від решти світу.

Та, якщо бути чесною, я теж залишила дещо при собі. Я досі не розповіла Кейлу про те, що ми з Редом знайшли в Архіві: про зразки, експерименти Еммеріха Вінґарда й міс «Піґґі». Не розповіла, бо не хотіла знову тягнути за собою те минуле, від якого нарешті навчилася жити окремо. Та й ніяких здібностей у мене так і не з'явилося. У Кейла теж. Тож я вирішила, що якби містер Вінґард досі потребував нас, то давно б знайшов. Минуло майже сім років відтоді, як він просто кинув нас у Колонії, і за весь цей час так і не намагався вийти на зв'язок. Отже, ми йому більше не потрібні. А значить, у нас з Кейлом є шанс просто жити своє життя. Разом.

Я нахилилась і поцілувала Кейла — ніжно, обережно, немов намагаючись сказати те, для чого в мене не знаходилося слів.

Він відповів так само обережно: спершу лише легкий дотик, теплий і м’який, а потім поцілунок поступово поглибився. Його рука ковзнула до моєї щоки, далі — до шиї й потилиці. Я відчувала його подих на своїй шкірі, ледь вловний смак губ, тепло долоні й легке тремтіння, яке від його дотиків розбіглося тілом.

Пальці самі ковзнули до його шиї. Під ними билася жива, гаряча пульсація, і від цього простого відчуття Кейл раптом став ще реальнішим, ближчим, ніж будь-коли за ці п’ять із половиною років. Я міцніше оповила його руками й вдихнула знайомий до щему запах. Він завжди пахнув для мене так, як я уявляла собі океан: свіжістю, сіллю, вітром і чимось безмежним, чого я ніколи не могла побачити, але чомусь завжди прагнула торкнутися.

— Ріко… — видихнув він просто мені в губи. І я зрозуміла, що досі не знала всіх відтінків його голосу. Цей був новим. Тихішим, хрипким, і від нього всередині щось млосно стиснулося.

Кейл трохи відсторонився, щоб, мабуть, перевести подих. Я розплющила очі й одразу зустріла його погляд. Він дивився на мене так, що я на мить забула про все інше. Його очі ковзнули по моєму обличчю, затрималися на губах, а потім знову зустрілися з моїми. Між нами залишалося лише кілька сантиметрів, і я знову відчула, як по шкірі розливається легкий жар.

Та раптом Кейл ніжно пригорнув мене, уткнувшись кінчиком носа мені в плече й прошепотів:

— Можна я залишуся? Не хочу йти сьогодні.

Я завмерла, слухаючи ритм його серця. Воно билося швидше, ніж зазвичай, і цей швидкий ритм дивним чином відгукувався в мені. Від кожного його видиху мене пробирало легке тремтіння, але водночас я відчувала, як напруга останніх днів — образа, підозри, страх знову довіритись комусь — поступово відступає, поступаючись місцем чомусь набагато простішому й водночас набагато складнішому.

Довірі.

Я злегка відсунулася, щоб зустріти його погляд. Переді мною був Кейл — такий близький і водночас досі не до кінця зрозумілий мені. Але вперше мені не хотілося його розгадувати. Не хотілося думати про завтра. Хотілося просто бути з ним.

І тоді я просто видихнула:

— Залишайся.

Він обійняв мене ще міцніше, і я відповіла тим самим, відчуваючи, як його тепло поступово витісняє з мене останні залишки тривоги.

***

Ніч тоді видалась довгою й водночас надто короткою — сплетена з пристрасті й ніжності, тихих розмов, сміху, який виникав нізвідки, і мовчання, що важило більше за тисячу слів. А коли за вікном почало світати, я лежала поруч із Кейлом, слухала його рівне дихання й думала, що, мабуть, вперше за багато років почуваюся не Бестією, не Охоронницею Моргани Фатум, а просто собою.

Рікою.

Дівчиною, яка колись мріяла про щось подібне — тепло, довіру, близьку людину. Тоді я навіть не могла уявити, якою дорогою доведеться йти, щоб опинитися тут. Скільки всього залишиться позаду, скільки разів доведеться втрачати й знаходити себе заново, перш ніж одного ранку прокинутися поруч із тим, до кого хочеться притулитися й просто слухати його дихання.

Світло за вікном поволі розливалося по кімнаті, і вперше за довгий час я не думала про те, що буде далі.