МІСТО. Історія Ріки

Вбиральня зустріла мене прохолодою й тишею, яка після гуркоту динаміків здавалася болісною. Повітря було чистим, із легким запахом мила й металу.

Я сперлася долонями на край раковини й подивилася на своє відображення. Макіяж приховував втому значно гірше, ніж мені хотілося.

Що я тут узагалі роблю?

Питання, що крутилося в голові весь вечір, нарешті прозвучало прямо. Незнайомка в люстрі дивилася на мене у відповідь, і я не впізнавала в ній нікого. Ні Ріку. Ні навіть Бестію.

Хлопці сміялися, жартували, танцювали так, неначе в них немає жодних турбот, окрім того, хто краще заспіває в караоке. Нетля реготала голосніше за всіх і ніби навмисне не дозволяла собі замовкнути. Кертиця навіть під час сміху стежила за всіма одразу. За Нетлею. За Боєм. За виходом із зали. А я просто була тут. У чужій сукні, з чужою зачіскою, серед чужого свята. Наче випадкова гостя, яка засиділася довше, ніж слід.

Я стиснула край раковини сильніше й відвела погляд від дзеркала.

Може, річ не в клубі. Може, я просто ніде вже не своя.

Двері грюкнули, впускаючи двох дівчат — молодих, років вісімнадцяти, у сукнях із тонкої блискучої тканини, які явно не купують на зарплату звичайного робітника. Вони навіть не глянули в мій бік, одразу зайняли місце біля дзеркала навпроти, поправляючи вії й обмінюючись плітками таким тоном, немов обговорювали останню серію якогось серіалу.

— ...кажу тобі, це вже четверта, — промовила білявка, підводячи стрілки. — Знайшли сьогодні вранці, у смітнику, десь у Нетрищах.

— Жах який, — відповіла руда без особливого жаху в голосі. — Мама казала, поліція навіть не особливо шукає. Кажуть, це ж просто дівчата з бідних районів.

— Маніяк якийсь. Чи що. Тато каже, Спільнота приховує справжні цифри.

— Ну, нас це не стосується, — руда знизала плечима, поправляючи зачіску. — Ми туди взагалі не ходимо.

Вони розсміялися й, підхопивши сумочки, випурхнули так само безтурботно, як і зайшли.

Я подивилася їм услід у дзеркало.

Колись я б не змогла просто пройти повз таку розмову — обов'язково б поставила кілька питань. Тепер же розуміла: навіть якщо почну копати, навряд чи докопаюся до правди. Я відчула коротке, тупе стискання десь під ребрами. Ще одна історія, яку Місто волітиме забути до ранку. Чергове тіло, чергова цифра, чергове «нас це не стосується».

Я випросталася, поправила сукню й іще раз глянула в дзеркало. Досить. На сьогодні досить.

Рішення прийшло само собою, майже без вагань: я піду. Скажу хлопцям, що втомилася, що завтра рано на службу — придумаю щось, у що вони повірять, не переймаючись подробицями. Нетля пробурчить, що я зіпсувала вечір. Яструб, певно, запропонує провести. Я відмовлюся. Як завжди.

Я вийшла з вбиральні й рушила коридором назад до головної зали. Гуркіт музики наростав із кожним кроком, наче хвиля, що котиться з глибин і ось-ось накриє. Світло зали миготіло крізь прочинені двері, і сама думка, що скоро поїду додому, вже приносила полегшення.

Але щось змусило мене зупинитися. Спершу я навіть не зрозуміла, що саме.

Чоловічий голос, який долинав із зали. Кілька знайомих нот. Уривок фрази, що раптом боляче зачепив пам'ять. Не вся пісня, лише слова, що виринули з дуже далекого закутка свідомості: «...з пекла у вогонь...». Я не могла б заспівати цю пісню сама, не пригадала б і половини рядків, якби мене попросили. Та щось у цьому поєднанні слів і хрипкуватого тембру голосу викликало дивне, майже фізичне відчуття впізнання — наче я вже чула це, дуже давно, у геть іншому житті.

Я насупилася, силкуючись згадати звідки. Ступила ще кілька кроків ближче до входу, прислухаючись. А тоді звела очі на сцену.

Там, під променями кольорових прожекторів, з гітарою в руках, стояв чоловік. Він був вищим, ніж я його пам'ятала, ширшим у плечах, із дорослішим, суворішим обличчям — та водночас це було те саме, до болю знайоме лице, з тим самим кривуватим, трохи зухвалим вигином губ, коли він тягнув останні ноти приспіву.

Серце закалатало так сильно, що я відчула його аж у скронях. І світ навколо ніби на мить зупинився.

Я стільки разів уявляла цю зустріч. Але точно не так.

Натовп під сценою ревів і підспівував, тягнув руки вгору, дівчата в перших рядах кричали щось нерозбірливе від захвату. Світло прожекторів розсипалося кольоровими спалахами, музика била в груди, мовби серце клубу билося швидше за людське.

А я стояла на самому порозі зали, не в змозі зрушити з місця. Дивилася на нього так, немов від цього залежало, чи не розсиплеться світ навколо на друзки.

Кейл.

Це справді був Кейл.

Розум іще гарячково шукав тисячу причин, чому це неможливо — інше ім’я, інше життя, п'ять з половиною років і ціле Місто між нами. Та тіло вже знало правду. Ноги підкошувалися, дихати ставало важче, пальці тремтіли так, що я ледве відчувала їх.

І тепер я згадала: саме цю пісню він колись співав мені в Лазареті Колонії, з розпухлим носом і скривдженою гордістю, коли я прийшла просити вибачення. Тепер, коли я знала, хто переді мною, слова самі складалися в пам'яті, мов пазл, в якому раптом знайшлася відсутня деталь:

«Життя нас звикло кидати з пекла у вогонь.

Там, де хиткими пісками спекотний тлін —

Сорок два градуси... Тільки душу не чіпай! Охолонь!

Бо мені знову, плавлячись під сонцем, вставати з колін...»

І тоді він побачив мене.

Я зрозуміла це в ту мить, коли його погляд, що досі ковзав натовпом, раптом зачепився за когось — за мене — і застиг. Пальці на гітарі не збилися з ритму, голос не затремтів, та очі… очі дивилися просто на мене. Крізь натовп, крізь роки, крізь усе, що між нами сталося. Чи не сталося.

«Нервом натягнутим швидкість кидає у «дикий гін»...

Блеф намалює оази-міражі.

Мені б ковток води... Мертва? Знову брехня, без змін.

Як мені доїхати до межі пустельної землі, скажи?»

Кейл доспівував, не відводячи погляду. Неквапливо рушив краєм сцени, граючи на гітарі, і слова пісні — про ралі, про спустошену землю, про втому й боротьбу — раптом зазвучали зовсім інакше. Вони стали зверненням до мене. Пам’яттю, що ожила тут і зараз.

«Ралі, де перемоги немає — порожній п'єдестал.

Фарами-відблисками зорі осяють моє "де-небудь"...»

І я стояла, прикута до місця, не в змозі відвести погляд. У грудях ставало боляче від чогось дивного й незрозумілого. Однак вперше за багато років мені не хотілося тікати від цього відчуття.

Натовп перед сценою розступався, мов зачарований, коли Кейл зійшов униз і рушив просто до мене. Його голос все ще звучав, глибокий і хрипкуватий, пробиваючись крізь рев натовпу, а очі не відривалися від моїх. Кожен його крок здавався невідворотним.

«У цих перегонах з пісками я нескінченно шукав

Те, що вкрала пустеля... Хоча не переймайся... Забудь.»

Останній акорд завис у повітрі, розтанув під новий вибух оплесків, проте для мене світ уже звузився до однієї точки — до нього.

Кейл опустив гітару.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Я не могла ворухнутися, не могла сказати ні слова — лишень стояла й дивилася на нього так, ніби боялася, що варто моргнути — і видіння зникне.

А потім щось усередині мене нарешті тріснуло, і я кинулася йому на шию.

Він упіймав мене так само міцно, як і колись. Обійняв так, що на мить забракло повітря, і я вчепилася в його плечі, ховаючи обличчя, боячись, що розплачуся просто тут, посеред натовпу незнайомих людей. Його запах — парфуми, тепло шкіри, трохи поту — накрив мене хвилею спогадів.

— Радий тебе бачити, лялю, — прошепотів він мені у волосся, і від звуку цього давно не чутого прізвиська щось у грудях стиснулося так солодко-боляче, що я на мить забула, де перебуваю. Натовп ревів, світло миготіло, а я стояла в Кейлових обіймах, ніби нарешті склала докупи розсипані шматки самої себе.

І тоді десь зовні, за стінами клубу, гримнув вибух.