МІСТО. Історія Ріки

⚠️Невелике попередження: у розділі присутні сцени вибуху, пожежі, паніки натовпу та наслідків надзвичайної ситуації. Якщо подібні теми можуть викликати у вас дискомфорт, будь ласка, врахуйте це перед читанням.

Вибух гримнув так, що підлога здригнулася під ногами, а світло прожекторів на мить згасло, наче хтось одним рухом вирвав із них живлення. Разом із ним обірвалася й музика, і після гуркоту на мить настала тиша. Така неприродна й раптова, що у вухах аж задзвеніло.

Тіло відреагувало раніше за розум. Я вже стояла між Кейлом і залою, рука сама метнулась до підв'язки на стегні, під довшою полою сукні, де ховались мої керамічні ножі. Пальці зімкнулись на руків'ї одного з них, а я ще не до кінця усвідомлювала, що взагалі роблю.

Роки муштри роблять своє. Спершу дій, тоді думай. Ніж впевнено лежав у долоні, та проблема була в іншому — я не бачила жодної конкретної загрози. Лише десятки розгублених облич, які ще не встигли зрозуміти, що сталося.

А тоді натовп вибухнув панікою, гучнішою за сам вибух. Хтось закричав. Стільці полетіли на підлогу, келихи розбивалися десь під ногами. За секунду над головою завила пожежна сирена.

Кейл скосив оком на мою руку — і навіть зараз, посеред цього рейваху, встиг вигнути брову.

— Не перестаєш дивувати, — кинув він, і в голосі, попри все, забринів знайомий смішок. — Тільки не заріж мене цим випадково, добре?

Він уже відкрив рота, ніби хотів сказати щось іще, коли раптом його погляд ковзнув убік. Голова ледь помітно схилилась, наче він до чогось прислухався. Усмішка на його обличчі згасла так швидко, що я навіть не встигла зрозуміти чому.

— Назад.

Його рука лягла мені на плече й твердо потягнула мене за себе. Не запитально. Наказово.

Я від подиву навіть не одразу відреагувала. Це я мала прикривати його — рефлекс, вбитий у мене роками служби, кричав, що це неправильно, що це я маю стояти між ним і небезпекою, а не навпаки. Та Кейл, здається, про це навіть не думав. Він витяг із внутрішньої кишені щось тонке, дугоподібне, і чітким рухом закріпив на скроні та за вухом. Тієї ж миті поверх його очей розгорнулися витончені, напівпрозорі тактичні окуляри. Тонка геометрична лінза спалахнула по контуру слабким бірюзовим світлом.

На секунду я навіть забула про вибух. Не через сам пристрій — у Місті подібними іграшками давно нікого не здивуєш. Справа була в Кейлі.

— Що це в біса...

— Не зараз, — швидко відрубав він, уже не дивлячись на мене. Голос змінився — став твердішим, різкішим, і раптом я почула в ньому геть іншого Кейла, якого ще не знала. Він притулив два пальці до вуха, і лишень тепер я помітила навушник. — Периметр з боку парковки, зараз. Нікого не випускати без огляду.

Я витріщилася на нього, силкуючись поєднати в голові Кейла, який п'ять хвилин тому співав на сцені, і Кейла, який зараз спокійно віддавав накази комусь по той бік зв'язку.

— Тримайся поруч, — промовив він тихо й твердо, вже звертаючись до мене, і від цього тону мене продрало морозом. Я зовсім не такого Кейла пам'ятала.

У цю мить хтось врізався мені в плече. Повз пробігла заплакана дівчина на підборах, ледь не впавши просто під ноги. Десь надворі надривно волала сигналізація. Люди тиснулися до виходів, штовхалися, кричали одне на одного. Хтось вимагав викликати медиків, хтось уже комусь дзвонив, а хтось просто біг, не озираючись.

Я мимохіть роззирнулася по залі, шукаючи своїх.

Крізь натовп пробивався Яструб — обличчя зосереджене, холодне, жодного сліду звичного нахабства. За ним — Кульбаба, мовчазний, стриманий, як завжди, але я бачила: кожен м'яз у ньому готовий до дії.

Боя я помітила не одразу. Він розгублено крутив головою, либонь, шукаючи бодай когось, хто скаже, що робити. Нетля вирвалася з натовпу з недопитим коктейлем у руці — і перше, що зробила, — вчепилась у плече Боя, наче це він мав її захищати, а не навпаки.

Кертиця буквально виштовхнула якогось розгубленого хлопця з проходу й уже за мить гаркнула на двох чоловіків, які мало не зчепилися біля дверей.

— До виходу! Швидко! Не штовхайтеся! — її голос розрізав хаос, і люди, на диво, справді послухались. Вона лишалась собою. Різка, гучна, безкомпромісна — але без найменшого натяку на паніку. Лише чіткі команди й залізний контроль над ситуацією — саме це я намагалась виховати в собі роками.

Нас винесло назовні разом із рештою натовпу. Повітря вдарило в легені димом і гаром. На парковці горіла автівка в дальньому VIP-секторі, відокремленому від основної стоянки й клубного входу. Вибуховою хвилею пошкодило кілька сусідніх машин — повибивало шибки, погнуло дверцята, розкидало пластик і металеві уламки по асфальту. Один із них навіть пробив рекламний щит біля виїзду, залишивши в ньому рвану чорну діру. Метал тріщав і стогнав від спеки, а чорний дим підіймався в нічне небо.

На щастя, серед диму й понівечених машин я не побачила жодної людини. У ту мить мені здалося, що обійшлося.

З боку площі Феміди, наче просто з реклами дорогого бренду, з ледь чутним зловісним гулом виїхали білосніжні електромобілі. Важкі, низькі, з рубаними геометричними лініями кузова та тонованим склом. Вони розрізали ніч спалахами бірюзових гербів на капотах. З дверей, що плавно піднялися, висипала Неонова Варта — чисті, немов щойно з коробки. На них була бездоганна елітна військова уніформа у чорно-білих кольорах, поверх якої сиділи модульні плитоноски з інтегрованим розвантаженням. По контуру їхнього спорядження та значків світилися тонкі бірюзові неонові лінії, а на головах вони мали білі високотехнологічні шоломи з повністю прозорими піднятими забралами. Їхні молоді, чисті обличчя гидливо роздивлялись закіптюжений асфальт під ногами, ніби бруд міг забруднити не лише їхні черевики, а й репутацію.

А знизу, з боку Нетрищ, уже підтягувались вантажівки з Нижньою Вартою — пошарпані, злі бійці в задимленому чорному екіпіруванні. Їхня сувора темна форма, важкі бронежилети та грубі тактичні розвантаження були точно такого ж військового фасону, як і в еліти, але це була дешева, стара версія — зношена, покрита пилом та кіптявою, без жодних неонових вогнів. Їхні загартовані обличчя були заляпані сажею та пилом, наче їх щойно висмикнули з якогось іншого пекла.

І цього вже було достатньо, щоб почалося найцікавіше. Неонова Варта зиркала на Нижню так, мовби перед ними стояли обшарпані нетрищники, яких випадково пустили до пристойного району. А Нижня Варта глипала на перших так, наче ті щойно спустилися з небес на золотій колісниці, аби покерувати їхньою брудною роботою. Ще трохи — і вони б почали з'ясовувати стосунки просто посеред парковки у вогні.

Саме тоді я знову побачила Кейла. В оточенні білої та чорної броні, мигалок і диму.

У своїй темній шкірянці, з широкими напівпрозорими окулярами, що світилися по контуру різким бірюзовим неоном, він почав віддавав накази й одним, і другим — і, що найдивніше, обидва боки його слухали. Ніхто не сперечався, не перепитував, не вимагав пояснень.

Я навіть не одразу усвідомила, що знову ошелешено втупилася в нього.

— Відступіть! Дайте місце! Периметр із того боку, зараз! — голос гучний, владний, геть не той, яким іще десять хвилин тому він називав мене «лялею».

Поміж вартівцями вже пробивалися рятувальники. Один із них спробував було щось заперечити, але Кейл сягнув до кишені й простягнув йому щось металеве. Той лише швидко глянув, кивнув і відразу відступив убік.

Я примружилася, і полум'я саме настільки освітило металеву пластину, щоб я встигла розгледіти емблему.

Корпус Нагляду.

Я застигла.

Жетон у Кейла. У Кейла, який писав мені жартівливі цидулки і якому я колись зламала ніс на тренуванні...

Дивна суміш полегшення й тривоги війнула в грудях. Полегшення — бо законник, бо не злочинець. Але я надто давно працювала на Моргану, щоб плутати закон зі справедливістю. Ще кілька годин тому я б без вагань записала Кейла до тих самих лощених кар'єристів, про яких люблять розповідати в Нетрищах.

П'ять із половиною років — ціла вічність і водночас лише мить, якщо дивитися на нього зараз. Я стільки разів уявляла, яким він став, що встигла придумати десятки варіантів. Жоден із них не був схожий на цього Кейла. Перед ним без зайвих запитань розступалися і білосніжні елітники з Неонової Варти, і брудні цербери з Нижньої Варти — і мені раптом стало не до жартів.

Полум'я тріщало за його спиною, хтось кричав, вартівці сперечалися між собою, а я мимоволі стежила лише за Кейлом. Бо найбільше вражав навіть не вибух, не пожежа й не хаос навколо, а те, що він поводився так, ніби робив це все життя.

Краєм ока я вловила рух поруч — довкола поступово збиралася й моя команда.

Яструб порівнявся з Кейлом і лишень ковзнув по ньому поглядом. Не сказав нічого. Просто пройшов повз.

Кульбаба лишався трохи осторонь, методично прочісуючи очима натовп. Стара звичка Охоронця, яку я миттєво впізнала, бо сама робила так щодня.

Нетля трималася біля Боя напрочуд близько, стискаючи його за руку. Мабуть, намагалася підтримати його. Чи, можливо, себе саму. Навіть буркнула щось про те, що такого вечора це надто «романтично».

Бой раз у раз переводив погляд із Кульбаби на Кейла й назад, наче намагався зрозуміти, чиї накази зараз виконувати.

Кертиця й далі наводила лад у натовпі — різким голосом, який навіть у хаосі примушував людей підкорятися.

Полум'я поступово вщухало під струменями води, та важкий сморід гару нікуди не подівся. Він наче в'ївся кудись глибше за одяг.

Кейл нарешті повернувся до мене. Ще мить тому він командував вартою, і відголосок того холодного професіоналізму досі читався на його обличчі. Та за секунду щось у ньому змінилось, пом'якшало, і на мить я знову побачила того хлопця, який іще кілька хвилин тому стояв на сцені з гітарою у руках. Я зненацька усвідомила, що весь цей час затримувала подих.

— Маєш гарний вигляд навіть посеред цього безладу, — тихо мовив він, і кутик його губ смикнувся — спроба усмішки, яка не зовсім вдалася.

Я хотіла щось відповісти — щось легке, трохи іронічне, як колись, — та не встигла. Погляд Кейла раптом зачепився за щось позаду мене. Я озирнулась. Неподалік стояв Яструб. Він дивився не на мене. На Кейла.

Я мала б уже звикнути до його характеру, але іноді Яструб нагадував великого хижого кота. Не гарчав. Не кидався. Просто дивився так, що всім ставало незатишно. І, здається, Кейл відчув той погляд значно швидше, ніж я очікувала.

Першим відвернувся Яструб і рушив до Кульбаби, наче нічого не сталося.

Кейл більше не дивився в той бік, однак усмішка з його обличчя зникла. Щось у ньому знову замкнулося — так само різко, як мить тому відчинилося. Він хутко ковзнув пальцями по вуху, мовби дослухаючись до чогось, що чув лише він.

— Мені треба їхати, — видихнув раптово. — Викликають.

— Що? Зараз? — я насупилась, відчуваючи, як усередині ворухнулося щось неприємне. — Тут щойно вибухнула автівка, і ти щойно командував половиною варти Міста. Хіба не тобі якраз лишатися?

— Так, — Кейл на мить стиснув губи, наче добирав слова. — Саме тому й викликають.

На часточку секунди мені здалося, що він хоче сказати щось іще. Та не сказав.

Він не дав мені часу заперечити — притягнув мене до себе, коротко й міцно, так швидко, що я навіть не встигла отямитися, — і різко відступив.

— Кейле...

— Я тебе знайду, — твердо промовив він, уже позадкувавши в натовп. — Обіцяю.

І перш ніж я встигла хоч щось відповісти, він розчинився серед людей, автівок із проблисковими маячками й диму, що ще й досі стелився над парковкою.

Я лишилась стояти сама, дивлячись йому вслід, з дивним відчуттям, що щойно пропустила щось важливе. Наче разом із Кейлом у натовпі щойно зникла відповідь на питання, яке я навіть не встигла поставити.