МІСТО. Історія Ріки

Я зненавиділа себе ще в ту мить, коли погодилася на цю авантюру. А дорогою до клубу лише переконувалася, наскільки жахливим було це рішення.

Нетля вмовила мене не брати автівку з водієм Моргани — мовляв, це привертає забагато уваги. А ми ж домовилися сьогодні не бути собою. Тож довелося викликати таксі. Звісно, бізнес-класу.

Поки ми з Нетлею збиралися, над центральними районами пройшов короткий дощ. І тепер асфальт блищав у світлі неонових вивісок, віддзеркалюючи кольорові вогні.

У Колонії я бачила справжній дощ лише раз. Тоді він тривав якихось кілька хвилин і наробив стільки галасу, ніби сталося диво. У Місті дощі були звичною річчю. Щоправда, не зовсім природною. Колись мені пояснювали, що тут можуть викликати опади штучно. Для цього існували цілі кліматичні системи, які контролювали погоду над Містом.

Та мене й досі дивувало, як легко тут ставляться до речей, які в Колонії здавалися чимось неймовірним. Дощ, чиста вода, прохолода в спеку — усе це давно перетворилося на послугу. Таку саму, як охорона, транспорт чи доставка їжі. Досить було мати гроші — і навіть погоду можна було замовити. Наприклад, викликати дощ, а потім насолоджуватися виглядом мокрих вулиць із панорамних вікон власного хмарочоса.

— Кажу ж, буде весело! Яструб обіцяв караоке й танці! — раптом із захватом вигукнула Нетля, як завжди, нахабно витягуючи мене з думок.

— Я тебе ненавиджу, — прошипіла я крізь зуби, стискаючи край сидіння новими штучними нігтями, які мені зробили пів години тому. Власні пальці здавалися чужими. — Уяви, скільки потім буде пересудів.

— Та не переймайся, ніхто тебе не впізнає! Подивись на себе! — вона недбало махнула рукою, і срібні браслети дзенькнули, мов маленькі дзвоники.

Я мимохіть глянула на своє відображення у склі.

Це справді я? Сукню не вдягала вже років три. Мені вистачало однострою охоронців, а ще я обожнювала свою шкіряну куртку й джинси. Про яскравий макіяж навіть не йшлося — такого зі мною ніколи не було. Якби не Нетля… Я скидалася на воїнів стародавніх племен, що розмальовували обличчя перед битвою.

— Подивись, яка ти красуня! Яструб буде в захваті! — не вгавала вона, а тоді, либонь, помітивши мій вираз, додала тихіше: — І інші теж.

Я коротко зиркнула на неї.

Що це ще за натяки про Яструба? Невже він щось їй розбовкав? Якщо вона почне й цим мене діставати...

Пальці знову мимохіть стиснулися. Хотілося придушити її цими новими доглянутими руками... але я стрималася.

Моргана навряд чи подякувала б. Вона довго шукала цю шаленку. І якби я не бачила Нетлю в бою, ніколи б не повірила, що ця висока, худа, надокучлива дівчина — блискуча воїтелька. Її стихія — ближній бій: швидкі удари, акробатичні прийоми, рухи, схожі на танець із небезпекою. А ще вона напрочуд влучно стріляє. За пів року жодного разу не підвела ні Моргану, ні мене, ні інших. Та варто їй відкрити рота — і я починала сумніватися, чи взагалі перевіряла Моргана її на здоровий глузд. Часом Нетля поводилася як зухвала підлітка, яка випадково отримала доступ до зброї й чужих нервів.

— Нетле, ми не подруги. То навіщо тобі це? — я повернулася до неї, намагаючись упіймати її погляд.

— Мені здається, ти загниваєш, — знущально зронила вона, і її очі враз блиснули від задоволення. — Від тебе вже цвіллю тхне.

— Трясця... яка ж ти дурна! — я відвернулася до вікна. Неон розмазував моє обличчя на тлі міських вогнів. — У Моргани, либонь, було затьмарення розуму, коли вона взяла тебе другою Охоронницею. — Я зітхнула й пробурмотіла: — Бо я й сама бездоганно справлялася.

— А може, якраз тому, що не справлялася, вона й взяла мене?

Я рвучко повернулася до неї.

— Не верзи дурниць! Вона просто тебе пожаліла, сирітко, — кинула я уїдливу шпильку у відповідь і ущипливо посміхнулася.

Нетля зареготала так голосно, що водій кинув на нас здивований погляд у дзеркало.

— Моргана та жалість? Не сміши мої пантофлі! — вона схопилася за живіт, і її трішки хрипкий задерикуватий сміх розсипався по салону, мов іскри.

Я завмерла.

Ця фраза… Я вже чула її колись. Кейл. Він повторював її так часто, що вона стала частиною його самого.

Серце стиснулося, наче невидима рука зімкнула його в кулаці.

Я шукала Кейла, як і інших. Та після прибуття до Міста він просто розчинився.

Приблизно рік у Колонії Кейл був єдиним, з ким я хоч якось спілкувалася. Він примудрявся передавати мені цидулки з якимись новинами чи просто кумедними жартами. Це допомагало мені рухатися вперед. Дурниці, насправді. Кілька рядків на клаптику паперу. Але в ті часи іноді й цього вистачало, щоб пережити ще один день.

Поки його не забрали.

Тож, опинившись у Місті, я насамперед взялася шукати його та Бетті. Учні Колонії після отримання статусу «Дорослий» нарешті позбавлялися номера й могли офіційно обрати нове ім'я або повернути справжнє. Я обрала друге — повернула собі справжнє ім'я. Те саме, яке дізналася ще в Колонії: Веріка Клауд. Хотілося вірити, що це стане початком чогось нового, чистим аркушем після років, коли мене знали лише за цифрами. Та ще дорогою до Міста я вже вигадала собі інший образ — Бестію.

Це прізвисько народилося на монорейці, коли я пригадала одне з попереджень Кейла з цидулки. Він знав багато про Місто, знав його зсередини, бо від народження був містянином. І в одній із записок якось написав, напівжартома, напівсерйозно: «Якщо колись опинишся у Місті — не з'являйся як налякане кошеня. Там таких їдять на сніданок. Прикинься тигром, поки не станеш ним насправді». Тоді я сприйняла це як черговий його жарт. А вже стоячи на порозі нового життя з міткою на плечі, чомусь вирішила скористатися цією порадою буквально. Розрахунок був простий: із клеймом «Баніт» мене не взяли б в елітні Охоронниці за жодні гроші — самої репутації небезпечної, непередбачуваної дівчини мало вистачити, щоб компенсувати те тавро ще до того, як хтось встигне спитати про нього напряму. Тоді, у свої дев'ятнадцять, здавалося, що таке ім'я звучатиме сильно й загрозливо, змусить інших боятися ще до того, як вони дізнаються правду. Та вже першого тижня я його зненавиділа — саме через нього наді мною почали кепкувати. Втім, відступати було пізно — стратегія спрацювала надто добре. Позивний прижився значно міцніше, ніж я планувала, і зрештою почав важити для Міста багато. Тож справжнє ім'я лишилося лише в документах і кількох старих досьє.

Утім, Кейла шукати під його справжнім іменем не мало сенсу. Він ненавидів ім'я Кайлліан з дитинства — я це знала — й тому точно не повернув би собі саме його, отримавши шанс обрати інакше. Та про всяк випадок я все одно перевірила — раптом помилялась, раптом за роки в Колонії щось у ньому змінилося. Та жодного Кайлліана Старлайта в Місті не існувало. Мабуть, і Бетті теж не захотіла вертатися до минулого — бо з таким прізвищем я також нікого не знайшла. Пізніше дізналася, що після загибелі батьків Кейл і Бетті втратили все майно. Я навіть їздила до їхнього колишнього пентхауса, а потім — до заміського будинку в Лісних Кресах. Але там не лишилося жодних слідів. Усе перейшло у власність Спільноти, а сусіди лише знизували плечима, не знаючи, яка доля спіткала молодших Старлайтів.

Єдиним, хто міг щось знати, був Еммеріх Вінґард. Та він теж безслідно зник із Міста кілька років тому разом із родиною. І ніхто не знає, куди. На якомусь етапі я просто здалася. Могла б відновити пошуки, потягнути за ниточки… але навіщо? У Кейла, як і в мене, вже інше життя. А якби хтось із них хотів мене знайти — давно б знайшов.

Я раптом усвідомила, що надовго поринула в думки, а Нетля якось дивно притихла. Перевела погляд на неї.

Вона сиділа, відкинувшись на спинку сидіння, і дивилася у вікно. Лише тепер я звернула увагу, наскільки ефектно вона виглядає.

Її дреди були зібрані у високий хвіст, кілька пасм вибилися й спадали на обличчя, що ловило відблиски неону. На ній — коротка срібна сукня з блискітками, занадто святкова для поїздки у строгому таксі. Дорогі аксесуари й босоніжки дивно контрастували з образом вуличної бешкетниці, якою я звикла її бачити. Втім, татуювання й пірсинг нікуди не зникли, тож навіть у цій блискучій сукні Нетля залишалася собою. Та для Охоронців це давно стало нормою: татуювання й пірсинг — знак приналежності до касти.

У мене, на відміну від інших, лише одне татуювання — «Баніт», отримане ще в Колонії. Я намагалася не виставляти його напоказ, щоб не давати зайвого приводу для пліток. Звісно, можна було вже давно перекрити його іншими малюнками, але я не хотіла ховати себе за кольоровими візерунками. Мені не треба було нічого доводити — люди й так знали, хто я, і боялися. А єдності з рештою Охоронців я ніколи не відчувала, тож штучно її створювати не збиралася.

Я ковзнула поглядом по обличчю Нетлі. Неон ковзав по ньому, підкреслюючи гострі риси й розсипаючи кольорові відблиски по сережках. Попри весь цей блиск, було в ній щось справжнє, живе — те, що не підробиш ні макіяжем, ні прикрасами. Вона здавалася людиною, яка швидше полізе в халепу, ніж обійде її стороною.

Раптом промайнула думка, що, можливо, ця мала не така вже й погана. У ній справді щось було.

— Чому саме цей клуб? Хто обирав? — нарешті я порушила тишу першою.

Клуб «Велетень» вважався одним із найдорожчих і наймодніших закладів Міста. Він розташовувався у Кришталевих Терасах — найдорожчому районі Міста. Суцільне кубло мажорів. Та багатьом Охоронцям подобалося вірити, що колись вони стануть частиною цього світу. Ну-ну.

— Бой.

— Що? Бой?! — я ошелешено глипнула на неї.

— А чого ти дивуєшся? — вона недбало знизала плечима. — У хлопця все тільки починається. Звісно, йому хочеться нових вражень. Себе згадай! — вона вказала на мене рукою з бездоганним манікюром. — Після Колонії я мріяла хоча б просто вибратися до того району. А про «Велетня» навіть не сміла думати.

— О, а тепер ти вже досвідчена, так? — пирхнула я. Та все ж розуміла її. Хоча мої мрії тоді були простіші — поїздка монорейкою. Однак Нетлі про це знати не треба: буде кепкувати, ще й розпатякає всім.

— Я тут уже півтора року. Вважай, що, так, я вже з досвідом, — вона всміхнулася лише кутиками губ, і в голосі прозвучала самовпевненість.

— Аякже, — відказала я, ледь помітно посміхнувшись.

Утім, Нетля мала рацію: прожити півтора року в Місті й залишитися живою — це вже досягнення. Бо кожен п’ятий новачок не дотягує навіть до першої річниці. Хтось гине через службу, комусь бракує досвіду, а когось губить власна дурість.

Між нами знову запала тиша. Та цього разу вона була не гнітючою, а напрочуд спокійною.

— Хто ще, крім цих двох телепнів, сьогодні не на службі? — недбало кинула я.

— Кульбаба та Кертиця, — відказала Нетля, зухвало посміхаючись.

— Оце компанія! А містер Блюменкопф де?

— Офіційно — на якомусь благодійному вечорі в заміському маєтку. Закритий захід. Самі політики, акціонери й інші нудні люди. Насправді — знову грає в шахи зі своїми друзями-мільйонерами.

— Страшне життя. А де Грім і Блискавка?

— Флоріан забрав їх із собою до «Безодні».

— Зрозуміло. Всі розважаються, як можуть, — зітхнула я, відчуваючи, як у грудях щось стискається. Згадка про «Безодню» завжди залишала після себе дивний присмак.

Нетля нахилилася ближче, і в її очах запалахкотіли бісики:

— Бестіє, а ти хоч раз там була? Ну, не як Охоронниця, а по-справжньому…

— Ні! — вигукнула я надто різко, сама здивувавшись силі власного голосу. Потім, щоб приховати хвилювання, пирхнула: — Не вигадуй дурниць. Ти от як щось спитаєш…

Вона єхидно посміхнулася, й цього вистачило, щоб я остаточно пошкодувала, що взагалі підтримала цю розмову.

«Безодня»... Я знала про це місце більше, ніж хотіла б. Багато хто називав його клубом. Насправді ж там продавали значно більше, ніж алкоголь чи розваги. Там продавали відчуття потрібності. І саме за це платили найбільше.

Куртіани вважалися майстрами своєї справи. Вони дарували не лише тілесну насолоду, а й увагу, розуміння, відчуття, що тебе справді чують. Вони вміли дивитися так, ніби у світі не існувало нікого, крім тебе. Вони ставали саме тими, кого від них чекали, підлаштовуючись під найпотаємніші бажання. А їхня небезпека полягала саме в тому, що вони здавалися справжніми.

«Безодня» була ніби віддзеркаленням Міста: блискуча й приваблива зовні, але всередині — темна й безжальна.

Нетля вже відкрила рота, щоб щось бовкнути, та я випередила її:

— Може, хоч п’ять хвилин помовчиш? — я різко відвернулася до вікна. — Голова від тебе гуде, як дзвони на Площі Скорботи. А ще цілу ніч слухати ваші безглузді теревені…

— Твоє друге ім’я, мабуть, «Доброта»? — з удаваною серйозністю кинула вона.

— Авжеж! А ти хіба не знала? — я скривила губи в іронічній посмішці.

Нетля лише похитала головою й відвернулася, втупившись у вікно. Я теж перевела погляд на блискучі вогні за склом.

— А знаєш, які ще ширяться чутки?

— Які? — втомлено спитала я, не повертаючи голови.

— Кажуть, що за останні два роки ти дуже змінилася. Що відтоді, як потрапила до Моргани, ти стала її копією. Що в тебе немає ні друзів, ні коханця…

Я різко озирнулася до неї.

— …Або коханки, — вона заграла бровами, — бо ти всіх відштовхуєш. А ще кажуть, що ти пережила якусь страшну трагедію.

Я не відповіла. Лише кілька секунд мовчки глипала на неї, а тоді відвернулася, вперши погляд у темне скло, де моє відображення розчинялося у світлі міста.

Часом цікаво почути про себе чужі вигадки. Люди завжди намагаються пояснити те, чого не розуміють. До того ж Нетля помилялася. Я не жила черницею. Час від часу в мене хтось був. Просто нічого серйозного. Та і які серйозні стосунки можуть бути в такої, як я? Принаймні так я завжди собі казала.

Звісно, я могла б закрутити щось із кимось із команди — з тими самими йолопами, яких ми зараз зустрінемо у клубі. Але навіщо? Достатньо й того, що вперше я зійшлася саме з Яструбом. Ні, не з п'яних очей. На початку нашого знайомства він намагався мене підкорити. Кілька красивих побачень — і я здалася. Мені лестило, що він старший і досвідчений. Після того як ми переспали, ще кілька тижнів таємно зустрічалися. Потім усе якось само собою згасло. Тепер він лишень іноді фліртує, але не надто докучає. І мене це цілком влаштовує, бо так мені спокійніше.

***

Ми їхали ще хвилин п'ятнадцять, майже не розмовляючи. За вікнами змінювалися райони, неонові вивіски ставали дедалі яскравішими, а потік людей на вулицях густішав.

Зрештою таксі звернуло на широкий проспект і повільно підкотило до будівлі, яку було неможливо не помітити навіть серед розкоші хмарочосів Кришталевих Терас.

«Велетень» більше нагадував футуристичний палац, ніж клуб. Його масивні яруси здіймалися один над одним, утворюючи гігантську світлову вежу зі скла й темного металу. Плавні вигини конструкцій перепліталися між собою, наче світні стрічки, що обгорнули будівлю з усіх боків. Майже весь фасад був прозорим, тож крізь панорамні стіни можна було розгледіти яскраво освітлені поверхи, заповнені людьми, рухом і спалахами кольорового світла.

Біля входу юрмилися десятки людей. Чоловіки в дорогих костюмах, жінки у блискучих сукнях, вартість яких могла б прогодувати пів кварталу Нетрищ. Музика долинала навіть сюди, змішуючись із гомоном натовпу та шумом транспорту.

Автівка повільно підкотила до входу й зупинилася майже біля самих сходів. Люди перед входом розступилися, звільняючи місце для чергового прибулого таксі.

Світлові лінії, що обплітали будівлю плавними вигинами, спалахнули одна за одною, мов хвиля. Неонові контури пробігли фасадом од самого низу до даху, відбилися у вікнах сусідніх будинків і розлилися кольоровими відблисками по мокрій бруківці.

За мить засяяла яскравіше й величезна вивіска нагорі.

«ВЕЛЕТЕНЬ».

Кілька людей біля входу мимоволі підняли голови, хоча, мабуть, бачили це видовище вже сотні разів.

Нетля захоплено присвиснула.

— Оце я розумію початок вечора!

Я мовчки дивилася на пишно блискучу будівлю за вікном.

Колись одного лише погляду на таке місце вистачило б, щоб у мене перехопило подих. Тепер же я просто відчинила дверцята й ступила на мокру бруківку.