МІСТО. Історія Ріки

Поки ми чекали на повернення Нетлі та Кертиці, хлопці вже встигли замовити мені якийсь коктейль із надто пафосною назвою — щось на кшталт «Рідкий діамант» — і заглибитися в чергову історію з патруля.

Я слухала неуважно. Переважно кивала в потрібних місцях, зрідка відпиваючи коктейль, і напівусмішка на обличчі була радше ввічливим жестом, ніж щирою реакцією. Зате мала змогу нарешті роздивитися їх усіх як слід.

Кульбаба сидів праворуч од мене й, як завжди, виглядав так, немов випадково потрапив не за столик в елітному клубі, а на якусь військову нараду. Він не був красенем у звичному розумінні цього слова: суворі риси, шрами й холодні світлі очі, які дивилися прямо й без вагань. Трохи за сорок, лисий, зате з бородою, а ще червоно-чорними татуюваннями на голові й руках — такими самими побратимськими знаками, як у Яструба. Кульбаба завжди тримався стримано. Говорив мало, не сміявся без причини, не підвищував голосу. Лишень іноді вставляв коротке зауваження, і щоразу після цього розмова неначе сама собою змінювала напрямок. Я знала багатьох сильних людей. Але Кульбаба ніколи не справляв враження людини, яка прагне демонструвати силу. Вона просто була частиною нього.

До речі, навколо його позивного серед Охоронців давно ходить одна й та сама байка. Кажуть, назвали його Кульбабою тому, що досить один раз «дмухнути» — тобто розізлити — і від ворога лишаться самі пушинки, розвіяні вітром по всьому Місту.

— ...і тоді Бой каже їй, що він не при виконанні, — долинув до мене уривок історії Яструба, і Бой першим зареготав.

Я скористалася паузою, щоб зробити ковток коктейлю, і погляд сам ковзнув ліворуч.

За пів року спільної служби я вже встигла непогано вивчити Боя. Він являв собою повну протилежність Кульбаби. Навіть сьогодні. Особливо сьогодні. Білий костюм на ньому виглядав настільки бездоганно, що я мимоволі запідозрила, що це чиясь витончена насмішка. Зазвичай він поводився так, ніби постійно намагався комусь щось довести — старшим, собі, світу. Високий, стрункий азієць, з різкими рухами й напруженим поглядом, мовби він щохвилини чекав шпильки від старших. Темне довге волосся, що зазвичай зібране у хвіст, зараз було розпущеним й кілька пасм падали на обличчя; пірсинги на вухах, срібна кулька на губі. Обличчя правильне, майже красиве, але гостре від внутрішньої напруги. На лівому передпліччі — те саме татуювання, що й у Яструба та Кульбаби. Часом мені здавалося, що він носить його як доказ того, що теж належить до їхньої зграї.

Він знову засміявся, перебивши Кульбабу на півслові, і я мимоволі всміхнулася. Бой завжди трохи перебільшував: сміявся занадто голосно, жартував занадто різко, прагнув бути «кращим» аж надто очевидно. Саме це робило його вразливим і давало старшим підстави кепкувати. Та попри все, він був щирий: сміх у нього справжній, злість — відверта. Його помилки — не слабкість, а частина шляху, який він іще проходить. Наймолодший серед нас усіх. Це відчувалося не по роках, а по тому, як відчайдушно він намагався довести, що вже дорослий.

Мабуть, тому й позивний собі обрав не абиякий. «Бой» — слово з мов його предків, що означає щось на кшталт «багатий», «знатний», «господар». Коли він уперше пояснив мені це, я ледве стримала смішок: серед нас, Охоронців, де дехто живе від зарплати до зарплати, назватися «господарем» звучало як добрий жарт. Та Бой тоді лише вперто задер підборіддя й сказав, що одного дня це стане не жартом, а правдою. Відтоді я стараюся не сміятися з цього вголос — надто вже серйозно він у це вірить.

Найдалі від мене сидів Яструб.

Наші погляди на мить зустрілися, і я першою відвела очі. Та й цього вистачило, щоб помітити знайомий вираз. Якщо Яструб так на когось дивився, це майже завжди закінчувалося проблемами. Або принаймні зайвими розмовами.

Ні, я ніколи не шкодувала, що колись була з ним. І не шкодувала, що все закінчилося. Мабуть, саме тому ми досі могли сидіти за одним столом і не намагатися повбивати одне одного. Між нами залишилася дивна рівновага. Ми знали одне одного надто добре, щоб прикидатися чужими, і були надто чужими, щоб знову стати близькими.

Яструб був із тих чоловіків, яких важко не помітити. Високий, міцний, упевнений у собі. Йому близько тридцяти п'яти, і в рисах уже читався досвід, який не потребував пояснень. Різке обличчя, татуювання на шкірі, темні уважні очі з тією самою хижою гостротою, через яку його колись і прозвали Яструбом — очі, які мало що пропускали повз себе, навіть коли він мовчав. На руках — такі самі побратимські знаки, як у Кульбаби. Модний ірокез, акуратно підстрижена борода. Час од часу я бачила його не в однострої Охоронців, але сьогодні він перевершив сам себе: бордовий костюм, золотий ланцюг, масивний годинник. Усе це мало б виглядати безглуздо. Натомість робило його небезпечно елегантним. Щоправда, не на мій смак.

Здається, Яструб помітив, що я його розглядаю, бо на його обличчі відразу розпливлася самовдоволена усмішка.

— Досі намагаєшся вирахувати, скільки коштує мій костюм?

— Ні, — відказала я, ледь сіпнувши куточками вуст, і демонстративно ковзнула поглядом по його ланцюгу та годиннику. — Думаю, скільки часу тобі знадобилося, щоб вибрати всі ці прикраси.

Бой пирснув зі сміху.

— Я ж казав, що золота забагато!

— Заздріть мовчки, — фиркнув Яструб і театрально поправив ланцюг на шиї.

Я лише закотила очі й потамувала усмішку — хай там що, а перепалки з ним завжди були найлегшою частиною вечора.

***

Коли дівчата нарешті повернулися, за столом миттєво запала тиша. Атмосфера змінилася так різко, що навіть шум із сусіднього залу здався приглушеним. Нетля всміхалася, але якось неприродно широко, раз у раз кидаючи погляд на Кертицю. Та сиділа мовчки й навіть не намагалася підтримати розмову. Лише дивилася на Нетлю так, що та дедалі помітніше крутилася на місці. Навіть Бой, який зазвичай не міг замовкнути й на хвилину, цього разу вирішив не лізти.

Кертиця взагалі рідко підвищувала голос. Мабуть, саме тому всі насторожувалися, коли вона це робила. Невисока, міцно збита жінка років тридцяти, зі смаглявою шкірою й темним, зібраним у тугий хвіст волоссям. Темні очі здавалися майже чорними в приглушеному світлі зали. Більшість часу вона нагадувала гніт, що по малу тліє — тиха, зосереджена, до певної миті. А тоді щось спалахувало, і рештки цієї тиші розліталися навсібіч не гірше за справжній вибух. На відміну від решти команди, вона ніколи не була в Колонії, а народилася й виросла тут, у Місті — і, мабуть, саме тому в ній не було й краплі тієї побожності перед Кришталевими Терасами, яке я час од часу помічала в інших. Її позивний придумали ще на початку служби, коли з'ясувалося, що вона розбирається у вибухівці краще за тих самозакоханих, напомаджених хлопчиків із Корпусу Нагляду, які лише вміють красиво позувати перед камерами. Методично, крок за кроком, вона знаходила слабке місце в будь-якій системі захисту, наче кріт, що риє нору просто під фундаментом. Утім, колеги жартували, що прізвисько пасує їй іще й тому, що і сама вона працює за тим самим принципом: довго, тихо, непомітно — а тоді бабах.

І, якщо чесно, зараз Нетля виглядала так, ніби могла це підтвердити.

Кульбаба повільно перевів погляд із Нетлі на Кертицю, важко зітхнув і, як завше, сказав коротко, але влучно:

— Караоке?

— Караоке, — одразу погодився Бой, ніби вдячний за можливість змінити тему.

— Караоке! — підтримала Нетля надміру радісно, хутко підхоплюючись з дивану.

— Це втеча від проблем, — пробурмотіла Кертиця, не відводячи від неї погляду.

— Саме так, — кивнув Кульбаба, і його голос поставив крапку.

Ніхто не сперечався. Ми всі підвелися й потягнулися до сусідньої зали, де й досі хтось мучив мікрофон із запалом, гідним кращого застосування.

Першими на імпровізовану сцену полізли Кульбаба, Бой і Нетля — мабуть, аби не стояти поруч із Кертицею, яка щойно влаштувала їй добрячий прочухан.

За п'ять хвилин стало зрозуміло, що співоча кар'єра нікому з них не загрожує. Особливо Бою. Він настільки фальшивив, що навіть апаратура клубу почала звучати ображено. Нетля реготала до сліз, забувши слова пісні на середині куплету, а Кульбаба вперто продовжував співати з таким серйозним виразом обличчя, ніби виконував бойове завдання. Саме це робило видовище ще смішнішим.

Я, Кертиця і Яструб залишилися стояти за високим столиком — глядачами першого ряду. Та дивитися без сміху на те дійство на сцені було неможливо. Навіть Кертиця, попри все, не втрималася й почала реготати, коли Бой узяв ноту, яка, здається, не існувала в жодній відомій людству гамі. Яструб лише скривився, однак у його очах промайнуло щось схоже на задоволення — він любив дивитися, як інші падають обличчям у багнюку.

Я й сама не помітила, як почала сміятися разом з усіма. Ще кілька хвилин тому за нашим столиком можна було ножем різати тишу, а тепер увесь той безлад дивним чином працював краще за будь-які розмови. Нетля вже забула про сварку, Кертиця — про повчання, а Бой із таким завзяттям катував нещасну пісню, що сміялися навіть ті, хто щойно намагався сердитися. І, мабуть, уперше за весь вечір мені не хотілося думати ні про те, що сталося, ні про те, що буде далі.

За кілька пісень Нетля зникла — пробурмотіла, що йде по новий коктейль, — а Бой із Кульбабою продовжили свій сумнівний концерт. Кертиця стежила за нею поглядом так пильно, наче Нетля могла втрапити в халепу навіть дорогою до барної стійки.

Коли Нетля повернулася, я мимоволі насупилася. Зовсім недавно вона реготала голосніше за всіх, а тепер виглядала роздратованою. Простеживши за її поглядом, я помітила лише бармена, який саме відвернувся до наступного клієнта. Нічого незвичного. Втім, коли наші погляди зустрілися, Нетля миттєво відвела очі й зробила надто великий ковток коктейлю.

— Я вже це слухати не можу! — оголосила вона, ставлячи келих на стіл так, що рідина мало не хлюпнула через край.

Не чекаючи заперечень, вона схопила Боя за руку та голосно прокричала:

— Ходімо танцювати.

— Але я… — почав він, розгублено озираючись.

— Не сперечайся, — вона стягнула його зі сцени.

— Але...

— Це наказ!

— Ти не моя шефіня.

— Поки що.

І потягла його крізь натовп, лишивши Кульбабу самого доспівувати останній куплет. Той навіть не помітив цього — продовжував співати так самовіддано, неначе від останнього куплету залежала доля всього Міста.

Я фиркнула й похитала головою. Дивно, але за весь цей час я вже встигла забути, коли сміялася так щиро востаннє. Навіть плечі ніби трохи розслабилися.

Та варто було мені натрапити на погляд Яструба, як це відчуття одразу зникло. Я вже знала цей вираз — уважний, трохи хижий, із тією впевненістю, яка завжди передувала проблемам. Тож я подумки приготувалася відбиватися.

— Потанцюємо? — запитав він, злегка нахилившись уперед і зазираючи мені у вічі. В одній руці тримав келих, другу недбало засунув у кишеню. На губах грала ледь помітна усмішка — він, безперечно, вже знав мою відповідь, але все одно вирішив спробувати.

— Ні, — сухо відказала я.

— Я навіть не здивований, — Яструб спокійно зробив ковток.

— Тоді навіщо питав? — недбало кинула я, ледь піднявши брову.

— Раптом сталося диво, — він ледь усміхнувся, і в очах промайнув знайомий грайливий блиск.

— Не сталося, — відрізала я, роблячи невеличкий ковток. Давно не пила шампанське. Від нього думки ставали трохи повільнішими, а світ — менш гострим.

— Шкода, — протягнув він з удаваним жалем і одним махом допив свій напій.

На кілька секунд я подумала, що на цьому все скінчилося. Дарма подумала.

— Лілі, — з певним наголосом покликав він.

Я не зреагувала, а потім згадала, що це ж моє ім'я на сьогоднішній вечір.

— Що? — втомлено озвалася я, глипнувши на нього,

— Ти стоїш із таким виглядом, ніби зараз почнеш складати звіт, — промовив він, оглядаючи мене з легкою усмішкою.

— І? — я ледь повела плечем.

— Ми у клубі.

— На жаль.

— От саме тому тобі треба потанцювати, — промовив він це так, наче щойно навів беззаперечний аргумент.

Я лише хитнула головою. А потім раптом зрозуміла, що сперечаюся вже хвилин п'ять — і це, мабуть, довше, ніж триватиме сам танець.

— Гаразд, — видихнула я, більше для того, щоб поставити крапку в цій безглуздій дискусії.

Один танець. Що взагалі могло піти не так?

Яструб розплився у задоволеній посмішці, неначе щойно виграв парі. І це було перше, через що я пошкодувала про своє рішення.

Другим було те, як легко його рука лягла мені на талію, коли ми рушили крізь натовп до танцмайданчика. Світло миготіло, музика била ритмом у груди, і все навколо здавалося понад міру гучним і надто яскравим. Яструб рухався впевнено, мовби це була його територія. Я ж відчувала себе так, ніби ступила на тонку межу — між минулим і теперішнім.

У головній танцювальній залі звучала повільна музика, не танцювальний хіт, а щось глибше, з важким басом, що відлунював десь у грудях.

Ми зупинилися серед натовпу, і Яструб розвернув мене до себе одним плавним рухом — так упевнено, ніби вже сотні разів вів мене в танці. Одна долоня впевнено вмостилась у мене на боці, друга перехопила мою руку, і ми почали рухатися в такт музиці.

Я мимоволі напружила плечі. Танцювати з ним виявилося значно гіршою ідеєю, ніж здавалося кілька хвилин тому. Напрочуд близько. Напрочуд знайомо. Наче хтось відчинив двері до кімнати, яку я давно замкнула й більше не збиралася відвідувати. Я вперто дивилася повз нього, на натовп і світло, немов це могло допомогти тримати дистанцію.

Його долоня повільно, майже непомітно, ковзнула з талії вище — до спини, ближче до лопаток — і притисла мене впритул, досить, щоб відчути тепло його тіла крізь тонку тканину сукні, але не настільки, щоб це виглядало нахабно. Друга його рука лягла на мою, переплітаючи пальці. Я могла б відступити. Мала б. Та чомусь просто дозволила цьому статися.

Яструб танцював, так само як робив усе інше: впевнено, без зайвих рухів, ніби наперед знав кожен наступний крок.

— Ти змінилася, — вирік він за хвилину, і в голосі не було звичного глузування. Його очі дивилися прямо, уважно, без тієї гри, яку він зазвичай любив.

— Усі змінюються.

— Не так, як ти.

Я не відповіла. Дивилася кудись через його плече, на кольорові вогні, що розповзалися по стелі, і намагалася не думати про те, наскільки близько він стоїть. Його присутність відчувалася фізично — тепло руки, запах темного дерева, шкіри й дорогого віскі, ритм його дихання.

— Ти щось приховуєш, — раптом сказав він тихіше, майже собі під ніс.

— Усі щось приховують, Яструбе.

— Не від мене зазвичай.

Я підняла на нього погляд. Він не жартував. Той самий вираз, що я помітила раніше за столиком, — дуже серйозний для сьогоднішнього вечора, — знову промайнув на його обличчі й одразу зник, наче він і сам пошкодував, що дозволив собі його показати.

— Не вигадуй зайвого, — коротко відповіла я.

Він більше нічого не сказав. Та я відчувала, що розмова аж ніяк не закінчена — просто відкладена.

Я відвела погляд убік. Обговорювати себе мені хотілося найменше.

Десь поруч, либонь, хтось запалив цигарку, бо повітря раптом стало густішим, солодкавим від диму. У носі засвербіло. Я скривилася й спробувала стриматися.

— Апчхи!

Яструб гмикнув, ледь усміхнувшись.

— Ну ти й романтична сьогодні.

— Замовкни, — пробурмотіла я, потираючи ніс. — Мені треба до вбиральні. Пудру поправити.

Це, звісно, було відмовкою — макіяж мене цікавив найменше за весь вечір. Та мені раптом гостро захотілося кількох хвилин на самоті, якомога далі від його погляду, який завжди бачив забагато.

— Не зникай надовго, — кинув він мені вслід, і в голосі знову зазвучала звична легкість — ніби тієї серйозної миті між нами й не було.

Я лише махнула рукою, не озираючись, і рушила крізь натовп до виходу з зали. Гамір поступово стихав за спиною, змішуючись у суцільний глухий гул, а його погляд — хоч я й не бачила його — все ще відчувався між лопаток, важкий і настирний. І це дратувало більше, ніж мало б.