МІСТО. Історія Ріки

Третє скасоване побачення за два тижні.

Я дивилась на повідомлення від Кейла — коротке, майже сухе:

[Вибач, службові справи. Наступного разу.]

Пальці самі стиснули телефон так сильно, що він мало не вислизнув із рук. Усередині щось неприємно стискалося, затягуючись у тугий вузол. Це була не образа, щось гірше. Знайоме, добре завчене відчуття, що мене знову хтось водить за ніс, лишень цього разу я сама дозволила собі повірити, що буде інакше.

Я відкинулася на спинку стільця, ковзнула поглядом по приміщенню, куди ми з Нетлею зайшли перекусити. Це була невелика кав'ярня — одна з тих простих мережевих точок швидкого перекусу, що рясно всіяли спальні райони Міста. Великі панорамні вікна майже від підлоги до стелі пропускали всередину сонячне світло, що лягало на дерев’яну підлогу й круглі столики з темного дерева. Між ними стояли такі ж темні стільці, а вздовж однієї зі стін тягнулася барна стійка. Її значну частину займала масивна скляна вітрина, за якою під теплим підсвічуванням акуратними рядами лежали свіжі листкові булочки, круасани та трикутні сендвічі.

Бариста, зосереджений і трохи втомлений, готував нову порцію кави, вряди-годи кидаючи короткі погляди на чергу. Над його головою висіло цифрове меню з великими яскравими написами й миготливими рядками цін.

Сьогодні на вулиці стояла сильна спека — така, що повітря над бруківкою тремтіло, наче прозора плівка. Сонце било в шибки, і навіть неон на вивісках навпроти виглядав втомленим, його кольори розтікалися в гарячому повітрі, мов розплавлені.

Усередині ж кав'ярні панувала інша реальність: прохолода кондиціонера, запах свіжозмеленої арабіки й теплого хліба. Люди сиділи за столиками, хтось сміявся, хтось заглибився в ноутбук, а хтось просто рятувався від спеки, повільно сьорбаючи холодні напої.

А ми з Нетлею, як завше, чекали Моргану. У неї була термінова зустріч у цьому районі, тож ми вирішили перечекати в найближчій кав'ярні. Та прохолода кондиціонера все одно не могла охолодити те, що кипіло всередині мене.

Нетля щойно повернулася від барної стійки, несучи свою каву й сендвіч. Вона поставила стаканчик на стіл, і краплі конденсату одразу залишили темний слід на дерев’яній поверхні.

— Знову він? — вона кинула погляд на екран мого телефону, і я різко заблокувала його.

— Не твоя справа, — буркнула я, насупившись.

— Оце вже точно моя справа, — Нетля поставила сендвіч поруч, а тоді всілася навпроти, підперши щоку кулаком, як завжди, коли готувалася до довгої розмови, якої я не хотіла. — Бо ти вже тиждень ходиш, як побита. Що цього разу?

— Служба, — процідила я, хоч сама вже не знала, вірю в це слово чи просто повторюю його, як мантру.

— Ага. Служба, — Нетля скептично здвигнула бровою, беручи сендвіч обома руками. — Знаєш, у мене теж «служба». Та я якось примудряюсь попереджати заздалегідь, а не скасовувати зустрічі в останню хвилину.

Я промовчала. Взяла свій айс-лате й зробила ковток. Я любила цей напій — міцний, густий, з легким присмаком карамелі, що залишався на язику. Він завжди мене бадьорив і освіжав, але зараз нагадав про те, що солодке завжди приходить із домішкою гіркоти.

Нетля мала рацію, і я дратувалася ще через те, що не могла придумати жодного гідного заперечення. Я й сама відчувала, що Кейл щось приховує. Його «служба» звучала як ширма, за якою він ховає справжні причини. І чим більше я про це думала, тим більше дурних версій лізло в голову. Раптом у нього хтось є? Раптом він передумав і... просто не хоче бути зі мною? А може, боїться чогось, про що я навіть не здогадуюся? Я не знала. Але кожне його «наступного разу» ставало все більш схожим на «ніколи».

***

Того ж вечора Моргана відправила мене з дорученням до одного з районів Нетрищ — вона хотіла, щоб хтось особисто перевірив стан однієї з її «інвестицій», деталі якої мене не цікавили. Після цього я збиралася рушити до своєї квартири — вперше за останній місяць, бо Моргана знову дала мені вихідний аж до ранку.

Нетрища… Я ніколи не відчувала до них любові. Надто часто доводилося приїжджати сюди не в гості до старих знайомих, а витягувати боржників, залагоджувати бійки, розгрібати наслідки чужих проблем. Кожен провулок тут пахнув чиєюсь бідою, і цей запах в’їдався в одяг, у шкіру, у пам’ять.

Останніми днями в Нетрищах знову сталося вбивство. Цього разу жертвою став молодий хлопець — його тіло знайшли в одному зі сміттєвих контейнерів. Люди казали, що почерк той самий, що й у попередніх випадках. Той самий маніяк, який кілька місяців полював на дівчат, тепер узявся за хлопців.

У новинах про це вперто мовчали. Одного вбитого мажора вистачило, щоб Місто кілька тижнів гуло про злочин, вимагало розслідування й слухало чергові заяви Корпусу Нагляду. А про п’ятьох загиблих у Нетрищах — тиша. Тут про такі речі дізнавалися лише з чуток, які пошепки передавали одне одному сусіди, знайомі чи випадкові продавці на вулиці.

Я йшла вузьким проходом, і кожен крок луною відбивався від високих стін складів та майстерень, що нависали над головою, наче глухі бастіони. Вони відкидали різкі тіні, і я мимоволі стискала плечі, ніби ці стіни могли зімкнутися й розчавити мене. Повітря було важке, задушливе, пахло пилом, гарячим металом і каналізацією. Десь у глибині гуділи генератори, їхній низький гул нагадував серцебиття цього району — хворе, збите. Ліхтарі світили нерівно, їхнє світло розтікалося плямами, наче старі лампи не витримували спеки. На асфальті валялися клапті картону, залишені кимось для ночівлі, і порожні пластикові пляшки котилися від найменшого пориву вітру.

Раптом десь попереду, за рогом, долинули приглушені голоси. Чиясь напружена, стишена розмова, яка явно не призначалася для чужих вух. Я мимоволі сповільнила ходу, прислухаючись. А тоді серед тих голосів виразно почувся знайомий оксамитовий тембр.

Серце в грудях зробило різкий удар.

Кейл.

То ось де його «службові справи».

Я застигла, пальці самі стиснулися в кулак, ніби це могло втримати мене від необережного руху. Подих став коротким, уривчастим, а в горлі з’явилася сухість. Я обережно визирнула за ріг, притиснувшись плечем до холодної стіни, наче хотіла злитися з нею.

Він стояв біля входу до якогось непримітного складу, у своїй пісочній шкіряній куртці й темній бейсболці, і розмовляв із кимось, кого в тіні спершу не можна було розгледіти — лише темний силует у низько насунутому на обличчя каптурі. Голос цієї людини пролунав приглушено, та щось у ньому відразу видалося моторошно знайомим. Той самий низький тембр, та сама манера карбувати слова.

Яструб?

Лише за мить, коли він на секунду підняв голову, світло ліхтаря ковзнуло по знайомому профілю — достатньо, щоб розвіяти останній сумнів.

Він повернув голову у мій бік, і я різко сховалася за рогом, притиснувши спину до шорсткої стіни. Я порахувала до десяти, намагаючись упорядкувати подих, а тоді знову обережно визирнула.

Вони стояли близько, схиливши голови один до одного, мов змовники, і розмова, судячи з напружених облич обох, була аж ніяк не про погоду.

Яструб щось коротко сказав, вказуючи рукою кудись углиб провулка, а тоді дістав із кишені маленьку чорну флешку й простягнув Кейлу.

— Тут усе. Але якщо Моргана дізнається, звідки це взялося, нам обом буде непереливки.

Кейл мовчки кивнув і забрав флешку.

Я відступила за ріг, серце калатало так голосно, що здавалося — вони неодмінно почують. У голові одна за одною спалахували думки, хаотичні, гострі, і я ніяк не могла їх упорядкувати.

Кейл справді був на службі. У цьому я вже не сумнівалася. Але що він робив із Яструбом — і чому Яструб передавав йому інформацію про Моргану?

Моргана не завжди грала за правилами. Я це знала краще за багатьох. Та Яструб працював на її сім'ю, як і я. Ми обидва підписували договір про нерозголошення інформації. Тож якщо він справді передавав Кейлу щось, пов'язане з нею, то порушував не лише угоду, а й закон.

Проте навіщо йому було копати під власну шефиню разом з офіцером Корпусу Нагляду? І чому вони взагалі щось мутили за моєю спиною?

Трясця, я навіть не знала, що вони взагалі знайомі. Я завжди думала, що вони ніколи не перетиналися... до того вечора в клубі. Але яка ж я наївна.

Я мала б підійти. Мала б спитати прямо, як завжди робила з усіма іншими. Та натомість я розвернулась і пішла геть, накручуючи собі найгірші сценарії.

Кейл, авжеж, мав право на службові таємниці. Яструб — на свої. Але чому все це виглядало як якась підстава?

***

Я дісталася до своєї квартири вже десь опівночі. Намагалася заснути, але сон так і не прийшов. Я крутилася в ліжку, раз по раз бачачи перед очима Кейла біля складів, Яструба і ту чорну флешку в його руці.

Вже майже на світанку Кейл написав:

[Вибач за вчора. Сьогодні надолужу]

Я довго дивилася на екран, не торкаючись клавіатури. Пальці нервово ковзали по корпусу телефону, а в грудях наростав тягучий неспокій. Потім я кілька разів набирала перші слова, стирала їх і знову набирала. Серце калатало, як навіжене. Я не знала, як краще це сказати — прямо чи спочатку запитати, що він там робив. Зрештою просто написала:

[Я бачила тебе. З Яструбом. У Нетрищах. Біля складів.]

Минуло кілька хвилин мовчання — достатньо довгих, щоб я встигла пошкодувати про кожне слово. Я кусала губи, відчуваючи, як у животі стискається холодний клубок. Я вже почала думати, що він узагалі не відповість, коли екран нарешті спалахнув новим рядком:

[Це не те що ти думаєш.]

Я стиснула губи ще сильніше, щелепи самі напружилися. Отже, знову це. Та сама загадкова відповідь замість нормального пояснення.

Пальці били по клавіатурі швидше, ніж я встигала осмислити слова:

[А що я думаю, Кейле?]

Усередині мене вже вирувало роздратування. Брови самі зсунулися докупи, плечі напружилися.

[Ти думаєш, що все зрозуміла. Але повір, це не так.]

Я гірко гмикнула.

[Тоді що?]

Пару секунд він мовчав. Я пропалювала екран очима, ніби силою думки могла змусити його відповісти швидше.

Нарешті з’явилося:

[Я не можу зараз тобі пояснити. Пробач.]

Я відчула, як усередині закипає роздратування — не так через сам факт, як через цю ухильність, що так нагадувала всі інші рази, коли люди в моєму житті брехали, недоговорювали, ховалися за напівправдою, вважаючи, що я нічого не помічу. Я вже знала це відчуття. Знала, як воно починається — з маленької недомовленості, а потім розростається всередині, поки не змушує сумніватися в усьому. Я вже знала й те, до чого воно приводить. Спочатку тобі кажуть, що все добре. Потім — що ти неправильно зрозуміла. А потім виявляється, що правди тобі взагалі ніхто не збирався розповідати.

Я стиснула телефон у руці так, що кісточки пальців побіліли, і написала:

[Знаєш що... Забудь про сьогодні.]

Відповідь прийшла миттєво:

[Ріко, зачекай...]

Я вимкнула екран, не дочитавши, і вперше за два тижні лягла спати з тим самим давнім, знайомим відчуттям порожнечі, яке, здавалося, вже майже забула. Воно було холодним, мов лід, і водночас липким, мов пил пустелі, що осідає на шкірі й не дає дихати.

***

Наступного ранку я відчинила двері й завмерла. На порозі лежала цидулка — така сама, як ті, які я колись знаходила в Колонії під дверима. На ній було криво намальоване обличчя з опущеними кутиками губ і слово: «Пробач».

Поруч стояв паперовий стаканчик із гарячою юшкою з Нижнього Кварталу — тією самою, якою Кейл пригощав мене кілька днів тому. Від нього йшов пар, і запах пряних трав одразу повернув мене до того затишного вечора, який ми провели разом.

Я присіла навпочіпки, торкнулася пальцями стаканчика, відчуваючи його тепло, і довго дивилася на слово «Пробач». Занадто довго. Очі ковзали по кривих літерах, а всередині щось стискалося й водночас розм’якшувалося.

У голові знову спливла нічна розмова, Яструб, недомовленість. Але щось усередині вже тихо шукало виправдання Кейлу.

Може, він справді не міг сказати більше. Може, його мовчання було не брехнею, а захистом. Може, він намагався вберегти мене від чогось, про що я навіть не здогадувалася.

Я підняла цидулку, розгладила її пальцями й відчула, як у грудях борються два відчуття — холодна недовіра й тепле бажання дати ще один шанс.