Алгоритм відповідальності

Там, де страх, народжується сила

Після сеансу зв’язку з Наєю Оксана не могла позбавитись від тривожних думок. Вона не наважувалась повторити сеанс, справедливо побоюючись, що наступного разу її вже стовідсотково можуть запеленгувати сканери СІКОРу. А ще їй з голови не йшли слова старого мольфара, сказані ще там, у Карпатах: «Повернутися туди, де ця дитина була зачатою. Там відкриється шлях…» Вона тоді промовчала, відмахнулася від його слів як від містики. Але тепер, коли все навколо сходилося саме на Первомайськ, ці слова стали точкою, якої неможливо було оминути. І зрештою Оксана прийняла рішення...

Вона прокинулася ще до світанку. У кімнаті пахло старим деревом і пилом — дім Віктора був схожий на капсулу часу, і вона вже навчилася відрізняти кожен його запах і скрип. Богдан ще спав, але вчорашня його фраза не йшла з голови: «Мамо, вона кличе…»

Оксана тихо піднялася й розклала на столі речі.

Побутове: сушене м’ясо, трохи круп, кілька картоплин, шмат хліба, який встигли купити на базарчику, дві фляги з водою. З горища дістала ще одну ковдру й стару мисливську куртку — вони мали йти крізь поля, там ночі холодні.

Технічне: планшет із модульованим ядром, що колись належав Віктору; невеличкий сканер-трубка; два акумулятори з сонячним підзарядом; бухтa дротів і перехідників, які вона зібрала ще на Озерці; захисна лінза-маска; квадратний модуль, загорнутий у тканину. Усе це вона дбайливо складала у рюкзак, відділяючи найцінніше від повсякденного.

З полиці зняла стару карту, яку вони з Богданом уже розглядали. Її пальці провели лінію на південь: крізь закинуті землі до Первомайська. Шлях був довгий і небезпечний, але іншого не було.

Коли Богдан прокинувся, його наплічник уже чекав. У ньому — котелок, одна з батарей, трохи їжі й карта.

— Сьогодні ми підемо, — сказала вона йому спокійно.

Хлопчик кивнув, не дивуючись. Він давно чекав на ці слова.

Перед виходом Оксана ще раз обійшла дім. На столі залишила тільки одну світлину Віктора — ту, де він сидів на скутері, молодий і усміхнений. Вона глянула на неї востаннє, а тоді закрила двері, притримавши, щоб не скрипнули завіси.

Так вони вирушили у дорогу — з дому, який дав їм прихисток, у покинуті землі, де на них чекали відповіді й небезпеки.

---

Тиждень у дорозі стер відчуття часу. Дні зливалися у суцільну стрічку пилу, сонця й холодних ночей. Оксана рахувала не дати, а відстані між зупинками: скільки кілометрів пройдено, скільки ще залишилось.

Їли вони скупо — переважно те, що не зіпсується: сухе м’ясо, крупи, які варили на воді, зібраній у напівзасохлих колодязях чи з дощової бочки. Вода була найбільшою проблемою: доводилося часто відхилятися з дороги, щоб знайти бодай струмок.

Богдан втомлювався, але не скаржився. Його обличчя засмагло й загострилося, рухи стали зібранішими. Часом він ішов попереду, вперто вдивляючись у простір, наче відчував напрям краще за матір.

Одного вечора, коли вони розклали маленьке вогнище й варили кашу, Оксана сіла поруч із сином.

— Богдане, — почала вона серйозно, — слухай уважно. Може статися будь-що. Якщо раптом мене не буде поруч… ти не озираєшся, не кричиш, а одразу тікаєш. Пам’ятаєш, де у тебе карта?

— Пам’ятаю, — кивнув він.

— Шукаєш укриття, воду, не виходиш на відкриті місця. І головне — не довіряєш нікому. Нікому, крім…

Вона зам’ялася.

— Крім тебе, мамо, — підхопив він.

Оксана стиснула його плече.

— Так. Якщо мене не буде — дієш самостійно, так, як ми домовилися.

Хлопчик довго мовчав, вдивляючись у вогонь. А потім прошепотів:

— Добре. Я зможу.

За цей час вони бачили мало людей. Декілька разів траплялися подорожні — мовчазні, з такими ж виснаженими обличчями. Інколи це були самітники, інколи малі групки. Взаємна підозра не дозволяла затримуватися: короткий обмін поглядами — й кожен ішов своєю дорогою.

Чим ближче вони підходили до Первомайська, тим похмурішим ставало довкілля. Уздовж траси з’явилися блокпости — давно покинуті, але з іржавими колючими дротами, які все ще трималися на стовпах. Асфальт остаточно зник під шаром ґрунту й трави.

На сьомий день вони вийшли на пагорб. Унизу тяглися руїни — силуети напівзруйнованих будівель, вкритих мохом і плющем. Колишній Первомайськ лежав перед ними, наче величезний мертвий лабіринт.

Оксана зупинилася, зняла рюкзак і витерла піт з чола.

— Ми прийшли, — сказала вона, але голос її прозвучав так, ніби це ще тільки початок.

Богдан мовчки дивився на місто. Його зіниці розширилися, і він прошепотів:

— Вона тут. Я відчуваю.

---

Вони ступили на першу вулицю міста. Тиша була надто щільною, аж вуха закладало. І саме тоді Оксана помітила свіжі сліди шин. Вона лише встигла притиснути Богдана до стіни, як з обох боків вулиці одночасно виринули постаті в тактичному спорядженні.

Четверо. Вони рухалися чітко, методично, прикриваючи один одного. Жодної метушні — кожен знав своє місце.

Оксана вихопила пістолет і першою відкрила вогонь. Її постріли змусили супротивників розсипатися, але ті діяли майже синхронно: один відтягнув вогонь на себе, двоє зайшли з флангу, ще один швидко зайняв верхню позицію на уламках будинку.

Вона змінила позицію, використавши уламок стіни як укриття, і влучила одному в плече — короткий крик підтвердив це. Іншого зачепила куля по нозі, той упав, але навіть поранені вони продовжували діяти.

Відповідь супротивників була блискавичною. Граната зі сльозогінним газом ударила в бік, і хмара змусила її відступити. Вона кинулася вбік, ухиляючись, і на мить вибила автомат з рук одного з нападників. Але вже наступної секунди її затисли з обох боків.

Вона працювала руками й ногами так, як навчали колись у СІКОРі: удари в суглоби, ривки, блоки. Двоє повалилися від її прийомів, та ще двоє одразу перехопили ініціативу. Це був танець рівних — і саме тому бій здавався нескінченним.

Зрештою, чисельність і дисципліна взяли гору. Їй вивернули руку, вибили зброю, ремені блискавично стягнули зап’ястя. Коли чорний мішок наблизився до її обличчя, вона встигла крикнути:

— Богдан, тікай!

Хлопчик зірвався з місця, його кроки лунали між руїнами, доки не розчинилися вдалині.

Оксана спробувала ще раз вирватися, але тепер її вже тримали четверо. Її серце билося швидко, та в очах не було страху — лише холодний гнів.

— Об’єкт захоплено. Дитина втекла, — коротко прозвучало в гарнітурі одного з бійців.

Темрява мішка накрила її голову, і місто зникло.

---

… Дружок мчав світанковими вулицями Львова. Асфальт ще дихав нічною прохолодою, а місто тільки прокидалося. Його лапи били по землі все впевненіше, м’язи наливалися силою, у грудях виривався важкий подих. Зір ловив найменший рух, нюх розрізняв десятки запахів одночасно — від сирого каменю після нічної роси до крові щура, що десь пробіг у підвалі.

Наноструктури, що розмножилися в його крові, переписували тканини й ставили під контроль увесь організм. Він біг швидше, ніж будь-коли, і це була ще не межа.

Раптом краєм ока Дружок помітив свого заклятого ворога — кота Ваську. Старий облізлий котяра сидів біля сміттєвого баку. Це був загартований у вуличних бійках боєць, з поламаним хвостом і надкушеним вухом. Його жовті очі випромінювали той самий нахабний виклик, з яким він роками знущався з собак. Не раз бив лапою по писку Дружка й забирав їжу.

Цього разу все було інакше.

Дружок рвонув. Кіт вигнув спину й кинувся назустріч, звиклий завжди перемагати. Удар лапи розсік повітря, але пес ухилився з нелюдською швидкістю й збив Ваську з ніг. Той заверещав і випустив кігті, проте міцні лапи стисли його, і шерсть Дружка спалахнула неоновим світінням уздовж хребта.

Васька дряпнув його по морді, та рани миттєво затяглися. Пес розкрив пащу — ще мить, і кіт був би перекушений навпіл. Але щось зупинило його. Замість укусу він жбурнув ворога об бак так, що той, вищиривши зуби, з диким вереском злетів на дах і дременув у дворище, залишаючи клапті шерсті на залізі. Колишній цар двору тікав, не озираючись.

Серед розкиданого сміття стояв Дружок, гарчав і дихав так, що пар здіймався хмарами. Його очі світилися зеленими іскрами.

У цей момент на ґанок старої п’ятиповерхівки вийшов чоловік у халаті з пакетом для сміття. Він уже збирався кинути його в бак — і завмер. Перед ним стояв пес, що світився зсередини, наче жива машина. Пакет вислизнув із рук і глухо впав на асфальт. Чоловік не міг ні рушити, ні крикнути.

Дружок на мить повернув голову в його бік, зіниці звузилися. Потім він рвонув у провулок і зник, лишивши чоловіка з тремтячими ногами й розірваним пакетом на тротуарі.

---

А в цей час Андрій все ще стояв заклякло в своїй кімнаті, дивлячись скляними очима на вибиті Дружком двері. Він ніяк не міг прояснити для себе: чи це була найбільша перемога в його житті, чи він втрапив у якусь страшну халепу. Його поволі охоплював липкий страх. Андрій ще не знав, що своїми незграбними експериментами з кодом системи захисту він не тільки відімкнув перевірку на ДНК, але й пошкодив протокол маскування, який дозволяв об’єкту захисту залишатись непомітним для сканерів СІКОРу. І тепер Дружок випромінював цифровий слід у всіх можливих діапазонах. Собака став рухомим маяком, який горів на цифрових картах міста...

Отямився Андрій від писку комунікатора у вусі. Похапцем увімкнувши навушник, він почув голос оперативного чергового, хриплий від хвилювання:

- Тривога! Тривога! Всім співробітникам негайно прибути на свої місця згідно штатного розпису! Повторюю: Всім співробітникам негайно прибути на свої місця згідно штатного розпису!

Тремтячими руками Андрій почав поспіхом натягувати на себе уніфрому...

---------

А тим часом на сенсорах СІКОРу творився хаос. Консолі в диспетчерських завили:

— Сектор 11, аномалія!

— Повтор у секторі 13!

— Дванадцятий теж горить!

На екранах бігали десятки червоних позначок. «Джерело» рухалося хаотично, з’являючись у кількох місцях одночасно. Система сприймала це як прорив невідомого об’єкта найвищого рівня.

— Це неможливо! — кричав оператор. — У нас або десятки цілей, або один, який розриває карти!

У квартирі, де ще пахло кавою, підполковник Ковальчук підняв слухавку.

— Доповідайте.

Голос у гарнітурі сипався збивчасто:

— Масова аномалія, місто накрите сигналами, неможливо локалізувати…

Ковальчук мовчав кілька секунд, а тоді різко відрубав:

— Увесь особовий склад підняти по тривозі. Заблокувати всі виїзди з міста. Мобільні групи — на перехоплення.

— Що це таке, пане полковнику? — хтось нерішуче спитав у слухавку.

— Дізнаємося, — коротко кинув він. — Але воно вже тут.

На карті Львова червоні відмітки роїлися, немов примари. І тільки один собака мчав вулицями, несучи за собою цей шлейф цифрової тривоги.