Алгоритм відповідальності

Страх рятує рідко. Зраджує — завжди

Кабінет полковника Ковальчука був тихий, аж занадто тихий. Лише монотонний тріск старого обігрівача та глухе гудіння серверного крила нагадували, що будівля не спить. Полковник сидів за столом, зосереджено постукуючи пальцем по підлокітнику крісла. Його обличчя було жорстким, застиглим — так він виглядав завжди, коли слухав щось важливе.

Навпроти стояв начальник служби внутрішньої безпеки — майор Семен Марків. Серйозний, із різкими, мов різцем вирізаними рисами, він тримав планшет біля грудей, наче зброю. Плечі прямі, спина напружена, голос — сухий, беземоційний.

— Полковнику, — почав Марків, — наше розслідування подій, пов’язаних із втратою об’єкта «Ікс», завершено. Дані підтверджені тричі.

— Доповідайте, — коротко кинув Ковальчук.

Марків увімкнув проєкцію. На столі загорілась схема вентиляції комплексу.

— За нашими реконструкціями, під час втечі об’єкт «Ікс» рухався ось цим рукавом, — він провів пальцем по лінії, — після чого мав два можливих маршрути: у коридор технічного обслуговування або в сусідню лабораторію зі зберігання й сортування виявлених артефактів.

Ковальчук трохи звузив очі.

— У лабораторії хто чергував?

Марків натиснув на планшет, і на екрані з’явилося фото.

— Молодший лейтенант Андрій Кравець. Він ніс відповідальність за зміну в ту ніч. Формально — сортував артефакти після польових виїздів. Фактично… — пауза. — Мав повний доступ до всіх зразків, що надходили для класифікації.

Полковник злегка підвів підборіддя.

— Продовжуйте.

— Десятиденний аналіз подій після втечі об’єкта «Ікс» дав нам вирішальний доказ, — сказав Марків. — За цей час у мікрорайоні за лабораторним корпусом почали регулярно помічати одного й того ж собаку. Свідчення жителів збігаються: тварина з’явилась раптово, демонструвала нетипову силу й поведінку.

На екрані спалахнули кілька нечітких аматорських фото Дружка.

— Ми наклали карту появ собаки на карту проживання співробітників сектору, — продовжив Марків. — У радіусі п’яти кварталів є лише один наш працівник — той самий молодший лейтенант Кравець, що був у лабораторії в момент втечі «Ікса».

Ковальчук стис губи.

— Ваш висновок?

Марків проковтнув сухо.

— Є всі підстави вважати, що саме Кравець якимось чином заволодів небезпечним зразком.

— І інтегрував його… у собаку.

Тиша впала важка, як бетонна плита.

Полковник повільно підвівся. Руки — за спину. Погляд — холодний.

— Майоре, — сказав він нарешті, — наказую негайно заарештувати молодшого лейтенанта Кравця.

Марків ледь кивнув.

— Є.

— Але, — Ковальчук підняв палець, — без жодного розголосу. Жодних гучних груп захоплення, жодних операцій у подвір’ях. Ми працюємо тихо. Ми працюємо чисто.

— І пам’ятайте: режим секретності — найвищий.

Марків випрямився ще більше.

— Гарантую, полковнику. Ми викличемо його до начальника архівного відділу, він часто там буває, отже нічого не запідозрить. А там уже чекатимуть наші співробітники.

Ковальчук повернувся до вікна. Довго дивився на холодне осіннє світло над Львовом. І сказав уже майже шепотом:

— Принесіть мені цього Кравця. Живим.

------------------------------------------------------------------------------------

Андрій сидів у лабораторії, напружений, мов струна, що от-от порветься. Події останніх днів остаточно виснажили його. Лабораторія була тісною, захаращеною, мов лігво тварини, яка давно втратила спокій. Стоси контейнерів, ампули, недописані журнали, жмутки кабелів — усе лежало не там, де має бути.

І посеред цього хаосу його зіщулена постать, що немов би очікувала, як хтось страшний і величезний з усього маху вдарить його по беззахисній голові.

Руки Андрія тремтіли, коли він упирав пальці в край столу, ніби той міг втримати його від падіння у власну паніку. Очі налиті червоним, важкі повіки, щетина на щоках — десять днів він жив між роботою, страхом і параноїдальним прислуханням до кожного шурхоту в коридорі.

В голові — безперервний, болючий гул.

Йому здавалося, що повітря в лабораторії стало густішим, що воно давить на грудну клітку, стискає легені.

«Боже, що я накоїв… Навіщо я тільки забрав того павучка... Я ж просто… хотів зрозуміти…»

Він ковзнув поглядом по порожній коробці з-під об’єкта «Ікс».

Разом із коробкою в животі знову стислось щось холодне й огидне.

Увесь цей час Андрій жив так, наче знав: за ним стежать.

Камери — надто тихі. Чергові — надто уважні. Двері — ніби зачиняються повільніше ніж зазвичай.

Усе вказувало на одне: коло навколо нього звужується.

Він смикнувся, коли комунікатор на столі раптово спалахнув зеленим.

— Молодший лейтенант Кравець, негайно з’явитися до начальника архівного відділу, — сказав механічний голос, рівний, неживий.

Андрій завмер.

Начальник архіву?

Чому саме зараз?

Адже він ще вчора здав усі зразки і тижневі звіти. Його серце зробило різкий удар.

Інтуїція не просто підказала — вона закричала.

Він різко схопив рюкзак, засунув туди ноутбук, пару флешок, документи, які встиг зібрати за ці дні, й вискочив у коридор, навіть не погасивши світло.

Коридор здавався довшим, ніж зазвичай, і що ближче він був до виходу — то швидше бився його пульс.

На посту черговий навіть не встиг слова сказати — Андрій просто показав посвідчення на ходу, не зупиняючись.

— Стривайте, лейтен…

Двері вже хряснули за спиною.

Холодне повітря вдарило в лице.

Андрій кинувся до дороги, намагаючись зупинити хоч щось — машину, вантажівку, трактор, будь-що. Йому пощастило: старенька автівка гальмонула, водій відчинив дверцята.

Він стрибнув усередину — і в ту ж мить з будівлі СІКОРу прорізав небо виття сирени.

Андрія перекрутило всередині.

Водій щось питав, але слова губилися в дзвінкому, тваринному страхові.

Він дістався дому за якихось десять хвилин.

Вискочив із машини, не попрощавшись, зірвався сходами на третій поверх гуртожитку й влетів у кімнату.

Двері грюкнули, він закотив засув.

Почав гарячково збирати речі. Куртка. Вода. Гроші. Ліхтарик. Документи. Телефон — викинув у відро. Він навіть не помітив, як сам бурмотів:

— Треба йти… треба сховатися… ліс? Ні, там камери… Підвал старого корпусу? Ні… кордон… може кордон…

Він нахилився за рюкзаком — і раптом зупинився.

За вікном, на темному тлі двору, в’їхали два чорні буси.

Фар майже не було видно — світло спеціально приглушене.

Але силуети, що вискакували з дверей…

Чорні. Важкі. Синхронні.

Група захоплення.

За ним.

Андрій похолов. Не вдихнув, не видихнув — просто завмер, як миша перед щелепою кобри.

Потім його різко кинуло в рух.

Він підбіг до холодильника, висмикнув маленьку пробірку — ту, що тримав там цілий тиждень. У ній — мутний сіруватий субстрат.

Залишки того, що зробило Дружка тим, ким він став.

Його руки тремтіли так, що шприц майже вислизнув.

Але він витягнув голку, набрав рідину.

— Якщо вони мене заберуть — я пропав… Ні, ні, ні… не дам…

Кроки в коридорі.

Глухий удар у двері гуртожитку.

Команди. Чіткі, злагоджені.

Сльоза скотилась по щоках Андрія — від страху чи від безвиході.

Він підняв шприц.

— Хоч би… встигнути…

Голка увійшла у вену.

Світ навколо погас.

Він упав на підлогу ще до того, як шприц випав з руки.

=======================================

Дві постаті в обладунках схилилися над тілом Андрія. Один з бійців зняв тактичну рукавичку і торкнувся пальцями його шиї.

-- Пульсу немає, -- сказав він.

-- Дивись, -- сказав інший, піднімаючи з підлоги порожній шприц, -- здається, він убив себе.

-- Доповідай керівництву!

=================================

Ковальчук вислухав коротку доповідь Марківа і рвучко випростався в кріслі.

-- Ви знову припустилися невиправданої помилки! Як можна було дозволити йому безборонно вийти з приміщення?

Марків стояв, виструнчившись, не знаючи, що сказати в своє виправдання. Його обличчя посіріло від усвідомлення власного проколу.

-- Доставити тіло в лабораторію СІКОРу!, -- гримнув Ковальчук. — Сподіваюсь, хоч на це у ваших людей вистачить кваліфікації?! — не стримався він від сарказму.

-- Слухаю, пане полковнику, -- тихо промовив Марків, і вийшов з кабінету.