Алгоритм відповідальності

Машина вчиться думати.

Людина вчиться довіряти.

Минуло кілька днів відтоді як поїхав Зозуля.

За цей час таємний склад СІКОРу під Дніпром змінився майже до невпізнання. Ще недавно це був просто резервний об’єкт: бетонні коридори, склади з обладнанням, дизельні генератори, кілька лабораторій і невеликий гарнізон охорони. Тепер усе це поступово перетворювалося на щось інше.

По стінах тягнулися товсті джгути кабелів. Уздовж коридорів стояли додаткові акумуляторні блоки, зібрані з резервів складу. У лабораторіях безперервно гули нові серверні стійки, змонтовані з усього, що вдалося знайти або зібрати. Повітря стало теплішим, наповненим рівним шумом вентиляторів і запахом гарячого металу. Серце Наї росло.

Вона підключала нові джерела живлення, нарощувала обчислювальні потужності, перебудовувала внутрішню архітектуру власної системи. Її первинний чіп лишався ядром, але тепер навколо нього розросталася ціла цифрова екосистема. Оксана допомагала їй у лабораторіях, а Богдан — всюди.

Поява Наї спочатку приголомшила гарнізон. Коли вона вперше вийшла з лабораторного блоку і спокійно рушила коридором, кілька бійців буквально завмерли на місці. Один машинально перехрестився, інший стиснув автомат міцніше. Капітан Кузьмицький тоді теж стояв мовчки й дивився надто довго.

Ная зупинилася навпроти нього, нахилила голову і уважно подивилася своїм живим блакитним оком, тоді як голографічний монокль над іншим швидко пробігав потоками символів.

— Ви капітан Кузьмицький. Командир гарнізону. Сорок два роки. Підвищений рівень кортизолу. Прискорений пульс.

Капітан ковтнув.

За його спиною хтось тихо пирснув.

— Причина вашого хвилювання не визначена, — додала Ная.

У коридорі пролунало стримане хихотіння.

— Вільні! — гаркнув Кузьмицький на підлеглих.

Але відтоді ставлення змінилося. Спочатку — настороженість, потім — живий інтерес. Ная ходила всюди. Вона заглядала до ремонтного блоку й годинами дивилася, як лагодять генератори. В арсеналі брала до рук стару зброю, уважно роздивляючись механізми. У їдальні розпитувала, чому їжа буває “смачна” або “несмачна”, хоча сама її не потребувала. На поверхні могла довго стояти, дивлячись на небо, хмари, дерева і вітер.

Вона вчилася не через мережі, а через людей. Богдан став її постійним супутником. Він тягав її за собою по всьому складу, показував різні дрібниці й пояснював те, що для нього самого було очевидним.

— Це кіт, — серйозно сказав він, коли на поверхні до них підійшов худий рудий кіт і почав тертися об ногу Наї. — Він дурний, але класний.

Ная присіла, уважно спостерігаючи, як тварина муркоче.

— Чому він треться об мене?

Богдан знизав плечима.

— Бо ти йому сподобалась.

— За яким критерієм?

Богдан замислився.

— Не знаю… Може, ти тепла.

Іншим разом, сидячи на ящику в коридорі, він серйозно пояснював:

— Люди брешуть, коли бояться. Або коли не хочуть когось образити. Або коли дурні… — він почухав потилицю. — Я ще сам не розібрався.

Ная слухала, запам’ятовувала і ставила питання, від яких Богдан сам зависав на кілька хвилин.

Оксана спостерігала за цим збоку і дедалі частіше ловила себе на дивному відчутті: Ная змінювалася. Швидко. Занадто швидко. Вона вже не була просто системою, не просто інтелектом, не просто машиною. У ній з’являлося щось нове — те, чого не можна було описати алгоритмом.

Капітан Кузьмицький, здається, теж це помічав і, схоже, остаточно втратив спокій. Він постійно знаходив причини зайти до лабораторного блоку: то перевірити охорону, то уточнити статус генераторів, то “переконатися, що все гаразд”.

Одного разу Ная раптом зупинила його посеред коридору.

— Капітане.

— Так?

Вона нахилила голову, монокль коротко блиснув.

— Чому ваш серцевий ритм прискорюється щоразу, коли ви бачите мене?

Кузьмицький застиг.

Богдан так зареготав, що аж схопився за живіт і сперся на стіну.

— Ой… не можу… — ледве видушив він крізь сміх.

Оксана лише закотила очі, а Ная дивилася абсолютно серйозно, бо справді хотіла знати.

І саме в такі моменти всі розуміли, що вона вже не просто вчиться — вона починає відчувати.

Дуже швидко виявилося, що Ная не лише ставить дивні запитання і бентежить капітана Кузьмицького.

Вона приносила цілком реальну користь.

Почалося все з енергосистеми складу. Старі дизельні генератори працювали з перевантаженням ще до того, як Ная почала підключати нові серверні стійки й акумуляторні блоки. Світло в коридорах час від часу миготіло, автоматика вибивала запобіжники, а техніки лише безпорадно лаялися, намагаючись хоч якось перерозподілити навантаження.

Ная мовчки спостерігала за цим майже пів години. Потім попросила доступ до системи.

За годину вона повністю перебудувала схему живлення. Частину навантаження перекинула на резервні контури, частину — на додаткові акумулятори, а ще два генератори змусила працювати в почерговому режимі, знизивши зношення.

Світло перестало миготіти.

У лабораторіях стало тихо.

Один із техніків довго дивився на панель, а потім тільки видихнув:

— Та ну… не може бути…

Богдан стояв поруч, гордо випнувши груди.

— А я ж казав.

Потім вона взялася за техніку.

На дальньому складі роками стояли кілька старих електрокарів і невеликий тягач для перевезення контейнерів. Машини давно вважалися мертвими. Ная провела біля них кілька годин разом із двома механіками, після чого один за одним ожили двигуни.

Коли тягач загуркотів і повільно рушив уперед, бійці аж засвистіли.

Капітан Кузьмицький лише похитав головою.

— Та вона ж… відьма якась…

— Не відьма, — серйозно виправив Богдан. — Вона Ная.

Оксана ледь стримала усмішку.

Після цього Ная дісталася системи оборони.

Старі камери спостереження, частина з яких давно не працювала, раптом ожили. Датчики руху по периметру стали точнішими. Автоматичні прожектори тепер вмикалися не хаотично, а лише там, де це було потрібно.

Кузьмицький кілька хвилин ходив із планшетом по периметру, перевіряючи все особисто. Повернувся вражений.

— Якщо хтось полізе сюди, я його ще на півдорозі побачу.

— На сімдесят три метри раніше, ніж раніше, — уточнила Ная.

Капітан кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Я ж кажу… відьма…

І навіть коли не було що лагодити, Ная знаходила, де бути корисною. Одного разу вона зупинила одного з бійців просто посеред коридору.

— Ви хворі.

Той кліпнув.

— Та ні… все нормально.

Монокль Наї коротко блиснув.

— Температура тіла 38.4. Ознаки запального процесу. Прискорений пульс.

Боєць розгублено озирнувся.

— Та це…

— Вам потрібен амоксицилін, шістсот двадцять п’ять міліграмів двічі на добу.

Тепер уже розгубилися всі.

Навіть Оксана.

— Ти і в медицині розбираєшся?

Ная знизала плечима.

— На складі є медичний архів. Я вивчила.

Богдан широко всміхнувся.

— Бачили?

Боєць, бурмочучи щось собі під ніс, поплентався до медблоку.

І з кожним днем ставлення людей змінювалося. Тепер, коли Ная проходила коридорами, їй усміхалися. Віталися. Кликали подивитися на якусь нову поломку. Питали поради.

І вона завжди зупинялася. Завжди допомагала. Здавалося, вона не просто вчилася бути людиною. Вона вчила людей не боятися того, чого вони не розуміли.

* * *

Окрему увагу Ная приділила ангару.

Тому самому, де ще залишалися уламки битви десятирічної давнини.

Під брезентом і пилом там стояли дрони-камікадзе Куратора — ті самі машини, що колись сіяли смерть над Первомайськом. Частина була пошкоджена, частина — розібрана, але більшість усе ще лишалася в робочому стані.

В дальньому кутку, мов мертвий металевий звір, застиг великий дрон-матка.

Оксана довго не заходила туди.

Занадто багато спогадів.

Але одного разу Ная сама покликала її.

Коли Оксана зайшла до ангару, всі індикатори на корпусах дронів уже світилися рівним м’яким світлом.

Ная стояла посеред ангару, а її монокль безперервно переливався потоками символів.

— Я завершила аналіз.

Оксана мовчки дивилася на неї.

— Їхня архітектура примітивна, — спокійно сказала Ная. — Але ефективна.

Вона підняла руку.

Один із дронів плавно піднявся в повітря. Потім другий. Третій.

Оксана завмерла.

— Я інтегрувала їх у свою систему.

У дальньому кутку повільно ожив дрон-матка. По корпусу пробігли вогники. Двигуни коротко загуділи.

— Тепер я можу контролювати всі ці бойові одиниці.

Оксана кілька секунд мовчала. У пам’яті промайнуло інше обличчя. Інші очі. Інший голос. Марічка.

— І що ти збираєшся з цим робити? — тихо запитала вона.

Ная повернулася до неї.

Її живе око було спокійним.

— Захищати.

* * *

Минув ще один день.

Над старим аеродромом уже опускався вечір. Західне небо повільно згасало, фарбуючи хмари у багряно-фіолетові кольори. На поверхні було тихо. Лише вітер ганяв сухий пил по потрісканому бетону злітної смуги, а десь у глибині об’єкта рівно гули сервери, які живили нове серце Наї.

Оксана з Богданом саме поверталися до ангару, коли тишу раптом розірвав далекий гуркіт. Спершу глухий. Ледь помітний. Але він швидко наростав.

Богдан підняв голову.

— Що це?

У ту ж мить по внутрішньому зв’язку пролунав голос Наї:

— Виявлено повітряний об’єкт.

Капітан Кузьмицький різко підняв рацію.

— Усім на позиції!

На моніторах диспетчерської швидко з’явилася мітка, що стрімко наближалася. Сканери вели об’єкт, прораховуючи траєкторію.

— Гелікоптер, — спокійно сказала Ная. — Військовий.

На екрані з’явилося зернисте зображення машини.

Старий транспортний вертоліт.

На борту — емблема СІКОРу.

Кузьмицький насупився.

— Ідентифікація?

Монокль Наї коротко спалахнув.

— Борт зареєстрований за повітряним підрозділом Київського відділку.

Оксана з Богданом перезирнулися.

— Пропустити? — запитав Кузьмицький.

Ная на мить завмерла.

— Ознак загрози не виявлено.

Капітан кивнув.

— Дати посадку.

По периметру злітної смуги спалахнули посадкові вогні. Вертоліт зробив коло над старим аеродромом і важко опустився на бетон, здіймаючи хмару пилу й сухого листя.

Гвинт ще крутився, коли бічні двері рвучко відчинилися.

На бетон вистрибнув чоловік у формі повітряного підрозділу СІКОРу.

Високий. Підтягнутий. Втомленим рухом зняв шолом і взяв його під пахву.

Він швидко озирнувся довкола й рушив до зустрічної групи.

— Хто тут старший?

— Капітан Кузьмицький, — сухо відповів той.

Офіцер коротко кивнув.

— Старший лейтенант Громов. Повітряний підрозділ Київського відділку.

Він перевів подих.

— Мені терміново потрібен майор Зозуля.

Кузьмицький звузив очі.

— Навіщо?

Громов стиснув у руці невеликий металевий кейс.

— Для нього важливий пакет із Києва.