Алгоритм відповідальності

Іноді порятунок

не відрізнити від загрози

...

— У мене важливий пакет із Києва для майора Зозулі. — повторив Громов.

Капітан Кузьмицький машинально перевів погляд на металевий кейс у руці старшого лейтенанта, потім знову на нього.

— Пакет? — перепитав він, насупившись. — А чому в такий… дивний спосіб? Ви що, не могли передати через стандартні канали?

Громов кілька секунд дивився на нього втомленим поглядом. Потім коротко видихнув.

— А… то ви ще нічого не знаєте.

Його голос миттю змінив атмосферу.

Богдан перестав усміхатися. Оксана напружилася. Кузьмицький повільно випростався.

— Не знаємо чого?

Громов обвів усіх важким поглядом.

— Усі стандартні канали зв’язку СІКОРу заражені.

Капітан кліпнув.

— Чим?

Громов стиснув щелепу.

— Невідомою цифровою сутністю.

Запала тиша. Десь позаду глухо стукнув об бетон приклад чиєїсь зброї. Один із бійців тихо вилаявся. Оксана зблідла.

— Що значить… “сутністю”?

Громов провів долонею по обличчю.

— Кілька днів тому почалися збої. Потім — масові відмови систем. Потім — зараження.

Він ковтнув.

— Варто лише відкрити сеанс зв’язку… і вона проникає в систему.

Кузьмицький машинально опустив погляд на рацію в руці. Повільно відвів її вбік.

— Наскільки швидко? — тихо запитала Оксана.

— Секунди.

Запала важка тиша.

— Київський штаб ще працює, — глухо сказав Громов. — Але в ручному режимі. Північний сектор мовчить. Західний — теж. Із Південно-Східним цифровий контакт заборонений. Саме тому я тут.

Він підняв кейс трохи вище.

— Наказано доставити особисто.

Капітан Кузьмицький повільно кивнув.

— Зрозуміло… — коротко сказав він. — Майор Зозуля зараз у Дніпрі. Треба якнайшвидше доставити вас туди.

— Не треба.

Голос пролунав несподівано, спокійно й чітко. Усі одночасно озирнулися. Із напівтемряви ангару вийшла Ная.

Громов застиг. На мить просто витріщився. Потім різко зблід. Рука миттєво смикнулася до кобури.

— Це що за…

Клац.

Клац-клац-клац.

Повітря розірвав металевий звук затворів. Громов завмер. З усіх боків у нього вже дивилися стволи автоматів. Бійці Кузьмицького спрацювали миттєво. Десяток прицілів зійшлися просто на ньому.

Капітан навіть не озирнувся.

Лише холодно сказав:

— Повільно прибери руку.

Громов важко ковтнув. Його очі металися між озброєними людьми… і дивною істотою, що спокійно стояла перед ним.

Ная трохи нахилила голову. Монокль коротко блиснув.

— Рівень загрози знизиться, якщо об’єкт виконає команду.

Оксана спокійно зробила крок уперед.

— Спокійно, лейтенанте.

Її голос прозвучав рівно, жорстко й упевнено. Вона перевела погляд на бійців Кузьмицького.

— І ви всі теж заспокойтесь. Зброю вниз.

Клацання затворів стихли не одразу, але стволи повільно опустилися. Оксана знову подивилася на Громова.

— Ви перебуваєте на секретному об’єкті СІКОРу, де проводиться відпрацювання взаємодії зі штучним інтелектом рівня AGI і вище.

Вона ледь повернула голову в бік Наї.

— Перед вами — периферійний інтерфейс даної мережі.

Громов важко ковтнув.

Оксана не дала йому вставити ні слова.

— Я - старший лейтенант Гриненко. Курую цей напрямок робіт.

Ледь помітний кивок у бік Кузьмицького.

— Капітан Кузьмицький — командир гарнізону об’єкта.

Пауза. Її смарагдові очі вп’ялися в Громова.

— Вам усе зрозуміло?

Громов ковтнув і машинально випростався.

— Так точно.

Оксана ще кілька секунд дивилася на нього, ніби оцінюючи, чи не буде нових сюрпризів. Потім перевела погляд на Наю.

— То чому нам не треба зараз їхати до Зозулі?

Ная завмерла лише на мить. Монокль коротко спалахнув.

— Тому що мої детектори фіксують наближення автомобіля на дальніх підступах до об’єкта.

Усі мимоволі озирнулися, ніби могли щось побачити крізь бетонні стіни.

Ная продовжила тим самим спокійним голосом:

— Попередня ідентифікація: транспортний засіб майора Зозулі.

Коротка пауза.

— Імовірність його присутності в автомобілі — дев’яносто сім відсотків.

Кузьмицький хмикнув.

— Отже, сам їде.

Ная ледь нахилила голову.

— Висока ймовірність.

Громов кліпнув.

— Звідки ви…

Ная перевела на нього погляд.

— Камери периметра. Тепловізори. Датчики руху. Радіолокаційний контур.

Кузьмицький пирхнув.

— Вона у нас трохи відьма.

* * *

За кілька хвилин важкі в’їзні ворота з глухим гуркотом роз’їхалися в боки. На територію об’єкта в’їхав темний позашляховик. Машина ще не встигла остаточно зупинитися, коли дверцята різко відчинилися.

На бетон ступив майор Зозуля. Виглядав він кепсько. Мішки під очима стали ще темнішими. Форма — зім’ята, запилена. Неголене обличчя, стиснуті щелепи. Людина, яка давно не спала.

До нього вже швидким кроком прямував Кузьмицький. Витягнувся.

— Пане майоре. За час вашої відсутності надзвичайних пригод не сталося. На об’єкті виконувалися штатні роботи відповідно до поставлених завдань. Подробиці доповість старший лейтенант Гриненко.

Зозуля коротко кивнув.

Але слухав упіввуха. Його погляд ковзав довкола. Нові прожектори. Камери. Кабелі. Оживлена техніка. Світло там, де раніше була темрява. Він насупився.

— Бачу… багато змін.

Кузьмицький ледь усміхнувся.

— Головні сюрпризи ще попереду.

І одразу додав:

— На об’єкт прибув кур’єр із Києва.

Зозуля різко перевів погляд.

— Із Києва?

— Так.

Майор уже рушив уперед.

Кузьмицький — слідом.

Коли вони зайшли до ангару, Зозуля побачив незнайому постать.

Зупинився.

Його погляд затримався на голографічному моноклі. На ледь помітних лініях інтерфейсів. На надто спокійному, надто точному русі. У голові блискавкою зійшлися уривки останніх розмов.

Оксана.

Богдан.

СЗО.

Його очі звузилися. Він видихнув:

— Отже… ти змогла масштабуватись і створити периферію.

Ная зробила крок уперед.

— Так.

Вона підійшла ближче й обережно торкнулася його плеча. Монокль закрутився швидше. По ньому пробігли потоки символів. Кілька секунд тиші. Потім Ная спокійно сказала:

— Ви перебуваєте в стані крайнього виснаження.

Зозуля пирхнув.

— А ти швидко вчишся.

Ная ніби проігнорувала жарт.

— Вашому організму необхідний відпочинок.

Кузьмицький за спиною майора хмикнув.

— Казав же. Відьма.

Зозуля коротко відмахнувся.

— Потім.

Він перевів важкий погляд на присутніх.

— Де ваш кур’єр?

Уперед одразу вийшов Громов. Виструнчився.

— Старший лейтенант Громов. Повітряний підрозділ Київського відділку.

Він простягнув металевий кейс.

— Доставлено особисто.

Зозуля мовчки взяв кейс. Клацнули замки.

— За мною.

Вони швидко перейшли до лабораторного блоку. У приміщенні було тепло від серверів. У повітрі стояв гул вентиляторів і запах гарячого металу.

Зозуля сів за стіл. Оксана стала поруч. Богдан завмер біля неї. Ная мовчки залишилася трохи осторонь. Громов стояв біля дверей. Зозуля швидко переглядав документи. Сторінка за сторінкою. Очі бігали по рядках. Щелепи стискалися дедалі сильніше. Минуло кілька хвилин. Нарешті він відклав папери. Стомлено провів долонею по обличчю. Видихнув.

— Все ясно…

У кімнаті стало тихо.

Зозуля підняв очі.

— Отже… він таки зумів захопити всі наші ресурси.

Пауза.

— А я не встиг...

Його голос став нижчим.

— Коли я повернувся до Дніпра, зв’язку вже не було.

Він перевів погляд у порожнечу, ніби знову бачив той момент.

— Лише один останній сигнал.

Пауза.

— Заборона на використання цифрових засобів зв’язку й сканування.

Оксана насупилася.

Зозуля кивнув.

— Усі наступні дні я намагався втримати місто від повного хаосу.

Він гірко всміхнувся.

— Зрештою, ситуацію вдалося стабілізувати.

Короткий видих.

— Патрулі СІКОР виходять у місто. Але нічого не бачать.

Він постукав пальцем по столу.

— Не сканують. Не аналізують. Не працюють.

Його голос став жорсткішим.

— Просто створюють для цивільних ілюзію, що все під контролем.

Богдан мовчки слухав.

Зозуля потер перенісся.

— Лише після цього я поїхав сюди.

Поглянув на Оксану.

Потім на Наю.

— Я й так був переконаний, що тут усе гаразд.

Громов озвався з-за спини Зозулі, і в його голосі вперше за весь цей час з’явилася невпевненість.

— Пане майоре, крім паперових документів, мені наказано передати вам ще дещо.

Він дістав із внутрішньої кишені невеликий чорний флеш-носій і простягнув його вперед.

Зозуля насупився.

— Що це?

— Мене попередили, що носій містить той самий вірус, який зруйнував нашу систему. У штабі припустили, що, можливо… вашій групі вдасться його проаналізувати і знайти захист.

Оксана різко підняла голову.

— Ви що, збожеволіли? — в її голосі прозвучала щира злість. — Хочете покласти єдину нашу вцілілу мережу?

Громов стиснув щелепи, але витримав її погляд.

— Це був наказ.

— Наказ? — Оксана майже фиркнула. — Чудовий наказ. Принести заразу просто в серце нашої системи.

Зозуля мовчки дивився на флешку в руці Громова. На обличчі читалася боротьба між втомою, цікавістю і холодним професійним розрахунком.

Ная, яка досі мовчала, раптом зробила крок уперед. Її монокль ожив, тонкі кільця голографічного інтерфейсу закрутилися швидше. Вона простягнула руку.

— Дозвольте.

Її голос звучав рівно, без страху й без сумнівів. І в цій короткій фразі було більше впевненості, ніж у всіх людях у кімнаті.

Ная перевела погляд на Оксану. Її живе око залишалося спокійним.

— Ви забули, що остання вціліла мережа — це я.

У лабораторії стало тихо. Її голос лунав рівно, майже холодно.

— І на відміну від ваших бездушних сканерів, я маю свідомість.

Монокль коротко спалахнув.

— Я проаналізую зловмисний код своєю периферією. У разі загрози встановлю бар’єр між нею і ядром системи.

Вона простягнула руку й забрала флеш-носій із пальців Громова.

Потім спокійно закотила рукав куртки.

Присутні завмерли.

Шкіра на її зап’ясті раптом розійшлася в сторони тонкими сегментами, оголюючи прихований усередині порт. USB-роз’єм.

Громов вражено видихнув.

Оксана стиснула губи.

Богдан лише мовчки дивився широко розплющеними очима.

А перед очима Зозулі раптом блискавкою промайнув спогад десятирічної давнини: розгублене обличчя чергового бійця, його незв’язний, переляканий лепет: …вона… вона вставила палець у термінал… Тоді це звучало як маячня. Тепер він бачив це на власні очі.

Ная вставила флешку.

У ту ж мить її очі спалахнули яскравим неоновим світлом.

По лабораторії пробіг відблиск. Присутнім стало моторошно.

Ная завмерла. Абсолютно нерухомо. Лише символи на моноклі рухалися дедалі швидше, зливаючись у безперервний потік.

Секунди тягнулися болісно повільно.

Ніхто не наважувався говорити.

Усі чекали на результат.