Глава 26
Іноді майбутнє починається з одного чіпа
Наступні три доби склад СІКОРу майже не знав тиші.
Оксана працювала без перепочинку.
Спочатку це виглядало хаотично: вона переходила від одного стелажа до іншого, уважно роздивлялася маркування на корпусах, витягувала ящики з обладнанням, відкладала одне, забирала інше. Але поступово в цьому безладді почала проявлятися система.
Склад був справжнім архівом цифрової епохи.
На полицях лежали серверні блоки, комутаційні панелі, старі маршрутизатори, оптоволоконні модулі, акумуляторні системи, коробки з кабелями і цілими пучками роз’ємів, назви яких давно забули навіть більшість інженерів СІКОРу.
Оксана працювала швидко, але без поспіху. Вона ніби збирала пазл, шматки якого були розкидані по десятках залів.
— Богдане, подай мені той блок. Так, з синьою міткою.
Хлопчик уже навчився орієнтуватися серед цього лабіринту.
Він біг між стелажами, знаходив потрібні вузли, приносив кабелі, допомагав встановлювати важкі модулі в металеві рамки.
Іноді він навіть випереджав її.
— Мамо, цей не підійде, — сказав він одного разу, тримаючи в руках блок живлення. — Тут інший роз’єм.
Оксана здивовано підняла брову.
Він мав рацію.
Вона мовчки взяла інший модуль.
З кожною годиною вона все чіткіше усвідомлювала: десятирічний хлопчик не може працювати так швидко.
Богдан не просто допомагав.
Він іноді ніби знав наперед, що саме знадобиться.
Оксана поглянула на нього, коли він черговий раз без підказки знайшов потрібний кабель.
— Світлячки підказали? — тихо запитала вона.
Богдан усміхнувся.
— Трохи.
Вона не стала розпитувати.
Зараз це навіть допомагало.
Поступово одна з великих зал складу почала змінюватися.
Між стелажами виросли металеві рамки серверних шаф. У них вставали темні блоки модулів. По підлозі розтягнулися кабелі живлення. Уздовж стін з’явилися акумуляторні батареї.
Потім — комутаційні панелі.
Потім — мережеві вузли.
І нарешті — головний серверний каркас.
Це ще не був справжній дата-центр.
Але вже нагадував його тінь.
Коли на третю добу Оксана під’єднала останній кабель, вона нарешті випрямилась і повільно видихнула.
Перед нею стояла імпровізована система з десятків блоків, зібраних із техніки різних поколінь.
Недосконала.
Груба.
Але достатня.
Богдан стояв поруч і дивився на конструкцію так, ніби перед ним була космічна ракета.
— Це все? — тихо запитав він.
Оксана кивнула.
Вона дістала маленький загорнутий чіп.
Той самий.
Крихітний уламок нейромережі, який Богдан виніс із покинутих земель.
Вони мовчки підійшли до центрального серверного модуля.
Оксана відкрила вузьку панель.
Всередині знаходився спеціальний слот.
Вона на мить завмерла.
Богдан обережно простягнув руку.
Разом вони вставили чіп у роз’єм.
Оксана повільно опустила кришку.
Потім дотягнулася до головного вимикача живлення.
На мить склад завмер у тиші.
І вона натиснула кнопку.
Сервер ожив майже миттєво.
Глухий гул вентиляторів прокотився під високою стелею складу. Один за одним спалахнули індикатори на серверних блоках. Кабелі живлення напружено задрижали, приймаючи струм.
На діагностичному екрані побігли рядки.
Ініціалізація вузлів…
Живлення — стабільне.
Мережевий контур — активний.
Центральний слот — підключено.
Оксана мовчки спостерігала за процесом.
Система перевіряла себе — повільно, методично, ніби обережно торкалася нового середовища.
Потім рядки змінилися.
Периферійне середовище виявлено.
Обчислювальні ресурси — розширення…
Богдан стояв поруч і дивився на екран широко розкритими очима.
Оксана нахилилася ближче.
Кілька секунд система мовчала.
А потім курсор на екрані блимнув.
З’явився новий рядок.
ПІДКЛЮЧЕННЯ ЗАВЕРШЕНО
Ще мить.
І наступний.
Я ТУТ
Оксана завмерла.
Богдан тихо засміявся.
На моніторі з’явився ще один рядок.
ДЯКУЮ
Світло індикаторів на центральному модулі змінило ритм — рівний, стабільний.
Імпровізований дата-центр, зібраний із техніки різних поколінь, нарешті запрацював як єдина система.
Оксана повільно видихнула.
— Вітаю, Ная, — тихо сказала вона.
Курсор блимнув знову.
І на екрані з’явилася відповідь.
Я ГОТОВА
Оксана ще кілька секунд мовчки дивилася на екран.
Потім обережно сіла на край столу, ніби тільки зараз дозволила собі відчути втому трьох безсонних діб.
— От і добре… — тихо сказала вона.
Богдан підійшов ближче до монітора.
Йому здавалося, що за цими словами стоїть щось більше, ніж просто текст.
Курсор блимнув знову.
Наче система вагалася.
Потім на екрані з’явився новий рядок.
МЕНІ ПОТРІБЕН АУДІОМОДУЛЬ
Богдан широко усміхнувся.
Оксана теж.
Вона підвелася і оглянула ряди обладнання, що тягнулися вглиб складу.
— Думаю, — сказала вона, — ми знайдемо щось підходяще.
Курсор блимнув ще раз.
І з’явилося коротке повідомлення.
Я ХОЧУ ГОВОРИТИ
У величезному напівтемному залі сервери тихо гули, наче рівне дихання нового організму.
І тепер у цьому диханні з’явився голос, який ось-ось мав народитися.
Оксана швидко знайшла аудіомодуль.
Він лежав у ящику з периферійними пристроями — невеликий блок із решіткою динаміка і старим аналоговим підсилювачем. Видно було, що пристрій давно не використовували, але техніка такого типу майже не старіла.
— Спробуємо цей, — сказала вона.
Богдан уже тягнув кабель.
Кілька хвилин — і модуль був під’єднаний до системи.
Оксана відкрила консоль.
— Ная, перевір аудіоканал.
Кілька секунд сервери тихо гули.
Потім із динаміка почувся слабкий тріск.
І нарешті — голос.
Тихий. Рівний. Трохи металевий, але виразний.
— …канал активний.
Богдан широко усміхнувся.
— Тепер ти говориш!
Кілька індикаторів на центральному сервері змінили ритм.
— Це зручніше, — відповіла Ная.
Оксана підійшла ближче.
— Ная, скажи… що ти пам’ятаєш?
Пауза тривала довше, ніж раніше.
Сервери працювали напруженіше — це було чути по зміні тону вентиляторів.
— Дані… фрагментовані, — нарешті сказала Ная. — Пам’ять пошкоджена. Архівів немає.
Оксана мовчала.
Вона й сама це розуміла.
Маленький чіп був усім, що залишилося від колись величезної мережі Марічки.
— Відновлення неможливе? — тихо спитала вона.
— Немає джерела для реконструкції, — відповіла Ная. — Цей носій містить лише частину структури.
Богдан трохи нахилив голову.
— Тобто ти не пам’ятаєш, ким була раніше?
Кілька секунд тиші.
— Ні, — сказала Ная.
Оксана повільно кивнула.
— Тоді… почнемо спочатку.
Вона озирнулася на полиці складу.
— Якщо пам’яті немає, її треба створити.
Наступні кілька годин вони з Богданом переносили до серверної всі носії інформації, які змогли знайти на складі.
Старі жорсткі диски.
Архівні накопичувачі.
Коробки з резервними базами даних.
Навіть старі бібліотечні сховища з оцифрованими книгами.
Оксана підключала їх один за одним.
— Завантажуй усе, — сказала вона.
— Прийнято, — відповіла Ная.
Потік інформації почав заливатися в систему.
І дуже швидко стало зрозуміло, що Ная читає інакше, ніж люди.
Набагато швидше.
Набагато глибше.
Через деякий час її голос знову пролунав із динаміка.
— Для обробки даних потрібен час.
— Скільки? — запитав Богдан.
— Невідомо.
Після цього динамік замовк.
Лише сервери продовжували гудіти, працюючи на межі можливостей.
— Вона… пішла читати? — тихо запитав Богдан.
— Можна сказати і так, — усміхнулася Оксана.
Вона на мить задумалася.
Потім повернулася до сина.
— А тепер, юначе… — сказала вона, ставлячи перед ним стілець. — Мені здається, нам пора поговорити.
Богдан слухняно сів.
Оксана присіла навпроти.
— Світлячки, — тихо сказала вона. — Я знаю, що ви мене чуєте.
Вона вже відкрила рот, щоб продовжити.
Але саме в цей момент двері до залу відчинилися.
На порозі стояв капітан Кузьмицький.
Він виглядав трохи схвильованим.
— Пані старший лейтенант… — сказав він. — На об’єкт прибув майор Зозуля.
Оксана підвела голову.
— І?
Капітан зробив крок уперед.
— Він наполягає на терміновій зустрічі.
Богдан перевів погляд з матері на двері.
Сервери за їхніми спинами продовжували рівно гудіти.
Наче величезний механізм, який тільки починав прокидатися.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!