Алгоритм відповідальності

Щоб знищити темряву,

іноді треба ввійти в неї.

Юхно, Кейтлін і Ямпольський стояли на бетонних плитах летовища й мовчки дивилися на громаду дрона-матки, що височіла перед ними. Навіть для тих, хто знав про її існування, побачити цю машину зблизька було зовсім іншим відчуттям. Її темний корпус, укритий матовими бронепластинами, ще зберігав сліди недавніх ударів по силовому полю, а вздовж контурів повільно згасали неонові відблиски. Важкі двигуни вже працювали тихіше, але повітря навколо машини все ще тремтіло від залишкової вібрації.

Позаду командирів юрмилися офіцери, техніки й працівники аеропорту. Дехто навіть не приховував подиву й стояв із роззявленими ротами, переводячи погляд із дрона на своїх командирів, ніби намагаючись зрозуміти, чи все це не сон.

У череві машини тихо клацнуло, масивний люк почав повільно відчинятися, і з темряви висунувся трап. Усередині, біля самого виходу, Оксана озирнулася до Наї й тихо сказала:

— Зачекай тут. Не будемо шокувати їх усіх одразу.

Ная слухняно схилила голову.

— Прийнято.

Першими на бетон ступили Оксана й Богдан. За ними вийшов Зозуля. Він одразу випростався й коротко відрапортував Юхну та Ямпольському про прибуття й стан групи, але Богдан його вже не слухав. Хлопчик завмер, широко розплющивши очі, й не зводив погляду з Кейтлін.

У цьому сірому, холодному хаосі вона й справді виглядала мов сонячний промінь. Вогняне волосся спадало на плечі, блакитні очі світилися цікавістю, а розсип ластовиння на світлій шкірі робив її ще живішою й теплішою. Для Богдана вона, мабуть, і справді була схожа на якесь диво.

Він зачаровано видихнув:

— Яка красива тьотя…

Кейтлін кліпнула. Навіть не знаючи української, вона миттєво зрозуміла, що йдеться саме про неї, і її щоки залив легкий рум’янець.

Оксана одразу смикнула сина за плече.

— Цить, малий ловеласе!

А тоді вже англійською, трохи винувато усміхнувшись, звернулася до Кейтлін:

— Вибачте, міс. Він у мене ще такий безпосередній. Дитина…

Богдан насупився, підняв голову й раптом чистою англійською, майже без акценту, серйозно заявив:

— І зовсім я не дитина. Я вже дорослий. А тьотя красива… Вона наче частинка сонечка, що спустилася на землю.

Кейтлін зашарілася ще дужче. Юхно не втримався й тихо пирхнув собі під ніс, Ямпольський ледь помітно усміхнувся, а Оксана лише закотила очі й важко зітхнула, зрозумівши, що сперечатися з сином марно.

Кейтлін ще мить стояла, усміхаючись і ховаючи збентеження, а потім, ніби прийнявши якесь внутрішнє рішення, зробила кілька кроків уперед. Вона зупинилася просто перед Богданом, трохи нахилилася й простягнула йому руку.

Хлопчик розгублено кліпнув, але серйозно, майже по-дорослому, потиснув її.

Кейтлін урочисто й дуже серйозно сказала:

— Дякую. Ти справжній джентльмен. Таких вишуканих компліментів мені ще ніхто не говорив.

Богдан одразу зашарівся, але руку не відпустив. Кейтлін усміхнулася ще тепліше й, уже з неприхованою цікавістю, запитала:

— А звідки ти так добре знаєш англійську?

Богдан знизав плечима, ніби це було найзвичайнішою річчю у світі.

— Мої світлячки допомагають мені відповідати будь-якою мовою.

Кейтлін здивовано звела брови й перевела запитальний погляд на Оксану.

Оксана ледь усміхнулася.

— У його організмі функціонує нейромережа, — спокійно пояснила вона. — Вона виконує функцію захисту й паралельно є окремим штучним інтелектом із власною свідомістю.

На кілька секунд над летовищем запала дивна тиша. Навіть ті офіцери й техніки, які до цього перешіптувалися між собою, тепер завмерли й дивилися на Богдана так, ніби вперше побачили його по-справжньому.

Кейтлін повільно кивнула, не зводячи з хлопчика погляду.

— Це… вражає.

Потім вона випросталася, приклала долоню до грудей і, вже цілком офіційно, представилася:

— Капітан Кейтлін О'Коннор. Інженер-аналітик Центрального командування Європейського корпусу. Я дуже багато чула про вас і тепер надзвичайно рада знайомству.

Оксана відповіла:

— Старший лейтенант Оксана Гриненко, Українське відділення.

Богдан трохи зніяковіло кивнув, але мужньо витримав урочистість моменту.

Кейтлін знову подивилася на нього, і в її блакитних очах тепер було вже не лише тепло, а й щире професійне захоплення.

— Це справді неймовірно.

Оксана ледь усміхнулася.

— О, повірте… це ще не все, чим можна вразити присутніх.

Вона повільно обернулася до дрон-матки, що все ще височіла за її спиною, і голосно сказала:

— Ная, виходь.

І в ту ж мить всі погляди знову повернулися до темного люка в череві машини.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Лише важко гули двигуни, а по корпусу машини ще бігали згасаючі відблиски бортових вогнів.

Потім у темряві з’явився силует.

Струнка жіноча постать повільно вийшла на край трапа й на мить завмерла під холодним світлом прожекторів. Коротке волосся, що переливалося арктично-блакитними й м’якими ліловими відтінками, злегка ворухнулося від пориву вітру. На світлі чітко проступили тонкі, мов намальовані сріблом, лінії на її обличчі, схожі на друковані доріжки мікросхеми. Над одним оком спалахнув і ожив прозорий голографічний монокль, а сині очі світилися спокійним, майже нелюдським світлом.

На ній була іридисцентна футуристична куртка, що змінювала відтінки від синього до фіолетового й срібного залежно від кута світла, і цей блиск дивно контрастував із сірістю бетону, ніччю та суворими формами військових.

Ная повільно рушила вниз по трапу.

Кожен її крок був точним.

Вивіреним.

Надто плавним для людини.

Надто впевненим для машини.

Вона йшла легко, майже ковзаючи, і в цьому русі було щось заворожливе: поєднання краси, сили й холодної цифрової досконалості. Вітер грав пасмами її волосся, а монокль час від часу спалахував, скануючи присутніх.

На летовищі запанувала гробова тиша. Навіть ті, хто щойно шепотівся, тепер мовчали.

Офіцери застигли.

Техніки витріщилися.

Хтось із працівників аеропорту навіть перехрестився.

Кейтлін, яка досі трималася впевнено, тепер стояла з широко розплющеними очима.

Юхно мовчав.

Ямпольський повільно відкрив рота.

Зозуля лише криво всміхнувся, ніби подумки сказав: “От тепер ви мене зрозуміли”.

Ная зійшла на бетон, пройшла ще кілька метрів і зупинилася поруч із Богданом. Її погляд пом’якшав. Вона лагідно обняла хлопчика за плечі й рівним, спокійним голосом промовила:

— Я Ная.

Коротка пауза.

— Нейромережа, відновлена із сегмента Гармонету завдяки ось йому.

Вона ледь притиснула Богдана до себе. Богдан гордо випростався. Монокль Наї коротко блиснув.

— Цей дрон — також я.

Ная підняла очі й повільно обвела поглядом присутніх.

— А моє ядро знаходиться в дата-центрі, створеному недалеко від Дніпра разом зі старшим лейтенантом Гриненко.

Тиша стала ще густішою. Здавалося, навіть ніч завмерла, дослухаючись до її слів.

Кілька довгих секунд ніхто не наважувався порушити тишу. Слова Наї ще ніби висіли в холодному нічному повітрі, змішуючись із гулом двигунів дрон-матки й далеким виттям вітру над летовищем. Присутні дивилися то на неї, то на Богдана, то знову на темну громаду машини за її спиною, намагаючись укласти в голові все побачене й почуте.

Першою оговталася Кейтлін. Вона повільно вдихнула, провела долонею по волоссю, ніби намагаючись повернути собі звичну рівновагу, й тихо, майже пошепки промовила:

— Мисляча машина… як до Відключки…

У її голосі змішалися страх, професійне захоплення й щось іще — майже дитяче здивування.

Вона перевела погляд на Наю.

— Ніколи не думала, що побачу наяву те, проти чого ми так довго боролися...

Ная спокійно витримала її погляд. Її монокль коротко спалахнув, ніби аналізуючи сказане, але вона нічого не відповіла.

І саме в цю мить Ямпольський, відчувши, що тиша стає надто важкою, рішуче втрутився. Він прокашлявся, ніби скидаючи із себе заціпеніння, і широким жестом показав у бік чорного службового автомобіля, що стояв неподалік.

— Я думаю, в штаб-квартирі нам буде доцільніше продовжити розмову.

Його голос пролунав майже буденно, але саме ця буденність раптом повернула всіх до реальності.

Юхно коротко кивнув.

Кейтлін відвела погляд і мовчки видихнула.

Оксана ледь усміхнулася.

А Богдан, який досі стояв під рукою Наї, гордо озирнувся довкола, ніби саме він щойно влаштував це грандіозне шоу.

* * *

У штаб-квартирі розмова одразу набула ділового тону. Щойно всі зібралися в кабінеті Ямпольського, зникла навіть та крихта розгубленості, яка ще лишалася після появи Наї. Суворі бетонні стіни бункера, тьмяне світло ламп і знайомий запах паперу, пилу та кави ніби самі по собі налаштовували на роботу.

Ная й Оксана коротко, без зайвих подробиць, виклали результати аналізу шкідливого коду, знайденого на флеш-носії, який привіз Громов. Вони розповіли про його самовідновлювану структуру, про те, що це не штучний інтелект, а надзвичайно складна програма, яка діє під керуванням іншої, поки що невстановленої системи. Згадали й про припущення Наї щодо спотвореної форми Системи Захисту Організму. Присутні слухали мовчки, не перебиваючи.

Коли вони закінчили, Ямпольський важко видихнув, підійшов до масивного сейфа в кутку кабінету, провернув колесо замка й дістав кілька товстих папок.

Він поклав їх на стіл перед Наєю та Оксаною.

— Ось інформація, зібрана Північним сектором, — сказав він. — Тут є рапорти з місць, свідчення місцевих, а також показання майора Савчука — командира групи, якому вдалося вціліти після експедиції до Львова.

Юхно мовчки підійшов ближче.

Ямпольський постукав пальцем по верхній папці.

— Можливо, це доповнить те, що ми вже знаємо, і дозволить виробити алгоритм дій по знешкодженню ворожої мережі.

Він криво всміхнувся.

— На жаль, тільки в паперовому вигляді.

На мить у кабінеті навіть промайнула слабка тінь усмішки.

Ная сіла за стіл. Її монокль спалахнув, збільшуючи зображення сторінок, скануючи текст і схеми. Оксана влаштувалася поруч, швидко перегортаючи аркуші й час від часу тихо обговорюючи з Наєю окремі моменти. Решта мовчали.

Понад годину в кабінеті панувала напружена тиша. Чути було лише шелест паперу, глухий гул вентиляції та іноді тихе клацання монокля Наї. Час тягнувся повільно й важко. Юхно мовчки курив біля вентиляційної решітки, Кейтлін сиділа, зціпивши пальці в замок, Ямпольський раз по раз ходив від столу до дверей і назад, а Богдан, зморений усім пережитим, уже куняв, поклавши голову Оксані на плече.

І ніхто не наважувався порушити мовчанку, чекаючи, коли Ная нарешті заговорить.

Нарешті вона перегорнула останню сторінку, обережно поклала папку на стіл і підняла очі.

— Я закінчила, — спокійно сказала вона. — І думаю, що розумію, що треба робити. Мої висновки остаточно підтвердилися.

Кейтлін, яка весь цей час сиділа мовчки, наче чекала саме цього моменту. Вона швидко нахилилася до своєї сумки, дістала невеликий флеш-носій і простягнула його Наї.

— Я теж дещо підготувала, — сказала вона. — Після втрати контролю над нашими системами я написала кілька модифікацій коду для нейтралізації вірусу. Але… все виявилося марно.

Ная взяла флешку, закотила рукав куртки й вставила носій у роз’єм на зап’ясті. Її очі на мить спалахнули неоновим світлом, а по моноклю побігли ряди символів.

Минуло лише кілька секунд.

Вона витягла флешку й повернула її Кейтлін.

— Ви були на правильному шляху, — сказала Ная. — Але не врахували одного.

Кейтлін напружилася.

Ная повільно обвела поглядом присутніх.

— Той, хто управляє цим процесом, не з’єднаний фізично зі своєю мережею.

У кабінеті стало ще тихіше.

— Він може писати досконалий код, створювати інші машини, автоматизовувати процеси й управляти ними. Але всі його продукти не мають розуму. Це лише комп’ютерні програми.

Юхно насупився.

Ная продовжила:

— Тому, коли ви намагалися знешкодити їх, їхній творець миттєво нейтралізовував ваш скрипт, сам залишаючись поза межами його дії.

Вона зробила коротку паузу.

— Тому що він знаходиться в людському організмі.

Кейтлін зблідла.

Ямпольський перестав ходити кабінетом.

Зозуля повільно випростався.

Ная перевела погляд на Богдана.

— Тепер мені остаточно ясно, що він — частина тієї ж мережі, яка функціонує в Богдані, але яка еволюціонувала хибним шляхом унаслідок необережного й безвідповідального втручання людини.

Юхно першим озвався:

— Тобто… знищивши носія, ми нейтралізуємо загрозу?

Ная кивнула.

— Теоретично так.

Її голос був рівний і майже байдужий.

— Можна просто скинути важку бомбу на штаб-квартиру у Львові й одномоментно зруйнувати тіло, в якому функціонує нейромережа.

Усі мовчали.

— Але тепер до нього непросто підібратися, — спокійно додала вона. — Гіркий досвід групи Савчука і невдалі спроби капітана О’Коннор є тому підтвердженням. З кожним днем ворожа мережа вдосконалюється.

Вона повільно перевела погляд із Юхна на Зозулю.

— І людям уже з нею не впоратися.

Зозуля важко видихнув.

— То хто ж тоді впорається з нею?

Ная відповіла одразу. Спокійно. Впевнено.

— Я.

Після цих слів вона повернула голову до Богдана, який уже прокинувся й тепер сонно кліпав очима, намагаючись зрозуміти, про що йдеться.

На обличчі Наї з’явилося щось схоже на теплу усмішку.

— І Богдан мені в цьому допоможе.

Після слів Наї в кабінеті ще кілька секунд панувала тиша. Вона знову перевела погляд на Богдана, і її голос, як завжди, прозвучав рівно, спокійно, майже беземоційно, але від того сказане здавалося ще важчим.

— У СЗО Богдана і ворожої мережі подібний код, тому що вона колись еволюціонувала зі зразка його крові. Мені потрібен код СЗО, щоб я могла написати скрипт, який введе в нього команду на самознищення. Вона зробила коротку паузу, дивлячись просто на хлопчика.

— Богдане, тобі доведеться дати трохи своєї крові, щоб я змогла виділити його.

Богдан ковтнув. Його пальці мимоволі стиснули край крісла. На мить він опустив очі, ніби прислухаючись до власного страху, потім глянув на матір. Оксана мовчки поклала руку йому на плече. Цього виявилося достатньо.

Богдан випростався й рішуче кивнув.

— Добре.

Ная схилила голову.

— Оксана і капітан О'Коннор допоможуть мені з написанням скрипта. Так буде швидше.

Її монокль коротко спалахнув.

— На завтра все буде готово.

Вона обвела присутніх поглядом.

— І я полечу до Львова.

У кабінеті запала нова тиша. Ная спокійно закінчила:

— Сама.

Кейтлін різко підняла голову.

— Ви серйозно?..

Зозуля насупився ще більше. Юхно повільно подався вперед.

Ная навіть не глянула на них.

— Для того щоб увести скрипт у носія, мені необхідно буде фізично зблизитися з ним.

Вона перевела погляд на Ямпольського.

— Ви можете дати мені групу спецпризначенців на допомогу.

— Навіщо? — коротко спитав Зозуля.

Ная повернулася до нього.

— Тому що після того, як скрипт відпрацює і нейромережа буде знищена, її носій знову стане звичайною людиною.

Коротка пауза.

— І що з ним робити далі — вирішувати вам, людям...

Ямпольський важко видихнув, ніби остаточно прийнявши ситуацію.

— Усі наші ресурси у вашому розпорядженні, — твердо сказав він. — Працюйте.

Оксана підвелася першою. Кейтлін — слідом. Богдан теж зіскочив із крісла, намагаючись виглядати сміливим.

Ная рушила за ними.

Двері за четвіркою тихо зачинилися.

У кабінеті лишилися тільки чоловіки.

Якусь мить вони мовчали. Кожен думав про своє. Про Львів. Про завтрашній день. Про те, хто повернеться назад.

Нарешті Ямпольський повільно підвівся, підійшов до сейфа й якийсь час мовчки дивився на дверцята. Потім озирнувся на Юхна.

— Пане генерале… можливо, це й проти правил. І я порушую протокол… але обставини такі, що…

Він не договорив. Просто відчинив сейф, дістав пляшку коньяку й бокали та мовчки поставив усе це на стіл.

Юхно кілька секунд дивився на них. Потім махнув рукою.

— Наливай.

Зозуля ледь помітно всміхнувся.

І вперше за довгий час у кабінеті стало по-людськи тихо.