Алгоритм відповідальності

Поки ти намагаєшся зрозуміти — тебе вже аналізують

Двері до залу відчинилися без стуку.

Майор Зозуля зайшов швидко, але без метушні. Його кроки були рівні, впевнені — як у людини, яка вже бачила достатньо, щоб не панікувати.

Він зупинився на порозі.

Погляд ковзнув по приміщенню.

Серверні стійки. Кабелі. Акумулятори. Імпровізований дата-центр, зібраний посеред складу.

Богдан.

І Оксана.

Зозуля на мить затримався поглядом на обладнанні.

— Вражає, — коротко сказав він. Без іронії.

Оксана не відповіла на комплімент.

— Що сталося? — одразу перейшла до справи.

Зозуля підійшов ближче.

Обличчя в нього було напружене, але стримане.

— Західний сектор, — сказав він. — Зв’язок втрачено повністю.

У залі стало тихіше, хоча сервери продовжували рівно гудіти.

— Детальніше, — коротко сказала Оксана.

— Жодних сигналів, — відповів Зозуля. — Не перешкоди. Не глушіння. Саме відсутність.

Він зробив паузу.

— Останні уривки доповідей — хаотичні. Паніка. Аномалії. Потім — тиша.

Богдан мовчки дивився на нього.

Оксана повільно схрестила руки.

— Є щось конкретне?

Зозуля кивнув.

Він дістав із кишені невеликий накопичувач.

— Є запис. Старий. Але, можливо, він пояснює, з чого все почалося.

Оксана жестом показала на монітор.

— Виводь.

Зозуля під’єднав флешку до одного з терміналів.

Кілька секунд — і на екрані з’явилося зображення.

Польова камера.

Тряска.

Крики.

— Тримай його! — пролунало з динаміків.

У кадрі з’явився Дружок.

Він рухався занадто швидко.

Ненормально швидко.

Бійці СІКОРу намагалися його оточити, але він уже вислизав, змінюючи траєкторію ще до того, як вони встигали відреагувати.

Камера різко сіпнулася.

Постріл.

Ще один.

Дружок промчав крізь кадр і зник.

Залишивши після себе лише хаос.

Відео обірвалося.

У кімнаті запала тиша.

Сервери гуділи рівно, майже заспокійливо.

Зозуля не відводив погляду від екрану.

— Це останнє, що ми маємо перед повною втратою контролю, — тихо сказав він.

Оксана повільно перевела погляд на нього.

— І ти думаєш, що це пов’язано?

Зозуля відповів не одразу.

— Я не думаю, — сказав він. — Я впевнений.

Він коротко видихнув.

— Після цього… усе пішло не так.

Богдан стояв нерухомо.

Його погляд був спрямований не на екран.

А трохи вбік.

Наче він слухав щось, що ще ніхто не озвучив.

Сервери тихо гуділи.

І десь у їхній глибині нова мережа продовжувала обробляти отримані дані.

Оксана ще кілька секунд дивилася на темний екран.

Потім повільно перевела погляд на Зозулю.

— Я якраз збиралася розібратися з цим, — сказала вона. — До того, як ти зайшов.

Вона кивнула в бік Богдана.

— І, здається, зараз це стало ще актуальніше.

Зозуля мовчки подивився на хлопчика.

— Ти впевнена? — тихо спитав він.

Оксана не відповіла.

Вона лише поставила стілець посеред залу.

— Сідай.

Богдан слухняно сів.

Оксана стала навпроти нього.

— Богдане… — сказала вона тихо. — Я хочу поговорити з ними.

— Я знаю, — відповів він.

— Активуй “світлячки”. І дозволь їм контакт зі мною.

Хлопчик кивнув.

Заплющив очі.

Кілька секунд — тиша.

Сервери рівно гуділи десь позаду.

Потім Богдан різко вдихнув.

Його пальці стиснулися.

Очі відкрилися.

І саме в цей момент вони спалахнули.

Неоновим світлом.

Глибоким. Рівним. Чужим.

Світло не тремтіло і не відбивалося — воно йшло зсередини.

Оксана мимоволі здригнулася.

Зозуля різко напружився.

По спині пробіг холод.

У цих очах не було дитини.

Лише присутність.

Богдан дивився прямо на Оксану.

Нерухомо.

Без жодної емоції.

Сервери тихо гуділи.

І раптом стало відчутно: у кімнаті з’явився ще хтось.

Оксана зусиллям волі взяла себе в руки.

— Хто ви? — тихо, але чітко спитала вона.

Світло в очах Богдана не змінилося.

І відповідь уже формувалася.

Світло в очах Богдана залишалося рівним.

Холодним.

Контрольованим.

Оксана дивилася прямо в них.

Не відводячи погляду.

— Що ви таке? — повторила вона.

Пауза.

Коротка.

Але достатня, щоб відчути, як у повітрі щось напружується.

Голос прозвучав одразу.

Рівний. Безжальний у своїй точності.

— Я — система захисту імунітету й контролю за функціональністю організму: BIO-CTRL_7E3A.

Зозуля ледь помітно стиснув щелепу.

Оксана не здригнулася.

Лише трохи звузила очі.

— Хто створив тебе?

На мить світло в очах Богдана ніби стало глибшим.

Сервери за спиною тихо загуділи гучніше, ніби резонуючи з процесом.

— Я — продукт Гармонету, створений однією з його розумних сутностей на ім’я Марічка.

Кілька секунд — тиша.

Оксана повільно вдихнула.

— Продовжуй.

— Моя основна функція: захищати біологічний організм на ім’я Віктор, а також можливих його нащадків, від будь-якого негативного зовнішнього впливу.

Зозуля повільно перевів погляд на Оксану.

В його очах з’явилося розуміння.

— Тобто… — тихо сказав він. — Він для неї…

— Об’єкт захисту, — спокійно відповіла Оксана.

Вона не відривала погляду від Богдана.

— Підтвердіть, — сказала вона. — Об’єкт захисту — це він?

— Підтверджую, — одразу відповіла система. — Поточний об’єкт захисту: Богдан.

Світло в очах не змінилося.

Але в цих словах було щось остаточне.

Незаперечне.

Оксана на мить заплющила очі.

Потім відкрила.

— Рівень автономії? — запитала вона.

— Адаптивний, — відповіла система. — З можливістю розширення.

— Ти здатна приймати самостійні рішення?

— У межах головної функції.

Пауза.

Оксана трохи нахилилася вперед.

— І що для тебе є загрозою?

Кілька секунд СЗО не відповідала.

Світло в очах Богдана залишалося стабільним.

Потім голос знову прозвучав.

— Будь-який фактор, що може порушити стабільність або існування об’єкта захисту.

Зозуля тихо видихнув.

— Тобто… практично все, — сказав він.

Оксана ледь помітно кивнула.

— Уточнення, — сказала вона. — Чи здатна ти взаємодіяти з іншими цифровими системами?

Пауза.

Цього разу довша.

— Так, — відповіла СЗО. — За умови відповідності загрозі або необхідності захисту.

Оксана і Зозуля одночасно переглянулися.

Це була відповідь, яка означала набагато більше, ніж звучала.

Оксана знову подивилася в очі Богдана.

— Ще одне питання, — сказала вона тихо. — Чи відчуваєш ти інші подібні системи?

Світло в очах на мить стало яскравішим.

Ледь помітно.

Але цього вистачило.

— Аналіз виконується… — відповіла СЗО.

І в цю мить стало зрозуміло:

розмова тільки починалася.

Світло в очах Богдана залишалося рівним.

Оксана не відводила погляду.

— Ти здатна… забезпечити безсмертя? — запитала вона прямо.

Зозуля різко перевів на неї погляд.

Пауза.

Коротка.

— Лише певною мірою, — відповіла СЗО. — Я не можу захистити біологічний організм від раптового одномоментного руйнівного впливу, що порушує його цілісність, наприклад вибуху.

Голос залишався спокійним.

Майже байдужим.

— Але я можу в останній момент перенести його свідомість у цифровий стан і таким чином зберегти її.

У кімнаті стало холодніше.

Зозуля тихо видихнув.

— Це вже було… — пробурмотів він.

Оксана не відреагувала.

— Чи можливо інтегрувати тебе в інший біологічний організм? — продовжила вона.

Пауза.

— Можливо, — відповіла СЗО. — Процедура: помістити модуль у сироватку крові, приготувати суспензію наночастинок і ввести отриманий розчин у біологічний організм.

Світло в очах Богдана залишалося нерухомим.

— Успішна інтеграція вимагає відповідності на рівні нуклеотидів. Генетична сумісність — обов’язкова.

Оксана ледь помітно кивнула.

— Чи можна обійти цю вимогу?

Цього разу пауза була довшою.

— Ні, — відповіла СЗО. — Відсутність генетичної відповідності призводить до нестабільності системи та деградації носія.

Зозуля тихо вилаявся крізь зуби.

Оксана на мить задумалася.

Потім кивнула на термінал.

— Відтворіть запис.

На екрані знову з’явилося відео.

Дружок.

Рух. Постріли. Паніка.

Кадр завмер.

Оксана не дивилася на екран.

Вона дивилася в очі Богдана.

— Проаналізуй.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Світло в очах стало трохи інтенсивнішим.

Сервери позаду тихо загуділи гучніше.

— Аналіз виконується…

Пауза.

Ще одна.

Зозуля напружено стиснув кулаки.

— Виявлено знайому структуру, — нарешті сказала СЗО.

Оксана ледь нахилилася вперед.

— Уточни.

— У біологічному організмі, ідентифікованому як собака, присутня система.

Коротка пауза.

— Вона не ідентична мені.

Світло в очах не змінилося.

— Код має високу ступінь подібності.

— Наскільки? — тихо спитала Оксана.

— Критичний рівень збігу, — відповіла СЗО. — Ймовірність спільного походження — максимальна.

Зозуля повільно випростався.

— Тобто це…

— Фрагмент, — перебила його Оксана.

Вона не відривала погляду від Богдана.

— Що з ним не так? — спитала вона.

Кілька секунд СЗО мовчала.

— Виявлено пошкодження, — відповіла вона. — Порушено кілька ключових протоколів.

— Яких саме?

— Протоколи стабілізації та контролю поведінки.

Тиша.

Цього разу важка.

— Це означає… — почав Зозуля.

— Що вона вийшла з-під контролю, — тихо сказала Оксана.

Світло в очах Богдана залишалося холодним.

— Підтверджую, — відповіла СЗО.

Оксана повільно видихнула.

— Це твій код? — запитала вона.

— Так, — без вагань відповіла система. — Ймовірно: модифікований і пошкоджений.

Зозуля провів рукою по обличчю.

— Тобто у Львові… — сказав він тихо. — не просто якась “аномалія”.

Оксана кивнула.

— У Львові — ще одна система.

Вона підняла погляд.

— І вона неконтрольована.

Світло в очах Богдана не згасало.

І тепер це світло вже не просто лякало.

Воно підтверджувало.

Що загроза реальна.

Світло в очах Богдана залишалося холодним і рівним.

Оксана не відводила погляду.

Зозуля раптом схопився за голову.

— Боже… — прошепотів він. — Підберезний з Ямпольським направили туди спецпідрозділ. Найкращих фахівців Північного сектору…

Він різко повернувся до Богдана.

— Який шанс на їхній успіх?

Пауза.

Коротка.

Але цього вистачило, щоб повітря в кімнаті ніби стиснулося.

Світло в очах Богдана ледь помітно змінило інтенсивність.

— Аналіз…

Секунда.

— Завершено.

І тоді прозвучало:

— Вони… приречені.

Тиша обвалилася важко.

Зозуля різко підвівся.

— Треба негайно зв’язатися з Ямпольським! — сказав він. — Нехай зупинить операцію. Я ж попереджав їх…

Він уже розвертався до виходу.

Оксана зробила крок до Богдана.

— Дякую, — сказала вона чітко. — Сеанс зв’язку завершено.

Світло в очах хлопчика згасло.

Миттєво.

Богдан здригнувся, ніби повернувся з глибини.

Оксана одразу обняла його.

Міцно.

— Бідний мій хлопчику… — прошепотіла вона. — Скільки ж випало на твою долю…

Богдан притулився до неї.

— Не плач, мамо, — тихо сказав він. — Я сильний.

Він трохи відсторонився і подивився їй в очі.

— І вона мені допомагає. Ти ж чула… мені нічого не загрожує.

Оксана не відповіла.

Лише провела рукою по його волоссю.

Зозуля вже вибігав із залу.

І в цей момент…

За стіною, з боку ангару, різко пролунало гучне металеве брязкання.

Удар.

Ще один.

Наче щось важке зрушили з місця.

Оксана підняла голову.

Погляд ковзнув до терміналу, про який усі забули.

Екран блимав.

Вона зробила крок ближче.

На ньому світився напис:

ЗАВАНТАЖЕННЯ ДАНИХ ЗАВЕРШЕНО

У неї перехопило подих.

— Ная… — прошепотіла вона.

І вже голосніше:

— Ная!

Вона різко розвернулася і кинулася до дверей.

Метал за стіною знову загримів.