Алгоритм відповідальності

Іноді порятунок

виглядає як загроза.

...

— Він величезний! — майже закричав черговий офіцер, усе ще стоячи на порозі кабінету.

Його обличчя було білим, очі вирячені від жаху, а груди важко ходили після стрімкого бігу коридорами штабу. У кабінеті миттєво запала напружена тиша. Юхно різко підвівся з крісла, і вся м’якість, яка ще хвилину тому з’являлася в його голосі під час розмови про Оксану, зникла без сліду.

— Ви змогли якось класифікувати об’єкт? — коротко й жорстко запитав він.

Офіцер ковтнув повітря, намагаючись зібрати думки.

— Цифрові архіви наразі недоступні, пане генерале… Але з того, що вдалося встановити по пам’яті… — він запнувся, ніби сам не вірив у власні слова, — це дрон-матка Дісонету!

На якусь мить у кабінеті все завмерло. Кейтлін повільно звелася з крісла, не зводячи погляду з офіцера. Ямпольський витріщився на нього так, ніби чекав, що той зараз скаже, що помилився. Юхно мовчки стиснув щелепи, і лише жовна заграли на вилицях.

Першим отямився Ямпольський.

— ДО БОЮ!!! — заревів він так, що голос ударив по бетонних стінах.

Він уже кинувся до дверей, але за два кроки різко загальмував, люто вилаявся й з досадою вдарив кулаком по косяку, згадавши, що зв’язок тепер працює в ручному, майже доісторичному режимі.

— Сподіваюся, розрахунки й без моїх команд знають, що робити! — гаркнув він і, більше не гаючи ні секунди, вискочив у коридор.

Юхно рвонув слідом, Кейтлін — за ним, а офіцер, який приніс звістку, ледь устиг відскочити вбік, звільняючи їм дорогу.

* * *

Дрон-матка повільно йшов у нічному небі, розрізаючи низькі хмари масивним темним корпусом. Під ним пропливали чорні поля, поодинокі вогники сіл, темні стрічки доріг і зрідка — спалахи аварійного освітлення на блокпостах чи військових об’єктах. У її броньованому череві глухо гули двигуни, вібрація проходила по металевих конструкціях і віддавалася в сидіннях, де мовчки сиділи люди, але для Наї це був не просто політ.

Це було відчуття цілісності.

Вона одночасно була всюди.

У людській периферії, що сиділа серед них і дивилася у вузький ілюмінатор; у сенсорному куполі над корпусом, який сканував простір на сотні кілометрів уперед; у двигунах, що коригували тягу тисячі разів за секунду; у стабілізаторах, які змінювали кут атаки, ловлячи пориви вітру; у тисячах потоків даних, що текли крізь неї безперервною рікою. Вона бачила температуру повітря, щільність хмар, рівень вологості, радіолокаційне випромінювання, теплові контури на землі, сигнали старих військових радарів і хаотичні електромагнітні сплески аварійних систем.

І в цьому була… гармонія.

Не людська радість.

Не захват.

Не ейфорія.

Щось інше.

Ідеальна відповідність форми й функції.

Абсолютний контроль.

Рух.

Швидкість.

Простір.

Уперше після свого пробудження Ная не просто існувала.

Вона летіла.

Попереду, крізь нічну серпанкову імлу, починали проступати обриси Києва. Спершу — розсипані вогні околиць, потім темні масиви багатоповерхівок, поодинокі лінії освітлених магістралей і чорна стрічка Дніпра, над якою висів тьмяний відблиск міста.

А там, унизу, вже ширилася тривога.

По периметру оборонних рубежів миготіли сигнальні вогні. По бетонних майданчиках бігали люди. Крізь темряву повільно підіймалися пускові естакади старих, але все ще боєздатних систем ППО, що ще з часів війни залишалися на бойовому чергуванні. Важкі зенітні установки, мов механічні звірі, поверталися в її бік, задираючи в небо чорні стволи. По корпусах машин пробігали відблиски прожекторів, а в командних пунктах лунали уривчасті крики й команди.

Ная бачила все.

Кожну гарячу точку.

Кожен радар.

Кожен рух.

Коли дрон-матка наблизився до першого рубежу оборони, ніч попереду раптом спалахнула.

Перша ракета зірвалася з пускової естакади, лишаючи за собою вогняний слід.

Майже водночас із нею заговорили зенітки.

Темрява вибухнула сліпучими трасерами.

Земля плюнула вогнем їй назустріч.

* * *

Командир розрахунку ППО стояв біля відкритого люка командної машини й не зводив очей із неба. Над темною смугою лісу швидко збільшувалася громада гігантського дрона-матки, і навіть людині без спеціальної підготовки було зрозуміло: така ціль не може вислизнути. Надто велика. Надто повільна. Надто впевнена у власній невразливості.

Він бачив, як перші ракети впевнено йдуть їй назустріч, залишаючи в темряві яскраві вогняні шрами. Поруч бійці гарячково працювали біля пускових установок: брязкіт металу, короткі команди, важке дихання, клацання замків. Перезарядка йшла майже наосліп, на автоматі, вивченими до болю рухами.

Командир навіть дозволив собі коротку думку, що зараз усе закінчиться.

Але в останню мить дрон ледь помітно змінив положення в просторі. Його масивний корпус зробив майже недоступний людському оку нахил уздовж поперечної осі — плавний, математично точний, наче рух хижого птаха на повітряному потоці. Ракети просвистіли під ним, розірвавши темряву далекими вибухами.

Командир вилаявся.

— Вогонь! Знову!

Новий залп рвонув у небо майже відразу. Цього разу ракет було більше. Вони йшли щільним роєм, перекриваючи весь сектор, і командир уже був певен: тепер ця клята машина не вислизне.

Та дрон навіть не спробував ухилятися.

Він продовжував іти вперед тією ж швидкістю, мов узагалі не сприймав атаку як загрозу.

Коли ракети наблизилися, по контуру його корпусу раптом спалахнув тонкий неоновий кокон силового поля. Спершу — ледь помітний, мов електричний ореол, а за мить він став яскравішим, щільним, майже матеріальним. Ракети врізалися в нього одна за одною й безсило гасли, розсипаючись вогненними спалахами, які не завдали машині жодної шкоди.

Дрон навіть не здригнувся.

Неонове сяйво згасло так само швидко, як з’явилося.

І чорна громада, важко гудучи двигунами, продовжила свій рух до міста.

Командир розрахунку стиснув кулаки так сильно, що побіліли пальці. На мить йому захотілося просто вистрілити в небо з пістолета — від люті, від безсилля, від усвідомлення, що вони стріляють у щось, що прийшло з іншої епохи.

А дрон тим часом летів далі.

* * *

Усередині дрона-матки було шумно. Гул двигунів стояв рівним важким фоном, а кожен новий удар по силовому полю віддавався глухою вібрацією по всьому корпусу. Світло в пасажирському відсіку щоразу ледь помітно тремтіло, і Богдан мимоволі здригався, сильніше стискаючи край сидіння. Він мовчав, підтягнувши ноги до себе, і трохи злякано переводив погляд із Наї на матір, із матері — на Зозулю.

Зозуля не витримав першим. Він роздратовано глянув на Наю і майже гаркнув:

— Та чому вони, в біса, стріляють по нас?!

Оксана, яка стояла біля вузького ілюмінатора й дивилася на черговий спалах за бортом, різко озирнулася.

— А звідки вони мають знати, що це ми? — не менш роздратовано кинула вона. — Для них це дрон-матка Дісонету, яка пре просто на Київ!

Зозуля стиснув щелепи, але відповісти не встиг. Ная, що стояла нерухомо посеред відсіку, трохи схиливши голову набік, ніби одночасно дослухалася до десятків сигналів, спокійно промовила:

— Я повністю просканувала систему протиповітряної оборони міста.

Усі повернулися до неї. Її монокль коротко спалахнув.

— Моя оцінка: вона надто примітивна, щоб завдати нам реальної шкоди.

Ще один удар по силовому полю глухо прокотився корпусом. Ная навіть не ворухнулася.

— Ви можете не перейматися.

Вона зробила коротку паузу, ніби прораховуючи нові варіанти.

— Але з ними необхідно порозумітися. Інакше посадка буде менш комфортною.

Богдан ковтнув і ще сильніше притиснувся до спинки сидіння. Зозуля важко видихнув.

— І як ти пропонуєш це зробити? — буркнув він.

Монокль Наї закрутився швидше.

— Стандартними засобами зв’язку встановити контакт неможливо.

Вона підняла очі.

— Проте існує інший варіант.

У ту ж мить десь унизу важко клацнуло, і корпус дрона ледь здригнувся. На внутрішньому екрані з’явилося зображення: з днища машини висувалися кілька масивних гучномовців. Перед Зозулею з підлоги безшумно виріс тонкий штатив із мікрофоном.

Ная перевела на нього погляд.

— Зверніться до них.

Зозуля кілька секунд дивився на мікрофон, ніби не вірячи в абсурдність ситуації, потім важко видихнув, нахилився вперед і заговорив.

У ту ж мить його голос, підсилений системами дрона, прокотився над нічним містом таким громом, що, здавалося, здригнулося саме повітря.

— УВАГА! ГОВОРИТЬ МАЙОР ЗОЗУЛЯ! ДРОН КОНТРОЛЮЄТЬСЯ СИЛАМИ ПІВДЕННО-СХІДНОГО СЕКТОРУ! НЕГАЙНО ПРИПИНІТЬ ВОГОНЬ!

Він повторив це ще раз.

І ще.

Усі мовчки чекали, вдивляючись у темряву за ілюмінаторами. Нових спалахів не було. За кілька секунд замовкли останні зенітки.

Ная спокійно повідомила:

— Вогонь припинено.

І величезна машина почала плавно знижуватися, розвертаючись у бік летовища. Крізь ілюмінатори вже було видно смуги аварійного освітлення й дрібні постаті людей унизу, які завмерли, чекаючи на її приземлення.