Глава 34
Контроль зникає раніше,
ніж це помічають.
Темрява в штаб-квартирі Північно-Американського корпусу СІКОРу трималася кілька діб. І тільки потім поступово вдалося частково відновити аварійне живлення. Верхні поверхи комплексу були повністю знеструмлені. Лише аварійні ліхтарі, ручні лампи й тьмяне світло переносних генераторів освітлювали коридори, де офіцери працювали майже без сну. Тільки тепер у залі оперативного управління знову ожили кілька ламп, запрацювали радіостанції й частина аналогового обладнання.
Генерал Малкольм Роудс майже не виходив із цього залу. За ці дні його світ звузився до паперових карт, короткохвильових передавачів, рукописних донесень і уривчастих голосів із різних кінців планети.
Світ стрімко розсипався на окремі фрагменти.
На великому столі перед ним лежала карта світу, вкрита прапорцями й позначками. Червоні означали втрачений контроль, жовті — нестабільний контакт, зелені — ті, хто ще тримався. Зелених майже не лишилося.
— Австралійський корпус утримує локальний зв’язок, — доповів офіцер.
Роудс мовчки кивнув.
— Африканський мовчить.
— Азія?
— Фрагментарно. Японський сектор ще відповідає. Китайський — без зв’язку.
Роудс важко провів долонею по обличчю. За кілька днів він постарів на роки.
Та поки СІКОР втрачав контроль, за межами його штабів світ майже не змінювався.
Люди й далі жили своїм життям. Працювали. Торгували. Виживали.
Лише де-не-де почали відбуватися поодинокі дивні події.
У Чикаго в одному з покинутих районів раптом засвітився старий рекламний екран.
У Берліні хтось зумів запустити древній серверний термінал.
У Токіо в технічному кварталі кілька хвилин працювало електронне табло.
Для більшості це були просто дивні чутки. Для старшого покоління — привиди минулого. Для молодших — майже легенди.
А от сталкери, чорні технарі й мисливці за старими технологіями раптом заворушилися.
Вперше за довгі роки облави припинилися. Патрулі СІКОРу зникли. І там, де раніше за знайдений планшет чи старий смартфон можна було зникнути без сліду, тепер починали відкриватися підпільні ринки.
У залі оперативного управління задзижчав короткохвильовий передавач.
Оператор миттєво нахилився над ним, підкрутив ручку налаштування.
Крізь тріск і шум прорізався голос:
— …Йорк… це… Латинський… корпус… втрачено… центральний…
Сигнал урвався.
Роудс повільно заплющив очі.
На мить.
Лише на мить.
Потім різко випростався.
— Перевести всі корпуси на аналоговий протокол зв’язку. Кур’єрські рейси — у пріоритет. Підняти всі резервні канали. І… — він замовк на секунду. — Підготуйте звернення до Ради.
Офіцери мовчки кивнули. Усі вже розуміли: це не збій. Не диверсія. Не локальна атака. СІКОР втрачав світ.
* * *
Під скелею, яку місцеві називали La Oreja del Diablo, уже кілька днів панував хаос.
Там, за товстими шарами каменю й бетону, не бракувало електрики. Серверні зали гуділи, монітори світилися, індикатори миготіли рівним ритмом. Система жила.
Проблема була в іншому.
Вона більше не належала людям.
У головному залі оперативного центру Кейтлін О’Коннор сиділа за невеликим старим ноутбуком, який не був підключений до жодної мережі. На його тьмяному екрані швидко бігли рядки коду. Її вогняне волосся було недбало зібране, під очима залягли темні кола, а пальці вже кілька діб безупинно стукали по клавішах.
Вона писала скрипт. Черговий. За ці дні вона перепробувала десятки варіантів. Алгоритм ізоляції. Алгоритм очищення. Алгоритм блокування вузлів. Нічого не працювало.
— Готово… — хрипко прошепотіла вона сама до себе.
Вона швидко зберегла файл на флеш-накопичувач, різко підвелася й майже підбігла до одного з терміналів, що ще приймав ручне введення.
Вставила флешку. Запустила файл. На екрані мигнув рядок:
EXECUTING…
Кейтлін завмерла. За її спиною завмер і Юхно. Кілька секунд. Потім екран коротко сіпнувся. Рядок зник. Система повернулася до попереднього режиму. Ніби нічого й не сталося.
Кейтлін важко видихнула й заплющила очі. Юхно різко вдарив кулаком по столу.
— Та що ж це за чортівня!..
Він почав нервово ходити по залу.
— Як ми могли це прогавити?! Як?!
Ніхто не відповів. Він обернувся до Кейтлін.
— Який ідіот у кадровому відділі вирішив, що за контакт з Українським відділенням має відповідати офіцер із Дубліна?!
Кейтлін здригнулася.
— Пане генерале, я…
— Ти навіть не знаєш, як вони там мислять! Не знаєш, як вони працюють! У них вічно все через…
Він урвався.
Кейтлін уже не стрималася. Сльози бризнули з очей. Вона різко відвернулася й затулила обличчя долонями.
— Я намагалася… — крізь сльози прошепотіла вона. — Я справді намагалася…
У залі запала тиша. Юхно застиг. Його обличчя сіпнулося. Він важко видихнув і провів долонею по обличчю. Коли заговорив знову — голос уже був тихішим.
— Я знаю.
Кейтлін мовчала. Юхно підійшов ближче й сперся руками на стіл. Кілька секунд дивився на карту Європи на екрані. Потім тихо сказав:
— Сидіти тут більше немає сенсу.
Кейтлін підняла заплакані очі.
— Що?
Юхно випростався.
— Це почалося в Україні. Там і будемо шукати відповіді.
Кейтлін кліпнула.
— Ви хочете летіти в Київ?
— Так.
Вона нервово засміялася.
— Пане генерале… у нас немає стабільного зв’язку. Ми навіть не знаємо, чи працює там диспетчерська служба. Чи вдасться посадити літак. Чи нас не зіб’ють…
Юхно подивився їй просто в очі.
— Вибору немає.
Кейтлін кілька секунд мовчала. Потім швидко витерла сльози. Глибоко вдихнула. І твердо сказала:
— Я лечу з вами.
Юхно насупився.
— Ні.
— Так.
— Це наказ.
— А це моя проблема, пане генерале.
Юхно дивився на неї кілька секунд. Потім раптом криво всміхнувся. Уперше за кілька днів.
— Уперта ірландка…
Кейтлін шморгнула носом.
— Так точно.
Юхно коротко кивнув і викликав Ізабель.
— Передайте льотному підрозділу, нехай готують борт. Негайно.
Десь високо над ними, хвилі билися об каміння. А глибоко під землею система, яку вони намагалися повернути під контроль, жила власним життям.
* * *
У бункері під станцією метро «Арсенальна» панувала тривожна метушня. Невдала спроба зв’язку з Майоркою показала всім, що ситуація значно серйозніша, ніж здавалося спочатку. Те, що вони бачили на екрані, і те, що почули… якщо це взагалі можна було пояснити, не вкладалося в жоден відомий сценарій.
У залі оперативного управління безперервно тріщали короткохвильові радіостанції. Офіцери бігали між столами з паперовими картами, вручну наносячи нові позначки. Цифрова епоха для СІКОРу закінчилася за одну ніч.
Полковник Леонід Ямпольський сидів у своєму кабінеті й нервово барабанив пальцями по столу. Зв’язок із Північним сектором було втрачено. Із Західного сектору вже давно не приходило жодних вістей. Південно-Східний сектор лишався єдиною надією. Саме там були майор Зозуля… і Оксана. Зозуля особисто доповідав про її повернення на службу. І якщо хтось міг розібратися в цій чортівні — то вони. Але спеціалісти в один голос повторювали одне й те саме: не можна намагатися виходити на цифровий зв’язок. Мережа заражена. Будь-який сеанс може обернутися катастрофою.
Ямпольський скрипнув зубами. Він машинально натиснув кнопку внутрішнього зв’язку. Тиша. Полковник із силою вдарив долонею по столу й вилаявся. Забув. Тепер усе доводилося робити по-старому.
— Капрал!
У дверях миттєво з’явилася молода секретарка у формі.
— Так, пане полковнику!
— Що чути від Громова?
— За розрахунками, пане полковнику, він тільки мав дістатися Південно-Східного сектору.
Ямпольський важко видихнув. Саме в цю мить двері розчахнулися.
— Пане полковнику!
До кабінету влетів черговий офіцер.
— До Києва наближається літак!
Ямпольський різко підвівся.
— Який літак?
— Ідентифікація ускладнена. Але за параметрами — транспортний борт. Загрози не становить.
— Наш?
— Не встановлено.
Ямпольський вже застібав кітель.
— Забезпечити посадку.
— Так точно.
Він рвучко рушив до дверей.
— І машину мені.
Секретарка розгублено кліпнула.
— Пане полковнику?..
Ямпольський навіть не озирнувся.
— Я сам зустріну цього гостя.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!