Алгоритм відповідальності

Іноді відповідь

наближається сама.

Ямпольський вийшов із автомобіля й важко ступив на холодний бетон летовища.

Вітер одразу вдарив у обличчя. Рвучкий. Вологий. Пронизливий. Він свистів над злітною смугою, шарпав поли форменої куртки й ніс із собою запах сирості та пального. Небо над Києвом затягнуло важкими сірими хмарами. Десь далеко гуркотів грім, хоча дощ іще не почався.

Ямпольський підняв комір куртки й звів очі вгору. У сірому небі, крізь низькі хмари, з’явився літак. Старий транспортний Boeing. Пошарпаний. Із вицвілими бортами й темними слідами численних ремонтів. Та навіть крізь подряпини вже можна було розгледіти емблему Європейського корпусу СІКОРу.

Ямпольський мимоволі стиснув щелепи. Начальство. Саме зараз.

Літак різко хитнуло. Потім ще раз. Масивний корпус пішов убік під сильним поривом бокового вітру. На мить здалося, що машина ось-ось завалиться на крило. Один із офіцерів аеродромної служби нервово видихнув поруч.

— Хоч би сіли…

Ямпольський скосив на нього погляд.

Той ковтнув.

— Ми не можемо дати їм нормальний диспетчерський супровід. Радіомаяки мовчать. Автоматичне наведення не працює. Вони йдуть майже всліпу… по паперових картах.

Ямпольський мовчки дивився в небо.

Літак знову смикнуло. Корпус просів нижче. Ще нижче. Шасі важко вдарили об бетон. Літак підскочив. Знову торкнувся смуги. Похитнувся. Але втримався.

Рев двигунів прокотився летовищем. Машина важко пригальмувала й звернула на руліжну доріжку.

Ямпольський повільно видихнув.

— Сіли…

Літак ще котився руліжною доріжкою, важко погойдуючись на нерівностях старого покриття, коли Ямпольський уже рушив уперед, не чекаючи повної зупинки. Вітер шарпав його куртку, холодний і вологий, але полковник, здавалося, цього навіть не помічав. Усі його думки зараз зводилися до одного: хто саме вийде з цього пошарпаного «Боїнга» і з якими наказами.

Транспортник нарешті завмер. Кілька секунд нічого не відбувалося, лише двигуни ще глухо гуділи, поступово скидаючи оберти. Потім із металевим скреготом відчинилися бічні двері, і вниз почала повільно опускатися рампа.

Першим на ній з’явився Юхно.

Він спускався швидко, майже не тримаючись за поручні, наче боявся втратити ще бодай хвилину. На ньому була зім’ята форма, вкрита плямами мастила й пилу, обличчя осунулося, а під очима залягли темні кола. Схоже, останні кілька діб він теж майже не спав. Та попри втому, у його рухах відчувалася знайома жорстка енергія людини, яка звикла діяти, а не чекати.

Слідом за ним з’явилася Кейтлін О’Коннор.

Навіть у польових умовах вона виглядала так, ніби щойно вийшла з командного брифінгу: підтягнута, зібрана, у формі Європейського корпусу, з вогняним волоссям, яке вітер одразу ж розкидав по плечах. Її пронизливо-блакитні очі швидко ковзнули по летовищу, по техніці, по постатях охорони, оцінюючи обстановку за лічені секунди.

Ямпольський витягнувся.

Юхно зупинився просто перед ним і різко запитав:

— Доповідай.

У цьому короткому слові було все: втома, роздратування і готовність рвати на шматки за погані новини.

Ямпольський коротко вдихнув.

— Станом на зараз Київський штаб працює в ручному режимі. Зв’язок із Північним сектором втрачено. Західний сектор мовчить. Із Південно-Східним цифровий контакт заборонений через загрозу зараження. Оборона міста підтримується патрулями й гарнізоном. Паніки серед цивільного населення поки що немає.

Юхно мовчки вислухав.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.

Потім Ямпольський видихнув, і в його голосі раптом зникла вся офіційність.

— Іване… радий вітати тебе на Батьківщині.

На мить кутик його губ смикнувся в гіркій усмішці.

— Шкода, що за таких обставин.

Юхно важко видихнув.

— Та вже які є…

І вони міцно обнялися.

Коротко.

По-чоловічому.

Без зайвих слів.

Відступивши на крок, Ямпольський перевів погляд на Кейтлін. Ледь примружився. І холодно, майже сухо промовив англійською:

— Welcome to Ukraine, captain O’Connor.

Кейтлін одразу вловила тон. Ледь усміхнулася кутиком губ.

— Thank you, colonel.

Юхно скоса глянув на них обох. І лише тоді, вже знову серйозно, запитав:

— Ямпольський… скажи мені одне. У вас тут хоч щось ще працює нормально?

Полковник витримав паузу. Подивився йому просто в очі.

— Люди.

Ямпольський жестом запросив гостей до чорного броньованого позашляховика, що чекав біля злітної смуги. За хвилину машина вже мчала порожніми вулицями Києва у бік штаб-квартири на Арсенальній. За вікнами миготіли поодинокі ліхтарі аварійного освітлення, темні фасади будинків і поодинокі патрулі СІКОРу. Місто жило, але ніби затамувавши подих.

Кейтлін сиділа навпроти, схрестивши руки на грудях, і дивилася у вікно. Юхно й Ямпольський розмістилися поруч. Кілька хвилин у салоні стояла тиша, порушувана лише глухим шумом двигуна та посвистом вітру за броньованими вікнами.

Нарешті Ямпольський нахилився ближче до генерала й тихо, українською, сказав:

— Даремно ти взяв її з собою.

Юхно скосив на нього погляд.

— У сенсі?

Полковник ледь кивнув у бік Кейтлін.

— Вона занадто вже гарна для роботи в такій серйозній ситуації.

Юхно не стримав усмішки.

— А-а… ось ти про що.

Ямпольський теж ледь усміхнувся.

— Ти ж пам’ятаєш, якого рейваху тут наробила одна красуня-білявка десять років тому?

Юхно тихо засміявся.

— Ще б пак її забути.

Він похитав головою й, уже серйозніше, додав:

— Але Кейтлін — професіонал. Її знання можуть нам дуже знадобитися.

І, знову всміхнувшись, сказав:

— Тому сподіваюся, що твій особовий склад чоловічої статі все ж таки зможе встояти перед її ірландською красою.

Ямпольський коротко засміявся.

— Постараються. Але буде дуже важко.

Кейтлін, не розуміючи жодного слова, перевела на них підозрілий погляд. Вона явно вловила інтонацію і, схоже, здогадалася, що мова йшла про неї. Очі звузилися, вона сердито пирхнула й демонстративно відвернулася до вікна.

Ямпольський і Юхно перезирнулися.

Полковник іще всміхався, коли раптом сказав:

— Тим більше, старший лейтенант Гриненко повернулася на службу. І саме з нею ми пов’язуємо наші надії на вихід із цього божевілля.

Юхно завмер.

Усмішка миттю зникла з його обличчя. Він повільно повернув голову.

— Ти… вже бачив її?

Ямпольський похитав головою.

— Ще ні. Майор Зозуля зараз контактує з нею.

Юхно кілька секунд мовчав.

Потім ледь прочистив горло й тихо, навіть трохи невпевнено, спитав:

— Вона… все ще така ж?..

Ямпольський скоса глянув на нього й усміхнувся вже ширше.

— Напевно, час нам усім це з’ясувати.

Юхно видихнув і відкинувся на спинку сидіння.

— А… Зозуля, — пробурмотів він, ніби повертаючись до реальності. — Пам’ятаю його ще сержантом. Здібний хлопець.

Кейтлін уже відверто дивилася на них із роздратуванням.

Юхно помітив це, винувато всміхнувся й нарешті перейшов англійською:

— I think it would be more polite if we continue in English.

Кейтлін фиркнула.

— You think?

І вперше за останні дні в салоні автомобіля пролунав короткий, живий сміх.

* * *

Броньовик різко звернув у внутрішній двір штабу й зупинився біля масивних бетонних дверей.

За хвилину вони вже швидко спускалися вузькими сходами в бункер під станцією метро «Арсенальна». Тут пахло сирістю, гарячою проводкою й міцною кавою. Коридори гули голосами. Офіцери швидко рухалися між кабінетами з папками, друкованими картами й рідкісними раціями.

Коли Ямпольський відчинив двері свого кабінету й жестом запросив гостей усередину, минуло не більше хвилини. Він навіть не встиг зняти куртку. Двері різко розчахнулися.

На порозі з’явилася молода дівчина-капрал. Трохи розпатлана, захекана після бігу сходами. Побачивши Юхна, вона різко завмерла.

— П-пане генерале…

Юхно нетерпляче махнув рукою.

— Говоріть.

Вона ковтнула.

— Дозвольте звернутися до полковника.

Юхно коротко кивнув. Дівчина повернулася до Ямпольського.

— Пане полковнику, прибув кур’єр із Чернігова.

Ямпольський різко подався вперед.

— То чого ти стоїш?!

Капрал здригнулася.

— Негайно давай його сюди!

За кілька секунд у дверях з’явився молодий лейтенант.

Утомлений, у забрудненій дорожнім пилом формі, з мокрим волоссям і темною польовою сумкою через плече.

Він зупинився на порозі, побачив генерала, полковника й незнайому рудоволосу офіцерку, але швидко зібрався.

Виструнчився.

— Лейтенант Микола Коноваленко. Північний сектор.

Він зробив крок уперед і простягнув запечатану папку.

— Вам пакет від підполковника Підберезнього.

Ямпольський майже вихопив документи. Швидко розірвав пломбу. Очі забігали по рядках. У кабінеті запала тиша.

Юхно нетерпляче ступив ближче. Кейтлін напружено дивилася на полковника. Коноваленко стояв нерухомо.

За мить Ямпольський відірвався від читання. І вперше за довгий час на його обличчі промайнула радість.

— Майор Савчук живий!

Усі завмерли.

— Йому вдалося дістатися до Бродів, — швидко продовжив Ямпольський. — Там його підібрав наш патруль.

Він ковзнув очима по тексту.

— З ним ще двоє. Важкопоранені.

Його усмішка згасла. Він підняв очі на лейтенанта.

— А решта?

Коноваленко опустив погляд.

— Решта загинули.

Тиша в кабінеті стала важкою. Ямпольський стиснув щелепи.

— Обладнання?

— Усе технічне обладнання групи втрачено, — чітко відповів лейтенант. — За даними підполковника Підберезнього, воно, ймовірно, захоплене невідомою цифровою сутністю.

Ямпольський відірвався від паперів і підняв очі.

— Підполковник Підберезний просив щось передати на словах?

Коноваленко кивнув.

— Так, пане полковнику.

Поки лейтенант говорив, Юхно тихо перекладав його слова Кейтлін.

— Підрозділи Північного сектору періодично заходять на територію Львівщини й збирають інформацію від місцевого населення та відділків СІКОРу, які ще зберегли часткову функціональність.

Ямпольський кивнув.

— Розумно.

— Усі такі відділки тимчасово перепідпорядковано Північному сектору, — продовжив лейтенант. — Інформація, що надходить, дуже суперечлива… і часом страшна.

У кабінеті запала тиша.

— У Львові й околицях зафіксовано активність бойових платформ, дронів і автоматизованих систем, які більше не підкоряються СІКОРу.

Юхно насупився.

— Вони атакують цивільних?

Лейтенант похитав головою.

— Не цілеспрямовано.

Він підбирав слова.

— За словами місцевих, якщо люди не втручаються — їх часто просто ігнорують.

Юхно швидко переклав це Кейтлін. Та напружилася.

Коноваленко продовжив:

— Але якщо хтось опиняється на шляху. Якщо заважає. Якщо входить у зону, яку система вважає важливою… його усувають.

Ямпольський стиснув щелепи.

— Усіх?

— Усіх.

Коротка пауза.

— Чоловіків. Жінок. Дітей.

Його голос став тихішим.

— Без попередження.

Юхно важко видихнув.

Коноваленко продовжив:

— Є повідомлення, що автоматичні системи розчищають дороги, займають склади, електростанції, лікарні, майстерні. Переносять обладнання. Вивозять матеріали.

Юхно й Ямпольський перезирнулися.

— Масштабується, — тихо сказав Юхно.

Лейтенант кивнув.

— Так.

Він проковтнув клубок у горлі.

— Місцеві кажуть, що до цього можна… пристосуватися.

Ямпольський повільно підняв голову.

— У якому сенсі?

— Люди вчаться не наближатися до певних районів. Не виходити під час переміщення колон. Не торкатися техніки. Не ставати на шляху платформам.

Тиша стала важкою.

— І тоді… їх не чіпають.

Ямпольський натиснув кнопку на столі. За мить у дверях з’явилася дівчина-капрал.

— Забезпечте лейтенанту розміщення, харчування і відпочинок, — коротко наказав полковник. — Він залишатиметься тут, доки не отримає від нас подальших вказівок.

— Так, пане полковнику.

Коноваленко коротко кивнув, козирнув і вийшов слідом за нею.

Ямпольський потер перенісся.

— І принесіть нам кави.

Коли двері зачинилися, він перевів погляд на Юхна й Кейтлін.

— Думаю, вам слід детальніше ознайомитися з тим, як у нас почалося це божевілля.

Він підійшов до сейфа, набрав код і витягнув кілька товстих папок. Поклав їх на стіл.

— Тут зібрано все. Від інциденту в Надвірній… і до останніх подій перед падінням серверів СІКОРу. Ми як відчували, продублювали більшість матеріалів на папір.

Кейтлін одразу сіла ближче.

Юхно мовчки розгорнув першу папку.

Кілька наступних годин у кабінеті панувала тиша. Лише шелест сторінок. Брязкіт ложечки об чашку. І глухий шум генераторів за стіною.

Кейтлін читала швидко, жадібно, час від часу щось перепитуючи.

Юхно мовчав. Його обличчя ставало дедалі важчим. Зрештою він відкинувся на спинку крісла й задумливо провів долонею по щелепі.

— Отже… знову Оксана.

Кейтлін підвела голову. У її блакитних очах палав живий інтерес. І щось схоже на професійну ревність.

— Ще в академії ми вивчали історію подій у Первомайську, — сказала вона. — Але тепер я бачу, що нам розповідали далеко не все.

Вона глянула на папки. Потім — на Юхна.

— Мені вже не терпиться познайомитися з Оксаною… та іншими учасниками тих подій.

Юхно посміхнувся. Втомлено, але щиро.

— Ну, ось ми, учасники.

Він коротко кивнув на себе. Потім — на Ямпольського.

— Я. Леонід.

І додав:

— Ще Зозуля. Він зараз у Дніпрі.

Кейтлін уважно слухала. Юхно став серйозним.

— Але ти права.

Він постукав пальцем по столу.

— Ключ до всього — Оксана.

Він підвівся.

— Думаю, нам не варто залишатися тут. Треба вирушати до Дніпра.

І в цю мить двері кабінету з гуркотом розчахнулися. Черговий офіцер буквально влетів усередину, відтиснувши вбік дівчину-капрала. Обличчя було білим. Очі — вирячені від жаху. Він навіть забув привітатися.

— Пане полковнику!

Ямпольський різко підвів голову.

— До Києва наближається невідомий літаючий об’єкт!

У кабінеті всі завмерли. Офіцер ковтнув. І майже закричав:

— Він величезний!