Алгоритм відповідальності

Коли система мовчить — починається хаос.

Ранок на складі СІКОРу починався тихо.

Після довгої ночі, дороги і хвилювань Оксана нарешті змогла трохи відпочити. Вона привела себе й Богдана до ладу — вмилися, перевдяглися в чистий одяг, який знайшли у службових коморах. Втома трохи відступила, але напруга не зникла.

Чіп лежав у кишені її куртки.

Вона відчувала його присутність майже фізично.

Капітан Кузьмицький чекав біля входу до внутрішніх складів.

— Ви просили показати, що тут є, — сказав він, коли вони підійшли.

— Так, — коротко відповіла Оксана. — Мені потрібно розуміти, з чим ми працюємо.

Вони рушили вперед.

Склад СІКОРу виявився величезним. Коридори переходили в зали, зали — в нові коридори. Уздовж стін стояли металеві стелажі, завалені обладнанням, яке ще якихось пів століття тому вважалося буденністю. А тепер це були таємничі артефакти, які могли б злякати простого обивателя своєю загадковою функціональністю. Але не Оксану .

Серверні блоки.

Старі маршрутизатори.

Оптичні комутатори.

Контейнери з процесорними модулями.

На деяких ящиках лежав шар пилу. Інші були акуратно промарковані й виглядали так, ніби їх розклали лише вчора.

— Після Великої Відключки ми збирали все, що знаходили, — пояснив Кузьмицький. — Особливо те, що могло містити складні мікросхеми. Частину привозили з інших секторів, частину — з покинутих лабораторій.

Вони йшли далі.

Богдан тихо крокував поруч, розглядаючи полиці. Час від часу він зупинявся біля якогось дивного пристрою і торкався його пальцями, ніби перевіряючи, чи справді він мертвий.

Коридор закінчився масивними дверима.

Кузьмицький зупинився.

— Тут зберігається те, що ми вважаємо… особливо небезпечним, — сказав він.

Він набрав код.

Замки клацнули.

Двері повільно відчинилися.

За ними був ангар.

Оксана зробила кілька кроків і завмерла.

Перед нею тягнулися ряди дронів.

Сотні.

Вони лежали на стелажах, стояли на підлозі, складені рядами, ніби механічні тіла після битви. У деяких були пошкоджені крила, у інших тріснули сенсорні блоки, але більшість виглядала майже неушкодженою.

Просто вимкненою.

— Первомайськ, — тихо сказав Кузьмицький. — Ми зібрали їх після того бою.

Оксана мовчала.

Погляд ковзав по темних корпусах.

Колись ці машини заповнювали небо.

Колись вони були армією.

Тепер це була просто мертва техніка.

Вона зробила ще кілька кроків.

І тоді побачила його.

Далеко в кінці ангара піднімався величезний силует.

Дрон-матка.

Він лежав на опорах, мов повалений металевий звір. Його корпус був темний і матовий, крила складені, а під черевом виднілися порожні відсіки запуску.

Оксана відчула, як по спині пробіг холод.

На мить перед очима спалахнув інший образ.

Небо над Первомайськом.

Чорні точки.

Сотні.

І той день, коли все це закінчилося.

Вона глибоко вдихнула.

— Тепер це просто метал, — тихо сказав Кузьмицький. — Після знищення Куратора вони всі впали. Без нього в них немає… мозку.

Оксана ще кілька секунд дивилася на величезний корпус.

Потім повільно кивнула.

— Зрозуміло.

— Що саме? — запитав Кузьмицький.

Вона повернулася до нього.

У її погляді вже не було спогадів — лише зосередженість.

— Тут достатньо обчислювальних модулів, щоб зібрати новий сервер.

Кузьмицький трохи здивовано підняв брови.

— Ви серйозно?

— Абсолютно. Нагадую, капітане, вам наказано надавати мені всіляке сприяння.

— Так точно, пані старший лейтенант! — Кузьмицький виструнчився.

Оксана ще раз поглянула на ряди мертвих дронів.

— Мені потрібно приміщення, — сказала вона. — Де я зможу змонтувати систему.

В ангарі знову запанувала тиша.

І десь у глибині цієї мертвої техніки, здавалось, чекало щось нове.

* * *

Колона Північного сектору рухалася західною трасою вже кілька годин.

Попереду йшов темний бус із бійцями. Усередині сиділи п’ятнадцять людей у польовій формі СІКОРу. На перший погляд — звичайний підрозділ швидкого реагування. Насправді ж кожен із них був фахівцем одразу в кількох сферах: кібербезпека, мережевий аналіз, польова інженерія, тактичні системи.

У СІКОРі таких називали операторами.

За першим бусом їхала пересувна лабораторія. Ззовні — звичайний службовий фургон. Усередині — ряди стійок із обладнанням: сканери сигналів, аналізатори цифрової активності, системи перехоплення, автономні обчислювальні блоки. У задній частині — вузол зв’язку з командуванням.

Замикала колону машина прикриття — броньований пікап із кулеметними турелями на даху.

Командир групи, майор Артем Савчук, сидів на передньому сидінні першого буса й мовчки дивився у вікно.

Західний сектор почав поводитися дивно ще на під’їзді до Дубно.

Не тому, що щось відбувалося.

А тому, що нічого не відбувалося.

Дорога була майже порожня.

Не було блокпостів. Не було патрулів. Не було навіть звичайних перевірок, які СІКОР проводив на всіх вузлових трасах.

Для звичайних людей це могло здатися полегшенням.

Для Савчука — сигналом.

— Бачите? — тихо сказав він водієві.

— Що саме? — спитав той.

— Нічого.

Водій кинув швидкий погляд на дорогу.

І зрозумів.

Жодного патруля. Жодної перевірки. Жодної машини СІКОРу.

Наче сектор раптом залишили без нагляду.

— Це вам не подобається, пане майоре? — озвався один із операторів з задніх сидінь.

— Мені не подобається, коли система мовчить, — відповів Савчук. — У нормальному середовищі завжди є шум.

Він подивився на темну трасу попереду.

— А тут — тиша.

Колона продовжувала рух.

Ближче до Бродів на дорогах почали з’являтися перші ознаки хаосу.

На узбіччях стояли покинуті машини. Люди збиралися біля заправок невеликими групами. У повітрі висіло те дивне відчуття, яке виникає, коли чутки починають поширюватися швидше за факти.

Біля місцевого відділку СІКОРу колона зупинилася.

Назустріч їм вийшов начальник підрозділу — молодий капітан із втомленим, розгубленим обличчям.

Він побачив нашивки Північного сектору — і помітно полегшено видихнув.

— Пане майоре… нарешті.

— Доповідайте, — коротко сказав Савчук.

Капітан нервово провів рукою по волоссю.

— Зі Львовом зник зв’язок. Повністю. Уже два дні. Ні основний канал, ні резервний не відповідають. Нам не надходять жодні директиви.

— Сканування? — запитав Савчук.

— Чисто. Абсолютно чисто.

Капітан вагався.

— Але… по місту ходять чутки. Дуже різні. Хтось каже про аварію. Хтось — про напад. Люди нервують. Бійці теж.

Савчук кілька секунд мовчки дивився на карту району на стіні.

Потім спокійно сказав:

— Віднині ваш підрозділ переходить під командування Північного сектору.

Капітан випростався.

— Так точно.

— Залишайтеся на місці. Забезпечуйте порядок у районі. Паніку припинити.

— Є.

— Посилити сканування цифрової активності. Будь-які відхилення — негайно доповідати.

— Зрозумів.

Савчук кивнув.

— Ми рухаємося до Львова.

Капітан подивився на нього з сумішшю тривоги й надії.

— Пане майоре… там щось дуже не так.

Савчук лише злегка усміхнувся.

— Саме тому ми й тут.

Через кілька хвилин колона знову рушила.

Дорога на Львів лежала попереду — темна, порожня і підозріло тиха.

* * *

Колона залишила Броди й рушила далі на захід.

Дорога на Львів була довгою прямою стрічкою, що губилася в темряві. У пересувній лабораторії тихо гуділо обладнання. На екранах повільно рухалися графіки сканування.

Один із операторів нахилився до монітора.

— Нічого, — сказав він.

— У якому сенсі? — озвався інший.

— У прямому.

На дисплеї тягнувся рівний, майже ідеальний графік.

Жодного сплеску. Жодного цифрового шуму. Жодних залишкових сигналів.

— Це неправильно, — пробурмотів оператор.

Дані передали вперед.

Савчук глянув на екран і лише коротко кивнув.

— Продовжуйте сканування.

Колона рухалася далі.

І приблизно за двадцять кілометрів до Львова картина раптом почала змінюватися.

Спочатку на дорозі з’явилися поодинокі машини.

Старі легковики, обшарпані вантажівки, які ледве тягнули підйомами. Потім — підводи, навантажені мішками й ящиками. Люди сиділи зверху, притискаючи до себе дітей.

Ще трохи далі потік став суцільним.

Люди йшли пішки. Хтось вів велосипед, на якому висіли торби. Хтось тягнув дерев’яні вози. Деякі машини були настільки старими, що їх доводилося штовхати всією родиною.

Колона СІКОРу повільно просувалася крізь цей людський потік.

Обличчя людей були налякані.

Ніхто не зупинявся.

Ніхто нічого не пояснював.

Просто тікали.

Савчук кілька хвилин мовчки дивився на цю картину.

Потім коротко наказав у рацію:

— Колона, стоп.

Машини зупинилися.

Його погладя вихопив з натовпу чоловіка в зім’ятій формі СІКОРу, який брів, дивлячись перед собою застигшим, ніби скляним поглядом.

— А тягніть-но того чолов’ягу сюди. — наказав Савчук.

Двоє операторів швидко вийшли з буса і за кілька секунд повернулися, ведучи за руки чоловіка в зім’ятій польовій формі.

Той виглядав виснаженим. Обличчя брудне, очі налякані.

— Стояти рівно, — різко сказав один із бійців.

Чоловік спробував випрямитися.

Савчук вийшов із машини й уважно подивився на нього.

— Прізвище.

— Сержант… Дорош… — чоловік ковтнув. — СІКОР, Західний сектор.

— Чому залишили пост?

— Я… я не…

— Відповідати чітко, — холодно сказав Савчук. — Інакше розціню це як дезертирство.

Сержант нервово перевів погляд з одного бійця на іншого.

— Штаб-квартиру… захопили.

У колоні стало тихіше.

— Хто? — спокійно спитав Савчук.

— Ми… не знаємо.

Сержант говорив плутано, ковтаючи слова.

— Спочатку був… собака. Великий… дуже швидкий. Ми не могли його зупинити. Він прорвався крізь периметр і… і забіг у штаб.

Один з операторів тихо пирхнув.

Але сержант продовжував, майже задихаючись:

— Потім оголосили термінову евакуацію. Сирени… всі вибігали… казали, що будівлю підірвуть…

— І? — тихо запитав Савчук.

— А потім… — сержант замовк на секунду. — Потім усе перестало працювати.

— Що саме?

— Усе. Сканери. Система. Зв’язок. Ми нічого не бачили. Нічого не розуміли.

Його руки тремтіли.

— Підполковник Ковальчук… зник. Його заступники… теж. Ніхто не знає, де вони.

Сержант перевів погляд на дорогу позаду.

— Люди почали тікати. По місту ходять чутки… різні. Хтось каже, що там якась машина. Хтось — що демон. Я… я не знаю, пане майоре…

Він замовк.

Кілька секунд Савчук мовчав.

Потім коротко сказав бійцям:

— Відпустіть.

Сержанта відвели до узбіччя. Він навіть не озирнувся — одразу загубився в потоці втікачів.

Савчук повернувся до машин.

Його голос був рівний і холодний.

— Увага всім. Повна бойова готовність.

У раціях пролунали підтвердження.

— В’їжджаємо в зону невідомої загрози.

Він сів у машину.

— Рух.

Двигуни заревли.

Колона знову рушила вперед — просто назустріч темному силуету Львова, який уже починав вимальовуватися на горизонті.