Життя Каменя

Гуркіт важких гітарних рифів усе ще бринів у нас у вухах, коли густий натовп остаточно розколов наші компанії. Подруги разом із його товаришами зникли в розпеченому нічному повітрі першими, лишивши нас сам на сам із цим хаосом. Ми вже майже розійшлися в різні боки, втрачаючи одне одного в липкій штовханині, якби не його дивна, безумна ідея: піти на цвинтар.

Він спокійно стверджував, що він тут немісцевий і взагалі прямував на кладовище самотньою дорогою з друзями, доки випадково не натрапив на нас у цьому натовпі. І головне — треба встигнути до півночі. Це викликало суміш здивування, легкої нервовості та гострої, нездоланної цікавості. Звідки взялася ця манія чвалати на цвинтар опівночі? Не знаю. Але опір був марним. Ми рушили до найближчого некрополя.

Коли ми дійшли до високої кам'яної стіни найстарішого кладовища, я вже була готова попрощатися з ним і повернутися додому. Але чортівня азарту знову перемогла.

— Не хочеш подивитися, що там? — тихо спитав він.

— Тут кам'яні плити, — відказала я, скептично обдивляючись гострі брили.

Та він усе ж підсадив мене. Я вчепилася пальцями в шорсткий камінь, підтягнулася і залізла на самісінький гребінь стіни.

— А далі що? Я не витягну тебе нагору, — кинула я зверху.

— Піднімися вздовж і поглянь, чи немає десь ближче входу.

— Там ворота й охорона, а от з того боку, здається, є ще одні хвіртки.

Я вже невпевнено рушила по кам'яному муру, балансуючи на висоті.

— Стій, помітно! — зашипів він знизу. — Нас же побачать, ти ходиш просто поверх паркану!

— А, точно...

І чомусь у цей момент я й стрибнула — ні, не до нього назад, а туди, у темну глиб цвинтаря.

— От бляха... — вилаявся голос у темряві, коли я випросталася на сирій землі серед надгробків.

— Кельте! — тихо покликала я до стіни. — Кельте!

У відповідь — лише мертва, густа тиша.

Ругаючись на клятого Кельта останками всіх можливих нецензурних слів, я рішуче рушила поміж похмурих надгробків туди, де, за моїми розрахунками, мала бути та сама хвіртка зліва від стіни. Під ногами хрускотіла суха осіння листва та вічномерзлий мох, а повітря пахкло вогкістю, старим каменем і зів'ялими хризантемами.

Але вже за кілька хвилин подих збився. Я різко зупинилася, вдивляючись у темряву.

Щось не сходилося.

Холодна кам'яна стіна, я віддалилася від неї на добре розбитий десяток кроків, але хвіртка, до якої я так упевнено йшла, не наблизилася ані на міліметр. Навколо неї виростали все нові й нові ряди однакових, порослих столітнім лишайником крестів та розлогих чорних дерев, що спліталися гіллям над головою, утворюючи непроникний купол.

Як це могло бути? Старе кладовище не могло розтягнутися вшир за кілька секунд на кілька кілометрів.

Я повільно повернулася назад, намагаючись знайти шлях до паркану, за яким залишився Кельт. Тиша стала такою щільною, що в ній чітко почав лунати власний стукіт серця.

Я рішуче рушила далі, намагаючись пробитися крізь цей мовчазний лабіринт до тієї клятої хвіртки. Раптом простір спалахнув білим, химерним сяйвом — десь над головою блимнуло щось схоже на блискавку.

— От біса, клятого погоди ще не вистачало... — прошипіла я собі під ніс.

Але дощ так і не пішов. Натомість повітря застигло, ставши важким і липким, мов патока. Картинка довкола стала дивною, а вихід ні на крок не ставав ближчим. Ба більше — кам'яна стіна, з якої я кілька хвилин тому стрибнула сюди, остаточно розчинилася в густій чорноті, зникнувши безслідно.

Я різко повернула голову назад, туди, де мала б бути хвіртка... і завмерла. Там, де щойно виднілися старі хрести, тепер темніли зовсім інші, незнайомі надгробки, яких не було секунду тому.

У свідомості майнула одна-єдина, крижана і липка думка, від якої кров застигла в жилах: "А може, я вже звідси й не вийду? Може... це кінець?"

Ось і лавка. Ні, ну щось тут і справді дивне, але я розберуся.

Я підійшла до кам'яної будівлі біля якої була та лавка — це був старий склеп. Масивні дерев'яні двері від часу розсохлися й потріскалися, а важкий замок висів на ланцюзі, зачеплений лише за одну ручку. Вони трималися на чесному слові. Знову ця проклята цікавість: чому б не зазирнути?

Я неквапливо відсунула важке полотно й зазирнула всередину — там панували глуха темрява і затхлий запах століть.

— Ой, це ж склеп... А склепи будували багатії колись давно, ще з тих часів... Ой, а з яких саме часів цей?

Я зробила крок усередину.

— Світло... точно, телефон.

Я судорожно обмацала кишені джинсів:

— От с...ка! Телефон випав напевно коли я з стибувала з паркана. Гаразд.

Я розвернулася до виходу і штовхнула двері назовні ще сильніше, намагаючись впустити хоч крихту нічного світла. Зробила ще один крок, задивившись на дивні стіни склепу — і з тріском полетіла вниз.

Точніше, провалилася крізь гнилу фанеру, яка прикривала якусь чорну діру в підлозі. Ото шуму я здійняла для мертвих.

— От це бляха вже зовсім не смішно... — промовила я з абсолютно серйозним обличчям, задерши голову вгору до шматка нічного неба, що виднівся крізь відкриті двері.

А за секунду почала реготати так, що з очей бризнули сльози. Ехо мого істеричного сміху рознеслося по підземній чорноті, відбиваючись від холодних кам'яних стін.

Ну звісно ж! Сьогодні ж перше квітня, так воно точно вже настало — ідеальний розіграш, блін.

— Оце так першоквітневий жарт, матір вашу! — реготала я у своїй персональній ямі, тримаючись за живіт серед пилу, трісок гнилої фанери та вікової павутини.

Я ніяк не могла заспокоїтися, аж раптом простір над головою прорізав тихий, низький голос:

— І з чого це так смішно?

Я миттєво змовкла. Задерши голову вгору, я побачила силует чоловіка в чорному плащі, який спокійно присів навпочіпки над проломом, зазирнувши всередину.

— Руку давай.

Не роздумуючи ані секунди, я мертвою хваткою вчепилася в його міцну долоню, і він одним плавним рухом витягнув мене нагору, назад до холодного повітря склепу.

Але здивуванню на його обличчі не було кінця і краю. Він уважно оглянув мене з ніг до голови, вигнувши брову:

— Так що смішного? Що вас так розсмішило? Скелети встигли розповісти свіжий анекдот на доріжку?

— Що? — я розгублено моргнула, отямившись від адреналіну.

Він мовчки кинув погляд униз на розтрощену фанеру, дістав із кишені чорного плаща телефон і ввімкнув ліхтарик, спрямовуючи яскравий промінь у чорну безодню ями.