Життя Каменя

Мій день народження почався з розмаху, гідного античної трагедії: величезна коробка цукерок і п'ятдесят яскравих повітряних кульок від «люб'язних» подружок. Я б навіть могла повірити, що я щаслива людина, якби не одне маленьке «але».

Моє робоче місце являло собою тісну каморку площею три квадратні метри. Це була справжня похмура крипта, забита по саму стелю пачками архівних документів, звідки мій робочий стіл виринав самотнім острівцем темного дерева. І от у цей душний, заварений папером простір акуратно запхали півсотні кульок.

Здавалося б, що тут такого? Мила дитяча радість.

Це була фатальна помства з потенційно блискучим, але кривавим фіналом. Один невірний рух, одна іскра від запальнички — і за мить усе це стіни, папери і я могли перетворитися на попіл.

День клонився до вечора. Начальство вже давно втекло з робочого місця, а це означало законне право на маленьке порушення суворих офісних правил. Взагалі-то палити на роботі не можна, та й шкідлива це звичка. Але нерви вимагали розрядки. Я витягла цигарку з пачки, покрутила її між пальцями й раптом відчула дивний, липкий холодок. Дивлячись на ці яскраві, святкові кульки, я зрозуміла: жодної радості вони не віщують. Щось неймовірно красиве, але смертельно небезпечне причаїлося занадто близько — від цієї думки волосся на голові ставало дибки.

У кімнаті стояла важка, майже вагома духота. Поклавши цигарку на стіл, я дістала з шухляди ножиці, підійшла й відрізала тонкий канатик однієї кульки, тримаючи рожеву веселку в руці. Потім схопила цигарку й запальничку, вискочила зі своєї комори у прохолодний коридор і вийшла на вулицю.

Вставивши цигарку в рот і міцно затиснувши її губами, я знайшла під ногами металеву кришку від скляної пляшки й рішуче ляснула нею по кульці.

Хлоп!

Ніс миттєво вловив той самий знайомий, важкий запах небезпеки, про який нас попереджали ще бабусі й мами. Цигарка випала з рота. У голові затьмарилося, а думки шаленим роєм почали линути назад — до тих чотирьох десятків кульок, запертих у крихітній кімнаті серед гір паперу.

Ледь не підкосилися ноги від усвідомлення масштабів катастрофи та тонкого, витонченого плану. Здогадатися, з чиєї легкої руки прилетів цей «подарунок», було нескладно.

Дилема стояла жорстко: дзвінок за номером 112 чи операція «План Б»?

Я обрала план Б.

Виносити з комори по одній усі сорок дев'ять кульок на вулицю і влаштовувати там дитячий садок із лопанням. Звісно, раціональні люди порадили б одразу дзвонити рятувальникам. Але я чітко уявляла собі розчароване обличчя авторки цього шедевра, коли план із самоліквідацією її «улюбленої подруги» провалиться. Хоча думати про те, як саме її божевільна фантазія дійшла до такої комбінації, не хотілося зовсім.

Уявіть собі картину: молода жінка з диким обличчям бігає по офісу туди-сюди, вигрібає з кабінету отару кульок, вибігає на вулицю і починає гамселити їх на очах у здивованих перехожих. У моїх колег вибору, по суті, не було — або зустріч із пожежниками та поліцією, або пекло. Але в них була я: божевільна жінка, яка з неймовірною грацією та ввічливою посмішкою ганяла по коридорах із повітряними кульками.

Задачка вирішилася. Залишилося лише покрити все віковою мовчанкою і зберегти десь на серці мрію колись особисто зустрітися з творцем цього дива в пеклі. Зустріч обіцяє бути найтеплішою. Вона ж так цього хотіла.