Життя Каменя

Вона приходила щовечора, завжди в тому самому джинсовому одязі, який уже давно втратив свій первісний колір, але чомусь дивовижно пасував до неї. Чорні брови, веселі очі й усмішка, що з'являлася навіть тоді, коли день явно не давав для неї жодного приводу для радості. Вона була молодою повією, і перед початком роботи щовечора заходила до мене, сідала на крайній стілець біля бару й замовляла міцний коктейль: «Як завжди», — казала вона, а я мовчки наливав. Вона робила кілька ковтків, діставала з кишені маленьку пачку м'ятної жувальної гумки, закидала одну платівку до рота й починала розповідати про свою мрію — щовечора ту саму: «От побачиш, я колись стану юристкою».

Я кивав не тому, що особливо вірив, а просто слухав. Вона розповідала про чоловіків, які приходили до неї, про постійних клієнтів, чиїх імен вона вже навіть не пам'ятала, про тих, хто приходив уперше й востаннє, про тих, хто поводився з нею лагідно, і про тих, після кого їй хотілося довго стояти під душем. Іноді вона сміялася, іноді говорила так, наче переказувала чужу історію, але потім завжди поверталася до одного: «Я все одно стану юристкою». Чи бісило мене це? Ні. Мабуть, людина іноді просто мусить виговоритися. Не обов'язково тому, хто її любить, не обов'язково другові — інколи достатньо незнайомця, який не поставить зайвих запитань і не вимагатиме пояснень. Вивернути душу на стійку, залишити її там разом із кількома краплями алкоголю, а потім піти далі. У мене робота така була — налити й вислухати. Що тут поробиш?

Увечері, ближче до закриття, до кафе починали злітатися метелики. Так я називав тих, кому нікуди було йти. Це було єдине місце в окрузі, яке зачинялося найпізніше, і тут можна було змочити горло чимось пекучим та на кілька годин забути, що життя вміє бути значно гіршим за будь-який похмільний ранок. Алкоголь я тримав під прилавком, неофіційно, звісно. Паперові закони цього не схвалювали, та життя рідко питає дозволу в паперових законів. Я купував його за власну зарплату, сам розливав і сам відповідав за це. Можливо, це було неправильно, але вночі неправильні речі іноді здаються єдиними правильними.

А вона приходила — у своєму джинсовому костюмі, замовляла коктейль, жувала м'ятну гумку й мріяла. Про університет, про юридичний факультет, про кабінет із великими вікнами, про костюм, папки й документи, про життя, у якому ніхто не торкатиметься її без дозволу. Я ніколи не питав, чому вона досі не там. Можливо, боявся зруйнувати її останній вогник, бо деякі мрії живуть тільки доти, доки їх не починають розглядати надто близько.

Того ранку йшов дощ — дрібний, холодний, майже беззвучний. Я відмикав двері кафе, коли побачив біля входу двох поліцейських. «Ви власник?» — запитав один. «Ні. Бармен». Вони переглянулися, а потім сказали, що їм потрібно поставити мені кілька запитань. Я відчув, як усередині щось неприємно холоне. «Про що?» — запитав я. «Ви знали дівчину в джинсовому одязі?» Мені не сподобалося, як вони це сказали — наче вже не існувало її імені, наче вона стала просто описом. Я кивнув: «Так». «Вона часто тут бувала?» — «Щовечора». Один із поліцейських щось записав у блокнот, а потім запитав, чи знав я, де вона працює, чи говорила вона мені про когось конкретного, про чоловіка, про погрози, про конфлікти. Я дивився на них і намагався зрозуміти, навіщо вони ставлять ці запитання, а потім один із них сказав: «Її знайшли мертвою сьогодні вранці».

Світ не зупинився. Це дивно. Коли людина помирає, дерева не перестають шуміти, дощ не припиняється, місто не надягає чорного. Хтось десь запізнюється на роботу, хтось свариться через дрібниці, хтось сміється. Світ навіть не помічає. Але для маленького кола людей, які знали чорноброву дівчину в джинсовому одязі, того ранку щось закінчилося. Я дивився на поліцейських і раптом подумав про її мрію: *«Я колись стану юристкою»*. Вона так і не стала. Ні диплома, ні кабінету, ні папок, ні великого вікна — тільки холодний берег і дощ.

«Де її знайшли?» — запитав я. Поліцейський назвав місце. Я знав його. Усі знали. Там море завжди здавалося темнішим.

Після того ранку я більше не бачив ні поліцейських, ні метеликів. Люди перестали приходити, ніхто більше не сидів на крайньому стільці біля бару й не розповідав про своє життя, ніхто не замовляв міцний коктейль, ніхто не жував м'ятну гумку, намагаючись перебити запах минулого. А я ще довго автоматично діставав із-під прилавка пляшку, наливав один келих і тільки потім згадував, що його вже нікому подавати.

Через кілька місяців власник зачинив кафе. Сказав, що немає сенсу тримати його відкритим, і я не сперечався. Коли востаннє замикав двері, то довго стояв усередині й дивився на порожній зал, на бар, на крайній стілець, на місце, де вона сиділа. Мені раптом здалося, що я чую її голос: «От побачиш. Я колись стану юристкою».

Я посміхнувся — уперше за багато місяців.

А потім вимкнув світло.