Життя Каменя

Дзвінок якоїсь жінки о другій ночі розірвав мій сон ущент. Крізь сльози та тремтячий голос вона благала про допомогу. Слова у слухавці висмикнули мене з ліжка за якісь секунди — я навіть не запам'ятала, як встигла вдягнутися, схопити ключі та телефон і вискочити на вулицю, кидаючись до машини.

Нервове, вкрай небезпечне й прискорене водіння, мотання керма в боки, стогін гальм, удари по коробці передач і майже ігнорування світлофорів. А в голові — суцільна темрява і лише одна бісова думка: *треба встигнути*.

На яку постанову я спішила? Не на саму красиву, але драматичну і жахливу. Чоловік із залізом у роті, що загубив сенс у своєму житті в якихось там 20 років. Ранувато до Ісуса Христа, але з ким не буває? Він уже вирішив, що цей світ набрид, десь набравшись фаталізму за свої бісові 20 (хоча які там 20? За коротесенький рік із короткостриженою блондинкою перекрили всі перші дев'ятнадцять майже розумних вчинків).

І чому не вона, а я коперсаюся в цьому пеклі? Секрет не в тому, що в мене навіть були ключі від його хати — чому так, то зовсім інша історія. Навіщо я скористалася цією можливістю вірватися в ту картинку?

Вбігши в кімнату в напівтемряві, майже в гніві — навіть не в жаху, а в дикому гніві, — я крикнула:

— Винімай цю штуку з рота, треба поговорити!

І впала на стілець, видихаючи всі сили після шаленої пробіжки по сходах на п'ятий поверх. Чи здивувався він такій зустрічі? Звісно ж, витріщив оченята, майже втративши від моєї появи те, чого й домагався. Але чорний метал від обличчя він усе ж прибрав.

— Якого чорта ти тут? — гнівно рявкнув Андрій.

— Подивитися, — байдуже вимовила я, оглядаючи приміщення кімнати.

— Що? Повтори... — знову викинув він.

— Кажу — приїхала подивитися.

— Здуріла чи що? Ану йди звідси!

— Не можу. По-перше, я так гнала сюди, і піти ні з чим не годиться. А по-друге, я можу допомогти.

— Допомогти? А не пішла б ти... Гнала вона сюди... Вали!

— Допомогти не психічно, я ж не лікар твої мізки ставити на місце, то навіщо мені це... Я тут... Ну, якщо сам не зможеш, я допоможу... Розумієш?

— З глузду з'їхала, ти божевільна?! Сам не зможу — ти пристрелиш? — хогіт розійшовся по кімнаті.

— Та хоч зараз, — простягаю руку.

Він віддає пістолет. Я підіймаюся і притуляю дуло між брів...