Життя Каменя

Оберіть сходи, з яких хочете впасти. Які сходи обрали б ви? Я — життєві: кожне падіння в житті робить нас трошки сильнішими. Хоча я випробувала й матеріальні — як дерев'яні, так і мармурові. Падати з обох неприємно, але якщо падіння з дерев'яних було чистим випадком неуважності, то мармурові, красиві, помпезні — стали дивним збігом обставин, який мусив статися.

Крокуючи, я піднімалася мармуровими сходами у блискучій довгій сукні, дивлячись знизу вгору на жінку, яка чекала біля останньої верхньої сходинки, м'яко усміхаючись мені. А я у відповідь — їй. Я нарешті піднялася, остання сходинка... різкий яскравий спалах зірок, різкий біль у лівій щоці, а потім підбори зісковзнули, і моє тіло втратило рівновагу. В очахсе спалахувало, мов на американських гірках між реальністю та темрявою. Тіло приймало удари під власною вагою, торкаючись однієї сходинки за іншою, поки світ не вимкнувся зовсім, не витримуючи цього хаосу і думки: «Може, нарешті все це закінчиться?..»

Але хіба хоч одне кіно закінчувалося на такому фіналі? Я не пам'ятаю. Але моє життя точно не закінчувалося на цьому позорі. «І вистачило ж тій ляльці наглості зробити це!» — билися думки в голові, поки я втягувала крижаний сік через трубочку в лікарняній палаті, мріючи про те, що коли знімуть хоча б один гіпс — хоча б з однієї кінцівки! — я буду готова зірватися мов фурія на ту ляльку та повисмикувати їй все волосся до останньої волосинки.

Але ці мрії лише роздмухували те полум'я, що кипіло всередині, і ніякий морозний сік у пластику не міг його погасити. Бо я чітко знала, де мій чоловік, поки я тут. І вирвати тій відьмі волосся буде дуже добродушною витівкою. Тільки от підлікую свої кістки і випущу з серця того диявола, якого мій чоловік виростив власноруч там. А з розводом ми потерпимо — до того моменту, коли життя стане пеклом лише для неї, а не для мене. Та відьма навряд чи кинувся рятувати.

Коли настав той день, коли я покинула стіни лікарні, я вийшла на вулицю, посміхнулася яркому сонцю і надягла чорні окуляри. Крокуючи впевнено до банку, там я під чашку кави поспілкувалася зі знайомою, пішла після неї до однієї «доброї» фірми, підписала кредит, заклавши гніздо, яке він також встиг спотворити.

Понюхавши товсту пачку купюр іноземного походження, я радісно пошуршала ними і з усмішкою сховала у свою сумочку. Ринула топити свій романтичний титанік із задоволенням, схожим на оргазм. Поки я їхала в таксі до автосалону на інший край міста, я подзвонила своєму директору і на щасливій ноті звільнилася.

Автосалон. Які «цукерочки» відблискували на сонці! Молодий менеджер одразу підбіг до мене.

— Що у вас є велике, комфортне та швидке... з великою прохідністю? — я озирнулася.

Менеджер кинув здивований погляд на моє тендітне тіло.

— А для чого? — усе ще роздивлявся мій образ.

— З родичами в ліс хочу поїхати по гриби, — сухо відповіла я. — Знаєте що? Візьму Audi! Q п'яту... за готівку, — розстебнула сумку...

Менеджер проковтнув слова, які вже хотів сказати, на обличчі з'явилася усмішка, і він ласкаво запропонував пройти за ним. Погодилася. Через деякий час я вийшла зі скляної будівлі власницею новенького чорного Audi. Та й часу на виконання плану у голові вистачало вдосталь, щоб усе зробити красиво та підправити неточності, які я не учла, лежачи у лікарняній палаті.

Машину закотила до подруги, а повернулася додому ввечері... як ні в чому не бувало: суха розмова, кам'яне обличчя і скарги на те, що втомилася. До біса пояснення! Тай кому воно було потрібне, навіть якби я померла?

Зранку — все так само сухо, декілька фраз і вигляд, ніби я збираюся на роботу, якої в мене вже немає.

Таксі. Дім подруги. Разом сідаємо до машинки і їдемо в аеропорт, беремо квитки, повертаємося. Зустрічаємося з друзями. Домовленість.

Пересідаємо в машину подруги, яку вона перегнала ще зранку туди, їдемо на місце плану, де і фінал, і початок стануть одним цілим. Обходимо територію, повертаємося, даємо координати друзям. Роз'їжджаємося.

Наступного дня все зранку повторилося: я знову пішла з дому на неіснуючу роботу. Сумно в цій історії було лише хлопцям, які не хотіли миритися з долею чорного Audi і гладили ніжне залізо, немов вибачаючись завчасно. Тому через декілька годин чорний Audi Q5 милувався востаннє закатом над прірвою... а потім, похилившись потроху носом, таки пав униз.

— Щоб я ще раз напрягала свою спину за твою ідею! — видихнула подруга.

— Згодна, більше не повторюватиму такого, — з трудом видихнула я також.

Ми навіть не подивилися, як там машина, одразу випрямившись із фізичним виснаженням і покрокувавши до траси, де вже чекали хлопці на своїй автівці. Один нервово накручував кола навколо автомобіля, інший курив, обпершись на ту ж машину, вдивляючись між дерева невеличкого лісу, з якого ми вийшли через деякий час майже веселі.

— Усе добре? — кинув самий нервовий, відкриваючи дверцята водія.

— Так, — в один голос відповіли ми, залазячи на заднє сидіння.

— Ну тоді в аеропорт, — сказав другий, захлопнувши дверцята, і машина рушила.