Життя Каменя

— Я кажу: читай! — гримнув Люсьєн, його голос здригнувся від розпачу й роздратування.

— Та читаю я. Я вже читаю це всоте, — байдуже відповіла я, упускаючи голову й лягаючи щокою просто на шорсткі паперові сторінки. Очі заплющилися самі собою.

— І що саме ти прочитала? — запитав він трохи спокійніше, намагаючись вгамувати подих.

я розплющила одне око й зачитала вголос, карбуючи кожне слово з монотонною, мертвою інтонацією:

— «— Та то вона зумисне кричала, — мовила Еббот, гидливо скривившись. — Бач, який вереск зняла! Коли б їй десь боліло — то вже нехай, а то ж аби тільки всіх сюди поскликати. Знаю я її мерзенні хитрощі». Шарлотта Бронте, «Джейн Ейр». Уривок.

— Добре, зарахую як сто перший раз, — Люсьєн почухав потилицю й тяжко, зболено видихнув. — А тепер поясни мені дію Еббот. Вона не вірить Джейн?

Замість відповіді я знову мляво плюхнулася щокою на книжку. Люсьєн підійшов упритул і беззаперечним рухом вихопив фоліант просто з-під моєї голови.

— Ні, так діло не зрушить із мертвої точки ніколи.

Моя щока з глухим звуком упала на холодну, байдужу поверхню столу. Не встигла я випростатися, як у мій бік уже полетіла наступна важка паперова брила. Я ледь устигла відхилити обличчя, коли книжка гепнулася поруч.

Прочитала два слова на обкладинці: «Мацуо Басьо».

— Ти мене вбити хочеш цими томами? — я повільно звела погляд на Люсьєна. — Збоченець. Що це взагалі таке?

— От ти мені й розповіси завтра, — відрізав він.

***

Знаєте, коли я їхала в тролейбусі й дивилася крізь широке брудне скло на вулицю, я бачила, як пари обіймаються, як вони тримаються за руки. Інколи це відбувалося зовсім поруч, у самому салоні транспорту. Але для мене всі їхні рухи були лише бездушною зв'язкою механічної рефлексії. Порожнім набором м'язових скорочень.

А що робив мій хлопець? Жбурляв у мене книжками й давав домашні завдання.

Читай. Переказуй. Пояснюй, чому цей персонаж вчинив так, а той — інакше.

Хтось поруч ставить довбане запитання: «Чому він тягне кутики губ до вух?». Та до біса мені це знати! Але я мусила вигадати й підібрати якусь належну емоцію для реакції. Тому найчастіше я просто жбурляла книжкою назад у нього.

Я й досі не знаю, у кого з нас на той момент було більше терпіння: у мене — щоб терпіти його вічний емоційний надрив, чи в нього — щоб пробивати мою монолітну беземоційність.

— Повторюй: «Я люблю жахи», — казав він на одному з наших побачень (якщо ці тортури взагалі можна було так назвати).

— Я люблю жахи, — слухняно проговорила я.

— Чому? — миттєво запитав він, вдивляючись у мої зіниці.

— Дідько його знає... — я моргнула. — А я справді люблю жахи?

— Добре, проїхали... Треба щось простіше.

Якби Люсьєн захотів, він міг би легко захистити ще один диплом із психології. Він проковтнув тонни літератури, пройшов десятки курсів і міг би спокійно читати лекції в університетах замість того, щоб щодня виснажливо розбурхувати мій заснулий мозок.

Я не можу назвати наші стосунки «тією» любов'ю, до якої звикли чуттєві, емоційні люди. Але що це було, як не сліпа відданість? Чи дика, невтоленна цікавість? Окрім старанного навчання, я нічим не могла віддячити йому за це шалене бажання зробити мене «нормальною».

І «нормальною» я так і не стала. Я стала дечому гіршою.

Я навчилася філігранно читати чужі емоції. Навчилася розкладати їх на деталі, анатомічно розбирати їхню появу, реакції та первинні збудники. Але, навчивши мене розуміти чужі почуття — і в першу чергу свої власні, — Люсьєн потрапив у власну пастку.

Він не врахував одного: свої нові вміння я без дозволу випробую на ньому. Я відшліфую їх до блиску бритви за його ж допомогою, а потім піду далі — лазити по чужих душах, аби топити свою вічну внутрішню порожнечу в чужих, спотворених болем емоціях.