Життя Каменя

Усі в дитинстві зачитувалися казками про гордих принцес і сильних дівчат, що не поступалися хлопцям. Одні мріяли про казкових принців і безтурботне щастя, інші намагалися вигризти його власними зубами із замерзлої мерзлоти. Обидва типи жінок відчайдушно прагнули вилізти з тієї темряви, куди їх закинула сліпа доля. І кожна шукала свій власний шлях до світла — часом настільки оманливого, що під виглядом порятунку ховалося справжнісіньке пекло.

Одного ранку щаслива подруга — Деніз — так несамовито тарабанила у дверний дзвінок Келлі, ніби на кону стояло саме життя. Від цього шаленого звуку здригнувся весь дім.

Коли заспана й роздратована Келлі нарешті відчинила двері, Деніз просто влетіла в приміщення, сяючи від захвату:

— Він зробив мені пропозицію! У мене скоро весілля!

— Злізь із мене... — проммогла Келлі, ледь тримаючись на ногах і намагаючись зачинити двері.

— Ну весілля ж! — Деніз солодко зівнула на ходу й потягнула подругу на кухню.

Деніз не могла всидіти на місці: вона кружляла по тісній кухні, витанцьовуючи на одному стільці, потім на іншому, захлинаючись від емоцій:

— Я хочу пишну, білосніжну сукню! Таку, щоб усюди рюшики... Ні, я бачила в каталозі дещо інше...

— Захлопнись... Годі, — позіхнула Келлі, ставлячи чайник. — Я вже зрозуміла, що в тебе весілля. Але зараз шоста ранку. Я сьогодні мріяла поспати хоча б до восьмої.

— Ти пам'ятаєш того хлопця, що їздить на чорному Lexus?

Келлі різко кинула чайну ложку на стіл із таким роздратуванням, що дзенькіт розрізав ранкову тишу, а Деніз миттєво замовкла.

— Я все вірно зрозуміла? Ти виходиш заміж за того чорта?

Деніз скривилася, відчуваючи образу:

— З чого це раптом мій наречений — чорт? Те, що ви колись не знайшли спільної мови, ще не означає, що ми не створені одне для одного.

— Я кажу, що він чорт, а ти взагалі мене не чуєш, — холодно відрізала Келлі, заливаючи окропом дві чашки.

У повітрі повисла важка, невидима напруга. Деніз уже вирощувала десь у глибині душі маленьку, але отруйну ненависть, яка проростала з такою неймовірною швидкістю, що їхній багаторічній дружбі залишалися лічені хвилини.

Розмішуючи ложкою темну каву, Келлі вимовила тихо, але твердо:

— Боюся, я не зможу прийти на твоє весілля...

— Чому це?! — Деніз підскочила, наближаючись до подруги впритул, майже зазираючи в очі.

— Боюся, я вб'ю твого нареченого ще до того, як він устигне відкрити рота для шлюбної клятви.

Деніз із лютим змахом скинула свою чашку на підлогу. Порцеляна розлетілася на друзки, темно-коричнева калюжа розтеклася по білій плитці. Гнівно хмикнувши, Деніз різко розвернулася до виходу і на порозі кинула через плече:

— От і не приходь!

Келлі мовчки дивилася на калюжу кави, ніби час довкола неї застиг густою смолою. Вона спокійно зробила ковток із власної чашки, тяжко видихнула і взялася прибирати побитий посуд. Ця коричнева пляма на підлозі стала символом: їхня дружба розсипалася на такі ж гострі, невідновні осколки.

Так настали дні мовчання. Тижні перетікали в місяці, а загалом пролетів цілий рік. Час від часу Келлі гортала сторінки в соціальних мережах, спостерігаючи за життям Деніз. На фотографіях та виглядала неймовірно щасливою — широка усмішка, сяючі очі... от тільки на жодному спільному кадрі Деніз і її чоловік не стояли поруч і не дивилися одне на одного.

Одного дня Келлі різко закрила ноутбук, одяглася, викликала таксі й поїхала до офісу, де раніше працювала подруга. Там сухо відповіли, що Деніз звільнилася ще вісім місяців тому. Тоді Келлі поїхала до іншої знайомої. Та зізналася, що бачила Деніз востаннє ще влітку — вони зустрілися лише раз після весілля. На будь-які дзвінки Деніз незмінно відповідала одне й те саме: *«Я зайнята, не можу говорити»* — і кидала трубку, доки та зовсім не перестала набирати її номер.

Картинка в голові Келлі ставала дедалі темнішою й похмурішою.

— Прошу, поїдь зі мною до неї... — благала Келлі іншу подругу. — Серце відчуває, вона в біді.

Подруга кивнула, попросила чоловіка підвезти їх. Той без зайвих сперечань завів машину, і вони вирушили за адресою. Але щойно авто наблизилося до потрібного будинку, шлях перегородила машина швидкої допомоги. А з темного під'їзду якраз виносили важкий чорний мішок...

Серце Келлі провалилося кудись у прірву, а за мить ударило в ребра з такою силою, що з легень вибило весь кисень. Вона кинулася вперед, але раптово вросла ногами в асфальт, побачивши, як услід за медиками з під'їзду виходить він.

Їхні погляди перетнулися. Охоплена липким жахом, Келлі почала повільно відступати назад, ховаючись за спини друзів.

— Господи, що тут сталося?.. — інша подруга з жахом прикрила рота рукою.

Поруч простували дві жінки, котрі випали з натовпу цікавих біля тіла у швидкій — мабуть, сусідки. Голоси звучали моторошно буденно:

— Який жах... Така молода, а повісилася...

Келлі проводжала їх поглядом, доки шия дозволяла тримати їх у полі зору, відчуваючи, як реальність розтріскується навпіл.

...Минув іще один рік. Та сама адреса. Той самий похмурий під'їзд. Знову виносили тіло в чорному мішку. А слідом за ним, закована в холодні наручники й не зводячи погляду з невідворотного фіналу, крокувала Келлі.