Життя Каменя

Яка ймовірність того, що ти знаєш, якою має бути твоя життя? Нуль відсотків — мов розряджений телефон. Ми звикли до цього життя, звикли не чекати від будніх днів нічого нового, якщо перестаємо мріяти. Ми забуваємо з кожним днем, що нам по-справжньому подобається, перетворюючи все це на систематичну звичку. Ми навіть забуваємо почуття кохання, коли щоранку дивимося в одні й ті самі очі; забуваємо смак кави, яку п’ємо щоранку, збираючись на роботу. Ми забуваємо фільм, який дивилися місяць назад; які фрази промовляли, коли зізнавалися в коханні чи дарували подарунок на день народження. Ми забуваємо те життя, що перестало нам подобитися, тонуючи в сірих буднях з установкою: *«Тепер ми відповідальні за все, що навколо нас»*.

Це так. Ми завжди відповідальні за те, що навколо нас, але відповідальність не наказує нам заштовхувати себе в рамки правил до такого рівня, коли з часом навколо нас зовсім нічого не відбувається. І за це ми теж відповідальні. Кожен із нас відповідальний за ту відповідальність, яку несе.

Вона знала цю відповідальність не гірше за інших. Вона мовчки стояла на краю хвилеріза й дивилася на схід сонця, на яскравий диск, що виринув із води в обійми пухнастих хмар. Дивилася, як світ навколо змінюється в такому банальному ритмі, як ранок. Кожного разу він інший, кожного разу інші деталі, але в цьому повторюваному ритмі життя він завжди не схожий на попередній. Вона дивилася на цей процес не вперше і щоразу бажала побачити якусь стару картинку, але ні.

Раптом її плечі обійняли його руки.

— Я вже змерз, — ніжно промовив чоловік їй на вухо.

— Усе, сонце встало, треба на роботу ще встигнути та заїхати машину заправити... Час поїхати.

— Так, — тихо відповіла жінка.

Вони, щасливі в обіймах одне одного, вже збиралися повертатися назад, як раптом вона завмерла.

— Навіть у цьому світі кожний ранок інший... Кожний день для цього світу новий. А для нас, таких маленьких істот, він однаковий. І ми самі зробили його таким сірим, таким несмачним і навіть виправдали це для себе.

Чоловік здивовано подивився на жінку і мовчки слухав.

— Таке життя... Щось у ньому має бути не так, — тихо сказав він.

Жінка обернулася, поглянула на сонце — і зненацька стрибнула у воду.

Чоловік від шоку зблід. А потім, коли вона визирнула з-під води, викрикнув розгублено, роблячи затьмарені кроки до самого краю:

— Ти що твориш?! Негайно підпливай до берега, вилазь із цієї крижаної води, божевільна!

За мить її губи посиніли, в ноги впився мороз, і все тіло наче збожеволіло від холоду — як мозок взагалі наважився на таке? Але вона все ще усміхалася, скинувши пальто, яке темною плямою пішло на дно.

Чоловік у жаху не знав, за що хапатися: чи то за волосся на голові, чи то за боки. Він не міг мовчати ні на секунду:

— Ти взагалі розумієш, що робиш?! Ану пливи сюди, я кому кажу!

Вона дивилася на нього з води немов русалка — хоча справжня русалка від такої температури точно б не мерзла.

Чоловік раптом замовк на мить, кинув останній погляд у бік сонця... і мовчки сиганув униз.

Винирнувши, він важко відхекався і кинув:

— Я не знаю, чи допливемо ми до берега, але ти справді божевільна.

Вона тремтячи підпливла до нього і притулилася зябкими губами:

— Так... я знаю. Попливли вже.

Вони розвернулися й попливли до берега. Майже повзучи по мілині на сірий пісок, вони одразу відчули, як мокрий одяг пронизує крижаний осінній вітер. Тіла вже не помічали різниці температур, їх обох била тагана дрож, через яку неможливо було зробити й рух.

Впавши на пісок подалі від прибою, вони чомусь дивилися в небо і тихо усміхалися. Кожен думаючи про свою власну відповідальність.