Я — не Лола, а він не колишній
Багато хто пам'ятає цей фільм. Будемо вважати, що він колись урятував комусь життя — так сталося, що я його подивилася. Хоча, можливо, кіно тут зовсім і ні при чому.
Але чотири кілометри на задишці, із жахливою стиснутістю в легенях… Я не зупинялася ні на хвилину. Навіть на світлофорах. Мої ноги благали про перепочинок, а в голові чужим, зловісним голосом молилося налякане серце, яке шалено калатало об ребра, ніби намагалося вирватися з цього божевільного тіла, що мчало вперед удесятеро швидше за будь-які фізичні межі.
Я завжди запитувала себе: чому дехто обирає настільки дивні пріоритети у житті, не змінюючи їх навіть тоді, коли вже стоїть однією ногою на тому світі? Але якби люди завжди робили все правильно, не було б того нічного дзвінка. Не було б цього шаленого бігу на межі, коли краплі кисню палять зсередини від горла до самих легень, розриваючи тіло болем.
Ми розійшлися мирно, тихо, з холодним розумінням того, що кохання покинуло нас набагато раніше, ніж ми сміли зізнатися собі. Але минув час — і дзвінок мобільного розірвав темряву.
Голос у трубці прозвучав м'яко, майже саркастично:
— Знаєш... я збрехав самому собі. І усвідомив це, напевно, занадто пізно. Завдяки якимось бандитам, які встромили мені ніж у бік і забрали гаманець, у якому всього-то й було п'ятдесят гривень.
— Де ти?! — крикнула я в слухавку, на ходу застрибуючи в джинси.
— Десь на зупинці, дорогою додому...
Вона скинула вираз розмови і миттєво набрала 112, мчать нічними темними вулицями та гучно пояснюючи диспетчеру можливе розташування хлопця. А після цього знову передзвонила йому.
— Ти мене чуєш?
— Чую...
— Швидка виїхала! — задихаясь, випалила я.
— Швидка... — він слабко намагався посміхнутися.
— Поруч є люди? Ну хоч хто-небудь?! — крикнула я.
— Ні душі...
— Так, описуй свій стан!
— Немає настрою...
— До біса! Говори, давай!
— Дивно... вулиця така пуста. Де всі люди?
Я розмовляла рваними фразами, намагаючись через сухість у горлі та гостру нестачу кисню говорити рівно й чітко. І чула, як його голос стає дедалі невпевненішим, танучи з кожною секундою.
— Ані мигалок, ані звуку швидкої так і не було...
— Ти бачиш швидку? Може, маячки вдалечині?
— Ні...
— Тримайся, я вже близько! Не смій розслаблятися!
Швидка приїхала рівно в ту мить, коли я добігла. З останніх сил хотілося вліпити йому ляпаса за ту скорчену спробу посміятися. Але все обійшлося.
Вранці він уже труїв анекдоти, наче нічого й не сталося, перед моїм зануреним у марево мозком і тілом, яке після чотирикілометрової пробіжки вважало звичайний лікарняний стілець найм'якшим місцем на світі.
Чи залишилися ми парою? Ні.
Друзями на все життя? Так.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!