Життя Каменя

Здавалося, переживши не одну зламану кістку та гострий скальпель хірурга, я вже можу не боятися смерті... Може, й так, але смерть остаточно подружилася зі мною. Вона ходила за мною слідом, мов вірна тінь. А от любов зіграла зі мною черговий злий жарт.

Якщо раніше в цій кривавій рулетці ставка була на червоне, то логічно тепер було ставити на чорне. Принаймні, я так думала...

З Еріком ми, зрозуміло, розійшлися. Навіть довго пояснювати не довелося ті причини, через які все зайшло в глухий кут. У красиву любов із романтичним фіналом я більше не вірю — велике спасибі Еріку, він на славу постарався, щоб у моїй пам'яті залишився чіткий зліпок того, як "не треба" кохати.

Цілий рік після нього був такий спокійний, кайфовий... Поки не з'явився Дені.

Красень, наче з мультиків. Про що ще мріяти? Здавалося, я зірвала джекпот... Але ні, усе пішло до біса. Першою його жертвою стала Кетрін — чорт, моя найближча подруга! Я навіть не злюся на неї: у спробах увести цього красеня від мене вона пережила таке пекло, про яке боялася розповісти бодай комусь. Потім була Ріта. Вона хоч і не робила таких спроб, як Кетрін, але її це теж не обійшло боком. Усього за місяць наших стосунків із Дені він умудрився завдати важких психологічних травм половині кола моїх подруг — так чисто й філігранно, що ті мовчали. А я весь цей час навіть не здогадувалася, який ще один монстр поруч зі мною.

Поки одного дня одну з подруг не вивернуло в мене вдома. На мій власний день народження.

Вона намагалася це сховати, зачинившись у ванній.

— Я вагітна... — тихо промовила вона, витираючись рушником і осідаючи на холодну підлогу.

— Та це вже й так видно, — тихо відповіла я, намагаючись її заспокоїти.

— Дитина від Дені...

— Боже! — скрикнула інша подруга, з'явившись у дверях. — У мене хоч би вистачило розуму цього не допустити!

Я спочатку навіть не зрозуміла, про що вони. Поки Ріта не покликала Віку і з отруйною насмішкою не промовила:

— Уявляєш, від кого вона вагітна?

Віка з мертвим, кам'яним обличчям відповіла:

— Звісно, від Дені.

Я випросталася з дивним, застиглим виразом обличчя... Тобто від "мого" Дені? Інших же не було.

І всі присутні дівчата зі злістю та відчайдушним болем усередині підтвердили це. Кожна з них, долаючи сором і страх, розповіла свою історію, узявши з мене та з інших обіцянку ніколи й нікому про це не казати. Я не можу стверджувати, що дівчата не були бодай трохи винні в тих ситуаціях, але саме Дені мав значно більше важелів, щоб контролювати все довкола.

Оскільки з Дені зустрічі до вечора не передбачалося, а в мене вдома був такий собі дівчачник, іншого вибору в мене не залишалося. Я збрехала подругам, що мені треба терміново вийти, сіла в таксі й поїхала до більярдного клубу, де Дені проводив більшість свого вільного часу з друзями.

Зайшовши до напівтемного залу, я автоматично вихопила кий із дерев'яної підставки. Перекрутила його так, щоб тонка основа опинилася в моїй руці, і, навіть не підходячи близько, з усієї сили, яку тільки могла прикласти, заїхала йому по щелепі.

Сухий тріскіт розрізав тишу клубу.

Потім я міцніше вхопила важку більярдну кулю зі столу й кинулася на нього, наносячи удари, мов дикий, оскаженілий звір. Відтягували мене удвох — і то лише тоді, коли змогли оговтатися від шоку після мого першого випаду.

Чи відчула я страх, коли його очі залилися біснуватим гнівом? Та ні... Я була як скажена собака, від якої дісталося й усім іншим: комусь я розсікла брову, когось укусила за руку так, що аж шкіра посиніла. І робила я це в абсолютній, мертвій тиші — ні єдиної фрази, ні лайки, ні звуку. Лише тваринна жага вбити людину, яка, захищаючись, не лише відбивалася, а й наносила удари у відповідь.

І яке ж було здивування цього хлопця, коли, відхвативши від нього кулаком у обличчя, дівчина не впала, не пискнула й навіть не зупинилася! Натомість я з ще більшою, лютою жагою подивилася на нього як на свою остаточну жертву.

Цього не очікували й інші. Вони намагалися вже не так тримати мене, як просто стати між нами щитом.

У його переляканому мозку спрацювала єдина влучна думка — тікати. Але це зробило тільки гірше. Розуміючи, що здобич вислизає, я всім тілом кинулася за ним навздогін. Збила його з ніг, і ми з гуркотом упали: він — обличчям донизу, я — верхи на ньому.

Не роздумуючи ні секунди, я схопила товсті шнурки від його худі, що маячіли на підлозі, і різким, відпрацьованим рухом обмотала його шию, затягнувши їх на своїх пальцях.

Хтось ззаду шарпнув мене за плечі, але цим лише сильніше перекрив Дені кисень.

Я дивилася в його розширені від жаху очі з неймовірною, дикою насолодою. Дивилася, як його пальці судомно шкребуть підлогу й власну шию, як руки гарячково сіпаються, намагаючись вчепитися в мене чи вдарити. Як присутні панічно намагаються розтиснути мої закам'янілі пальці й відтягнути зашморг, аби не дати йому задихнутися... Як його шкіра під шнурками почервоніла й зібралася потворними складками, як обличчя налилося темною, важкою кров'ю...

Йому пощастило. Хтось із присутніх ще на самому початку цього божевілля встиг викликати поліцію.