14

Тихо потріскував вогонь, перемигувалися в височині над їхніми головами зорі. Ніці було так тепло і затишно, як у ті часи, коли вона любила ввечері сидіти на кухні поблизу розтопленої грубки та слухати історії, яких так багато знала бабуся. А дідусь виводив дівча у сад і показував їй небесні світила, розповідав про різні природні явища. Відтоді, як вони померли, близьких людей дівчині замінили книги. Але часом вона почувалася такою самотньою, як Робінзон Крузо на безлюдному острові. І тільки цієї ночі, сидячи в колі зовсім незнайомих людей, яких навіть уже не було серед живих, вона відчула. що насправді не одна в цьому світі. І ніколи не була самотньою. Щодня, щомиті поруч знаходяться тисячі споріднених душ, хоча ми й не завжди здогадуємося про це. Але як буває приємно випадково віднайти людину, котра мислить так само, як ти, переживає ті ж самі емоції та почуття, і страхи та тривоги її схожі на твої, і навіть мрії у вас збігаються! І байдуже, чи така людина мешкає поруч із тобою, чи за тисячі кілометрів на іншому краї землі, чи вона жила за тисячу років до тебе, чи тільки ще має прийти у наш світ... Усе це є абсолютно неважливим перед лицем Вічності. Ось такі думки, легкі і невагомі, як хмаринки в небесному зеніті, промайнули у Ніки в голові, поки вона слухала розповідь молодої жінки, що сиділа на кам'яному кріслі, мов цариця на троні.

Хоча направду вона не була ні царицею, ні княгинею, ні жрицею...

- Я родом із південних країв, - розповідала вона неквапливо, наче плела дивне мереживо із слів, а всі, хто сидів у колі, слухали, затамувавши подих.

- Там, де завжди синє небо, де під щедрим сонцем дозрівають виноградні лози, де шумить день і ніч морський прибій, я побачила світ, і мене назвали Ідою. Це ім'я в перекладі з мови моїх предків означало "плодоріддя". У нашому селищі стояв храм древньої Матері всіх Богів, і мене ще зовсім маленькою взяли до храму жриці, щоб навчати різним премудростям, і в майбутньому щоб я теж стала служителькою Богині. Але в храмі мені було нудно, я часто втікала до моря, бо любила його більше за все на світі. Воно було таким добрим до мене... Коли я сумувала - море нашіптувало мені слова заспокоєння, коли раділа - сміялося разом зі мною, коли мені мріялося про щось - море виконувало мої бажання.

Це воно приносило до нашого берега кораблі чужинських купців. То були високі, світловолосі чоловіки, що говорили незнайомою мовою та співали дивних, але неймовірно красивих пісень. Вони купували у нас вино, сіль, олії, пахощі та прикраси для своїх жінок. А самі привозили майстерно ковану зброю. мед та різноманітні хутра.

Один із тих іноземців зустрів мене на березі моря і спитав, як мене звуть, та хто мої батьки. А потім прийшов до нашого дому і попросив віддати мене йому за дружину. Але батько відмовив йому. Він сказав, що я, як старша донька, обіцяна Вічній Богині, і маю стати її жрицею. Мені не доведеться створити сім'ю. Але він може повернутися пізніше, коли підростуть мої молодші сестри. Бо батько чув, що у тих лісових краях, звідки чужинець родом, людям живеться легко і привільно. Земля там щедро дарує різні зела, а ліси повні дичини. І ріки там течуть молоком і медом. Тож він із радістю віддасть туди заміж будь-яку зі своїх доньок, лише не мене.

А я при цьому заховалася в сусідній кімнаті і дивилася через щілину в занавісці на молодого чужинця. Як він спохмурнів, бо йому запала в душу саме я. Тоді батько сказав, що у храмі Богині так ведеться - якщо котрусь із її відданиць уподобає чоловік, то вона може провести з ним ніч, за умови, що він принесе Богині щедру пожертву. Але тільки одну ніч, і не більше. Тож якщо славний гість так бажає, то може сходити до храму і домовитися з головною жрицею...

- Бажаю, - відповів купець. Він подався до храму, а мати взяла мене за руку, дістала зі скрині найкращий одяг і золоті прикраси і сказала гарно одягтися, а сама заплела моє довге волосся, і плакала при цьому. І я теж плакала, бо було мені всього тринадцять років, і все те, про що розповідали жриці в храмі, дуже мене лякало. А ще я плакала через те, що не побачу ті дивні ліси і ріки з молока та меду. Бо що за несправедливість - мої молодші сестри зможуть знайти собі чоловіків і поїхати з ними далеко-далеко, а мені доведеться все життя прислужувати Богині...

Коли матінка привела мене до храму, там уже на нас чекала головна жриця. Вона схвально оглянула моє вбрання та веліла прислужницям відвести мене в потаємну кімнату, що знаходилася на задньому боці храму, і з великих її вікон було видно море та кораблі на причалі. Я стояла біля вікна і дивилася на великий корабель, який саме збирався виходити у відкрите море. Він був дуже гарний - легкий, вишуканий, з фігурою якоїсь дивовижної тварини на носовій частині. І сам видавався живою істотою. Я так задивилася на нього, що й не відразу почула, як хтось підійшов до мене та поклав мені руку на плече. Це був саме той чужоземець, який купив у головної жриці право провести зі мною ніч. Звали його Яр, як я потім дізналася.

- Тобі подобається цей корабель? - спитав він.

- Так, - відповіла я і знову заплакала.

- Не бійся, - сказав Яр, - я не зроблю тобі нічого лихого. Хочеш помандрувати на цьому кораблі далеко-далеко, в мою країну?

- Хочу, - сказала я. - Але маю служити Богині...

- У нас теж є багато Богів і Богинь, - сказав він. - І знаєш, жоден з них не забирає дітей від матері і не торгує людьми. У нас добрі Богині, вони дарують кохання, благословляють на шлюб і народження дітей. Ти зможеш вшановувати будь-яку з них, котра тобі найбільше сподобається. Я гадаю, твоя Богиня не образиться, бо вони ж усі там, в Засвітах, як родичі, якось уже між собою домовляться...

Таке пояснення мене підбадьорило. І, звичайно ж, я дуже хотіла попливти на кораблі. Але я все ще вагалася, бо знала, що в такому разі навряд чи побачу колись своїх батьків та сестер.

- Я не буду тебе змушувати. - сказав Яр. - Якщо хочеш залишитися - залишайся. Але я б не хотів, щоб тебе і далі продавали чоловікам, мов якийсь товар. Коли ти погодишся стати моєю дружиною, я буду любити і оберігати тебе. Бо як я побачив тебе на березі моря, то зрозумів. що саме ти призначена мені Небом.

Я нічого йому не зважилася відповісти, тільки підняла руку і вклала її в його долоню. Я не вміла так гарно говорити, як він, але серце моє вже належало йому.

Він зняв свого плаща і закутав мене, а потім зі мною на руках виліз через вікно храму та через мить ми вже стояли на палубі його корабля, і солоний вітер торкався мого обличчя. А ще через кілька хвилин земля стала віддалятися, поки зовсім не зникла за горизонтом. Море, безкрає море оточило наш корабель, і скільки сягало око - навколо були лише хвилі та синє небо. Мені здавалося, що я, наче та чайка, от-от злечу високо поміж хмар.

Інші моряки прийняли мене доброзичливо. Я швидко навчилася розмовляти їхньою мовою та готувати страви, які в них заведено було вживати. Мені було цікаво слухати розповіді про тамтешніх Богів та про те, як живе плем'я, до якого тепер належала і я. Капітан корабля порадив дати мені нове ім'я, щоб моя Богиня не переслідувала мене та не потопила судно. Яр захотів, щоб віднині я звалася Рутою.

Ми пливли довго, багато днів і ночей. Спершу морем, а потім - великою рікою. Спочатку пообіч я бачила степи та рівнини, такі десь, як і на моїй батьківщині, а потім, нарешті, з'явилися ті самі дрімучі ліси. Вони суцільною стіною вкривали місцевість, яка вже не була такою пласкою, а здіймалася навсебіч пагорбами, наче це були теж морські хвилі, тільки якийсь могутній чарівник зачаклував їх, перетворивши у лісові простори. Дуже дивно мені було дивитися на цю землю, наскільки вона не була схожою на мій рідний край. Але тут жили добрі і гостинні люди. Родина мого чоловіка прийняла мене, як власну доньку, і ніхто жодним словом не дорікнув йому, що той привіз із дальніх країв чужоземку й іновірку. Але я вже не була іновіркою, бо молилася тим же Богам, що і все Ярове плем'я. То були направду добрі Боги. І ми спокійно жили під їх охороною та невсипущою турботою.

Мій чоловік дуже любив мене, і не хотів більше полишати, від'їжджаючи в чужі краї. Тому він уже не мандрував із купцями, а обробляв землю, як інші його соплемінники. Ми жили мирно і щасливо, але, певно, Вічна Богиня все ж розгнівалася на мене та на Яра. Вона наслала на наші землі ворогів. То були якісь чужі племена, що не сиділи на одному місці, а все кочували степами, нападаючи на поселення та грабуючи їх. Але, як розповідали старійшини, раніше вони ніколи не потикалися так далеко в ліси, бо боялися тутешніх Богів. Проте, розказували, що з землі, яка лежала на схід сонця, прийшли інші племена, ще більш войовничі, і потіснили кочівників на північ, до наших країв. І нічого не залишалося нашим чоловікам, як узяти до рук мечі та захищати рідну землю і свої сім'ї.

У одному з таких боїв мого Яра тяжко поранили. Його принесли додому інші воїни на щиті, я кинулася до нього, хотілося віддати своє життя, аби він тільки не вмирав. Але всім уже було зрозуміло, що невблаганна Богиня Смерть стоїть над його узголів'ям. Він дивився мені в очі і щось хотів промовити, але не зміг сказати ні слова. Поряд зі мною стояв його молодший брат, тож Яр тільки зміг вказати рукою на нього й на мене, і очі його назавжди згасли.

Старійшини сказали, що такою була остання воля покійного - щоб його брат узяв мене за дружину і піклувався про мене. Такий був звичай у нашому племені. Брат Яра був зовсім ще молодий, не мав дружини. Я любила його, але лише як брата. Моє серце назавжди було віддане моєму чоловікові. Так я і сказала всім, хто був поруч. Мати Яра та його сестри заплакали і почали вмовляти мене лишитися з ними. Вони говорили, що вже давно ніхто не дає таких обітниць. Що життя не стоїть на місці, і коли молодий Лад мені не по душі, то я можу вибрати будь-кого з вільних чоловіків нашого племені. Але я сказала, що не потребую нікого більше.

Я усю ніч просиділа поруч зі своїм Яром. Про що я говорила з ним віч-на-віч, те залишиться моєю таємницею. А на ранок односельці приготували місце для його останнього спочинку. Поклали туди все необхідне, що б могло знадобитися йому у Засвітах. А я одягла свою найгарнішу сукню, красиво заплела волосся, вбралася у прикраси, які він мені дарував. Мати Яра принесла мені напій із трав. Її руки тремтіли. і сльози капали в чашу. А от я була цілковито спокійна. Я випила увесь трунок, до останньої краплі. Лягла поруч із тілом свого коханого і міцно обійняла його. Мені було так добре і спокійно, як завжди, коли він був поруч зі мною. Сон підняв мене на свої крила, і поніс, і снилося мені, що я знову пливу поруч з Яром на кораблі, назустріч сонцю, що заходить, і хвилі гойдають нас, а чайки кружляють над морем і жалібно квилять.

І я заснула, а прокинулася зовсім в інший час і в іншому місці. Та це не було важливим для мене, тільки моя душа плакала, бо Яра не було поруч. Скільки я не шукала його, не кликала - він не озвався... Певно, образився на мене, що я не виконала його останню волю... А може, це Велика Богиня так карає мене, що я приходжу у світ знову й знову, шукаю свого коханого і не знаходжу.

І тільки як вітер повіє з півдня, мені на мить здається, що у цьому вітрі я відчуваю його подих, і чую його голос, а варто заплющити очі - і я бачу його посмішку... Тисячі років промайнули, як один день, і ліси навколо поріділи, і ріки повернули свою течію в інший бік. І племена наші відійшли у вічність, прийшли нові народи, які говорили незнайомою мовою та молилися іншим Богам. А я все ще шукаю свого судженого і вірю, що колись усе-таки знайду його...

****************

- Ніко, не плач! - почула вона над собою схвильований голос Олега. - Все давно минуло, то тільки тобі привиділось!

Дівчина ніби отямилася від сну і побачила, що стоїть на колінах прямо в траві, а її обличчя залите слізьми. Одяг теж був мокрий від роси, що випала перед світанком. Вона підвелася на ноги і обвела поглядом вершину кургана, на якому вони вдвох стояли. Вогнище вже майже догоріло, і лише окремі іскорки жевріли під шаром попелу. Порожні колоди біліли навколо багаття, на кам'яному "троні" теж нікого не було. Тільки якась маленька річ самотньо лежала на сірому граніті. Ніка підійшла ближче і взяла її до рук.

То був мідний браслет у формі змії, що згорнулася колом, кусаючи сама себе за хвіст.

- Це Уроборос, - пояснив Олег. - Він символізує нескінченність і сам є нескінченністю. Бачиш, цей змій не має ні початку, ні кінця, як і наше життя. Адже в кожній миті є водночас минуле, сьогодення і майбутнє.

- Чому так сталося? - спитала Ніка.

- Вона хотіла подарувати тобі його, - Олег дивився на схід, де вже світлішало небо і от-от мало з'явитися сонце.

- Ні, я про інше... Чому вона не може його зустріти?

Він невпевнено знизав плечима.

Ніка провела пальцем по внутрішній поверхні браслета. Там було щось написане - якоюсь дивною в'яззю, не схожою на жодну з відомих дівчині мов.

- Що це означає? - спитала вона.

- Тут написано - ніколи не зупиняйся...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.