3

- Ой, мені дуже шкода, - тільки і змогла вимовити Ніка, і раптом її очі округлилися. - Але я ж тільки сьогодні її бачила!

- То, мабуть, була її душа, - зі сльозами на очах промовила Тетяна. - Ви кажете, вона добре виглядала? В неї нічого не боліло?

"Як може у душі щось боліти? - подумала Ніка. - І взагалі, яким чином вона може передати комусь матеріальний предмет? Душа - вона ж безтілесна! Скоріше за все, хтось вирішив розіграти цих бідних людей. Знайшли дівчинку, схожу на Діанку і попросили поговорити зі мною від її імені. Але який у цьому сенс? І де була гарантія, що я не покручу пальцем біля скроні, а справді виконаю доручення? Це якась нісенітниця..."

Але вголос вона цього не сказала, щоб не засмучувати і так згорьованих батьків, котрі втратили свою дитину.

- Вона виглядала абсолютно здоровою, - коротко відповіла дівчина.

- Ну слава Богу, - посміхнулася жінка. - Тепер наша донечка вже не страждає. Ви знаєте, вона тяжко хворіла, їй було дуже погано. Але до останніх днів вона трималася, не здавалася, щоб не засмучувати нас. Завжди посміхалася, навіть коли дуже боліло...

- Тепер усе добре, повірте мені, - запевнила Ніка.

- Спасибі вам, - озвався й Микола, що до цього мовчав. Він узяв у руки ляльку та уважно розглядав її. - Таню, ти не думаєш, що це та сама іграшка...

- Яку ми поклали їй у труну? - Тетяна нахмурила брови. - Так, це саме вона. Я впізнала її завдяки сукні, адже сама пошила вбрання для Діанчиної улюблениці. Ви знаєте, я кравчиня, у мене було багато клієнтів. Тільки коли донька хворіла, то я геть закинула роботу. І зараз ніяк не можу змусити себе знову сісти за швейну машинку. Але от прямо у цю мить мені дуже захотілося щось пошити. Може, вам потрібне гарне плаття, чи блузка? Я зроблю безкоштовно, у знак вдячності за те, що ви так нас розрадили!

- Спасибі, - Ніка була дуже зворушена. - Якщо мені буде щось потрібно, я обов'язково звернуся до вас...

**************

Коли дівчина нарешті дісталася додому, то довго сиділа за столом на кухні перед чашкою охололого чаю та думала про родину, з якою її сьогодні випадково звело життя. Їй було дуже шкода Тетяну та Миколу, і вона сподівалася, що тепер батькам Діанки стане легше на душі. Хто б не організував цю незрозумілу витівку - врешті-решт, вона все ж обернулася на благо. З цими думками Ніка лягла спати.

А наступного ранку все, що відбулося вчора увечері, здалося вже розмитим і дещо неправдоподібним, так що легко було повірити, що незвичайна зустріч Ніці привиділася чи наснилася. І все ж, прямуючи на роботу, вона більше не скорочувала шлях. Як усі місцеві мешканці, почала обходити територію цвинтаря поза парканом. Не те, щоб вона чогось боялася, просто їй раптом стало незатишно серед могил, увесь час здавалося, що хтось пильно дивиться у спину. А може, то просто уява розгулялася - Ніка змалечку вирізнялася серед однолітків добре розвинутою фантазією.

Але наступного "клієнта", як вона згодом почала їх називати, дівчина зустріла зовсім не на кладовищі, а у міському парку. Правда, це також було увечері - у той самий час, коли починає сутеніти і на вулицях засвічуються перші ліхтарі. Тієї п'ятниці Анжела святкувала свій день народження і після роботи запросила подругу до кав'ярні випити кави з тортиком. Сиділи, правда, недовго, бо Анжелу чекав черговий претендент на руку і серце - вона поспішала на побачення. Тож швидко вибачилася перед подругою і побігла. А Ніка, не поспішаючи, допила своє капучино, ще трохи посиділа за столиком, слухаючи тиху музику, яка лунала з радіоприймача на стійці бару, а потім вийшла з кав'ярні та попрямувала додому, для чого потрібно було якраз пройти через парк.

У цей осінній вечір тут уже не було так людно, як улітку, і все ж перехожі траплялися. Ніка йшла не поспішаючи та думала про щось своє, коли до неї звернувся дідок у капелюсі та охайному світлому плащі, що сидів на лавочці поблизу клумби.

- Дівчино, вибачте, можна вас на хвилинку?

- Так, звичайно, - зупинилася Ніка. - Вам потрібна допомога?

Старенький подивився на неї трохи розгублено:

- У деякій мірі, так... Розумієте, мені дуже треба дещо передати своїм рідним, і лише ви можете мене виручити...

Дівчина уважніше подивилася на сухеньку згорблену постать, що примостилася на самому краю лавки. Вже якось інтуїтивно вона зрозуміла, що це не просто літній чоловік, який через проблеми зі здоров'ям забув свою адресу, чи посварився із родичами та шукає тепер шляхи до примирення. Ні, все було інакше. Вона не могла віднайти точних слів, аби висловити це відчуття. Але от буває, коли через якусь непояснювану чутливість ти торкаєшся до звичного, абсолютно безпечного предмета - і раптом відчуваєш легкий, проте неприємний удар струму. Потім все минає, залишається тільки поколювання в кінчиках пальців... та щоразу, коли згадуєш ту, першу мить, знову дрож проходить усім тілом. От так вона себе почувала і тоді, на цвинтарі, розмовляючи з дівчинкою, і зараз, зустрівши погляд - цілком живий, ясний, зовсім не потойбічний - дідусевих сіро-блакитних очей, що сумно визирали з під густих сивих брів.

- Ви звідти...? - дівчина зробила непевний жест, наче вказуючи вгору, але дідок лише знизав плечима.

- Запишіть, будь ласка адресу, - він дочекався, поки Ніка дістане з сумки блокнот та ручку і продиктував назву вулиці, номер будинку, прізвище власників, навіть детально розповів, як туди пройти. Певно, він був дуже скрупульозним та педантичним; мабуть, і професію мав відповідну - вчитель чи бухгалтер... Ніці дуже хотілося дізнатися щось про нього, про його професію, сім'ю... і про те, що, власне, стається з людиною, коли її життя припиняється - але, звичайно, вона промовчала.

Навіть у думках не наважувалася назвати свого співрозмовника привидом, бо це слово асоціювалося в неї з чимось страшним, а перед Нікою сидів звичайний собі дідок, що нічим не відрізнявся від інших пенсіонерів, які полюбляли в теплі дні гуляти в парку, годуючи голубів та ведучи неспішні розмови. І була ще одна причина - її здоровий глузд, який усе ще не міг змиритися з тим, що з дівчиною відбуваються якісь містичні і незрозумілі речі. "Такого не буває, - говорив її розум. - Це продовжується розіграш, гра... можливо, десь поблизу ховаються оператори з телепередачі "Прихована камера". Ото ж сміху буде, коли я почну верзти всілякі дурниці, розпитуючи старого про потойбічне життя!"

Тому вона просто зробила вигляд, що нічого дивного у почутому проханні немає, записала поряд із адресою усю продиктовану дідусем інформацію, ще й прочитала її вголос, аби він переконався, що "листоноша" нічого не наплутає. А потім швиденько попрощалася ( казати "до побачення" якось не хотілося, тож відбулася нейтральним "на все добре"). Старенький серйозно кивнув їй головою.

Коли Ніка вже відійшла на кілька кроків, то їй до болю захотілося озирнутися. Було усе ж таки трохи страшно - порожні алеї, шум вітру, листя, що шарудить під ногами - а позаду біля лавки блідо-жовте коло від ліхтаря - кого вона там побачить? Може, уже нікого - просто порожнє місце? А раптом, якусь химерну прояву? І все ж голова дівчини мимоволі повернулася праворуч, і тіло повторило її рух.

Дідок продовжував мирно сидіти на лавці, спираючись на ціпок, і дивився вгору, на пожовклі крони лип. Його губи ледь-ледь ворушилися, наче він розмовляв сам із собою або читав молитву. Ніка повернулася та тихо пішла до виходу з парку.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.