6

Хлопець слухняно увійшов до кімнати і  сів у те ж саме крісло, в якому Ніка його вперше побачила. Тепер вона  могла роздивитися  свого гостя більш уважно. Втім, якихось особливих прикмет у нього й не було - цілком звичайне обличчя, не красунчик, але й не страшко... правда, їй чомусь здалося, що вона уже десь його бачила. Хоча місто в них невелике, вони цілком могли жити по сусідству або навчатися в одній школі, чи він міг заходити до неї в магазин, до того як... Їй стало незручно, начебто цей Олег міг якимось чином здогадатися, про що вона думає.

Тому Ніка надала обличчю ділового виразу, взяла зі столу блокнот та ручку і уважно подивилася на свого гостя.

 - Диктуйте адресу, будь ласка, - сказала вона.

 - Яку ще адресу?

"Якийсь недотумкуватий попався", - подумала дівчина. Але вслух терпляче пояснила:

 - Ну ви ж за тим прийшли, щоб я  повідомила вашим рідним якусь інформацію про вас? Але якщо я не знатиму, де вони живуть і які їхні імена, то  не зможу з ними зв'язатися...

 - Ага, ясно! - хлопець на коротку мить задумався, а потім сказав: - Вулиця Мічуріна, будинок вісім. Її звуть Маргарита.

 - Мар-га-рита, - Ніка вивела ім'я у блокноті. - А прізвище?

 - Можна й без прізвища, це приватний будинок, ти не помилишся.

 - Що саме їй передати?

Він знову завагався, наче питання Ніки застало його зненацька. Потім махнув рукою:

 - Ну, гаразд. Віддай їй, будь ласка, ось це , - і дістав з внутрішньої кишені куртки невелике фото.

- А на словах щось переказати?

 - Ні, нічого не треба.

"Якийсь він дивний, - подумала Ніка. Несподіваний гість не вписувався у  шаблони, котрі вона вже встигла  вибудувати у голові стосовно своїх  "клієнтів". По-перше, не підгадав зустріч у якомусь нейтральному місці, а приплентався до неї додому. По-друге, не помітно, щоб він був схвильований чи заклопотаний, як більшість покійників, з котрими вона вже стикалася раніше. Та й  оце "нічого не треба" здивувало її.

 - Як, я просто постукаю у двері, привітаюся, тицьну їй до рук фото, розвернуся і піду? - уточнила вона. - А якщо ця Маргарита щось запитає... наприклад, про те, як ви живете?

Ще не встигнувши закінчити фразу, вона зрозуміла, що сказала дурницю.

 - Живу... - задумливо протягнув він. - Та так,  помаленьку, як усі. А ви думаєте, вона щось таке запитає?

 - Звичайно, всі питають. Ну, крім тих, хто вважає, що їх розіграли - ті погрожують викликати поліцію або морду мені набити...

 - То в тебе небезпечна робота, - сказав хлопець.

 - Та так, правда, до бійки ще жодного разу не доходило, - посміхнулася Ніка. - Але  часто буває неприємно, а ще частіше - сумно.

У кімнаті запанувала якась незручна мовчанка. Тоді Олег підвівся з крісла.

 - Я, мабуть, піду, - сказав він. - Вибач за вторгнення.

 - Та нічого, це ви мене вибачте, я на вас трохи накричала від несподіванки...

 - А може, перейдемо  на "ти", а то вже дуже офіціально виходить?

 - Та я не проти, - відповіла Ніка. Вона все думала, де могла б його бачити раніше. Щось таке крутилося в голові, наче якась давня згадка, але "в руки" не давалося.

 - Ми ходили в  один танцювальний гурток, - раптом сказав він, ніби прочитав її думки. - Давно, у п'ятому класі. А потім я танці покинув.

Точно, це була саме та деталь, котрої їй не вистачало для того, щоб увесь пазл склався. Вона пригадала і той гурток, і молоду викладачку Ірочку, що вчила їх танцювати вальс і ча-ча-ча,  і самого Олега пригадала - тоді він був нижчим за неї майже на цілу голову, і вона влаштувала справжню істерику, коли одного разу їх поставили в пару - не хотіла бути посміховиськом поряд із "курдупликом". Пам'ятає, що саме так його тоді й обізвала. а він сказав на неї - "худоребра жирафа", і вони мало не побилися, Ірочці довелося їх розбороняти та розводити в різні кінці залу і ставити в пару з іншими партнерами. А потім вона до танців охолола, бо дівчат на гуртку було більше, ніж хлопців, і  їй набридло, що в пару її не ставили, а тільки там, де треба було виступати усім разом. Ніка  захопилася малюванням, а бальні танці залишилися в минулому.

 - Я теж швидко пішла з того гуртка, - сказала вона і посміхнулася. - Це ж треба, як буває. Виходить, світ тісний, якщо ми знову зустрілися.

 - Ну, - мовив Олег, - щодо тісного світу я б міг посперечатися, але, може, колись іншим разом...

 - А що, ти ще зайдеш? Це не заборонено?

 - З чого ти взяла, що заборонено?

 - Просто більше ніхто вдруге не приходить...

 - Ну це ще нічого не означає. Все, мені пора, щасливо!

Він вийшов, як належить,  через двері,  ще й акуратно їх причинив за собою.

Ніка  швидко глянула на фотокартку, яку досі тримала в руках. На фото був яскравий весняний день - на задньому плані квітучі каштани, безхмарне небо. І Олег поряд з мініатюрною чорнявою дівчиною з довгим хвилястим волоссям. Обоє радісно посміхаються в об'єктив.

На звороті було написано акуратним почерком : "Коханому Олежику на довгу згадку від Рити". І дата. Фото було зроблене лише кілька місяців тому.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.