2

Ніка могла б махнути на цю зустріч рукою та йти собі додому, але тоді - вона впевнена - її б згризли докори сумління через те, що могла допомогти дитині, котра втекла з дому, але не зробила цього. Тим більше, її саму вдома ніхто не чекав, окрім рудого кота Кузьми. Ще коли вона була школяркою, її батьки розлучилися та створили нові сім'ї, у жодній з яких доньці не знайшлося місця. Ніка жила до останнього часу з бабусею у її невеличкій хатині на околиці міста. Та два роки тому бабуся померла, і тепер дівчина була сама собі господинею. Інколи їй було сумно через те, що, приходячи з роботи, вона бачила в будинку темні вікна, ніхто не чекав її з вечерею, не розпитував, як минув день. Але частіше вона поверталася настільки втомлена, що була навіть задоволена тим, що не потрібно ні з ким спілкуватися - роздягалася, приймала душ і падала до ліжка, а вірний Кузя тут же вмощувався під боком та починам задоволено мурчати...

Вокзальна вулиця була недалеко - якихось півкілометра від її оселі. "Для скаженої собаки сім верст не крюк, " - посміхнулася сама до себе Ніка. Однак на душі в неї було неспокійно. Їй хотілося пошвидше передати батькам дівчинки цю ляльку та опинитися вдома. Тим більше, що вже зовсім стемніло.

Двадцять друга квартира знаходилася на четвертому поверсі старої п'ятиповерхівки. Лампочка на поверсі не горіла, трохи світла падало зі сходового майданчика поверхом вище, а також з вікна, прямо за яким був ліхтар. Ніка натиснула на кнопку електричного дзвінка, але не почула жодного звуку, тоді вона тихенько постукала в оббиті потрісканим дермантином двері. Знову тиша. Може, пішли шукати малу? Вона стукнула ще раз, голосніше, і вже повернулася, щоб рушити вниз по сходах, як двері раптом рипнули і прочинились.

У передпокої спалахнуло світло, і Ніка побачила ще досить молоду і привабливу жінку, проте якусь занедбану на вигляд - обличчя бліде, голова замотана хустиною, старий засмальцьований халат. Вона виглядала чи то хворою, чи то просто дуже втомленою.

- Добрий вечір! - привіталася Ніка.

- Нам нічого не треба, - відповіла жінка хрипким, наче застудженим або ж прокуреним голосом. - Ми нічого не купуємо, про Бога говорити не хочемо, в соцопитуваннях участі не беремо.

- Розумієте, - Ніка заговорила швидше, не без підстав побоюючись, що двері зараз зачиняться прямо в неї перед носом. - Я прийшла, щоб виконати прохання вашої доньки. Ось вона сказала вам передати, - і дівчина простягнула господині квартири ляльку.

Та аж відсахнулася, і навіть руки сховала за спину.

- Колю! - голосно гукнула вона кудись позад себе.

З-за її спини з'явився худий високий чоловік у майці та спортивних штанях, з газетою в руці.

- Колю, - знову повторила жінка, - тут якась чи то хуліганка, чи несповна розуму, випровадь її!

Чоловік подивився на Ніку, яка все ще стояла з лялькою в простягнутій руці.

- Що ви собі дозволяєте! - несподівано високим голосом вигукнув він. - Я зараз міліцію викличу!

- Невже вам не соромно так жартувати, - тихо продовжила його дружина, вказуючи пальцем на ляльку. - Це не просто по-дурному, це... це... жорстоко...

Раптом по її обличчю потекли сльози.

- Я не жартую, - образилася Ніка. - Я як краще хотіла, ви ж, мабуть, місця собі не знаходите. А якщо не вірите, то візьміть у дочки на полиці книгу казок Андерсена і знайдіть те, що знаходиться в ній на сьомій сторінці.

- Таню, - чоловік обережно взяв дружину під руку і повів її вглиб квартири, - Таню, не хвилюйся, ходімо, я тобі валер'янки накапаю. Це якась ненормальна, зараз я зачиню двері, і вона піде собі, звідки прийшла...

Таня раптом вирвала у нього руку і кинулася до кімнати, повз яку подружжя саме проходило. Все ще стоячи на сходовому майданчику та стискаючи злополучну ляльку, Ніка побачила, як господиня схопила якусь книгу і почала гарячково листати. Чоловік стояв поруч із заклопотаним виглядом і не знав, за що хапатися - чи бігти по ліки, чи викликати міліцію.

- Дивися! - жінка схопила якийсь аркушик паперу, що лежав між сторінками книги і тицьнула Миколі в обличчя. Той невпевнено прочитав:

- Мамусю, якщо щось передаватимуть тобі від мене - то ти не хвилюйся. будь ласка. Я тебе люблю...

- Коли вона це написала? - заголосила Тетяна, хапаючись за серце. - Що це все означає?

"З мене досить, - подумала Ніка. - Я якраз нормальна, просто вся ця сімейка божевільна."

- Ваша дочка просила передати вам цю ляльку, а ще сказала, що в неї все добре і щоб ви не турбувалися, - промовила дівчина. - Хоча я б на вашому місці пішла її пошукала, недобре дитині бродити увечері самій.

- Ви того... екстрасенс? - запитав чоловік недовірливо. - Як вона могла просити вас щось передати?

У цю мить мама дівчинки захиталася і, немов той сніп, осіла на підлогу. Листочок паперу випурхнув із її рук та ліг на килим прямо під ногами Ніки. Та підняла його і разом з лялькою поклала на поличку в передпокої, а сама кинулася до жінки, що лежала непритомна. Чоловік схопив телефон і почав набирати номер "Швидкої".

- У вас нашатир є? - запитала його Ніка.

Нашатир знайшовся, пляшечку підсунули під ніс Тетяні, побризкали їй в обличчя водою, і вона заворушилася, розплющила очі, поки що безтямні, як у маленької дитини. Поступово погляд прояснився і зачепився за Ніку.

- А що вона ще казала? - затинаючися, спитала жінка.

- Давайте, ми вашу дружину обережненько піднімемо і покладемо на ліжко, - звернулася Ніка до Миколи. - Беріть її під руку, а я з іншого боку...

Вони допомогли жінці підвестися та увійшли до тієї самої кімнати, з якої Тетяна тільки що винесла книгу. Ніка зрозуміла, що це була дитяча. Веселі шпалери , розмальовані ведмедиками, рожеві фіранки, ліжко, на якому вишикувались в акуратну шеренгу кілька м'яких іграшок. Біля столу. на стільці - шкільна форма і новенький рюкзак. А на столі... Ніка кліпнула очима і міцно замружилася, аж перед очима попливли різнобарвні іскри, потім знову подивилася прямо перед собою, неначе сподівалася, що побачене тільки що виявиться обманом зору.

Аж ні - на столі дійсно був портрет тієї самої білявої дівчинки з "хвостиком" та великими карими очима, з якою вона розмовляла десь годину тому. Але цей портрет був перев'язаний траурною чорною стрічкою, поряд стояла склянка з водою, накрита окрайцем хліба, та невелика воскова свічка.

- Ваша дочка... - прошепотіла Ніка.

- Так, померла наша Діанка, земля їй пухом, - глухо відповів чоловік. - От якраз сьогодні дев'ятини справили...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.