23

Вечір огортав місто синім серпанком, запалював золоті вогники у вікнах, мерехтів різнобарвними гірляндами. Це було ще тільки, власне, передчуття свята, коли господині здійснювали останні приготування, критичним оком окидаючи стіл - чи всього вистачає, а потім заходжувалися "чистити пір'ячко". Коли діти вешталися із кімнати в кімнату, з нетерпінням очікуючи, як проб'є дванадцята і настане час діставати з-під ялинки подарунки. А чоловіки клацали телевізійними пультами в пошуках натхнення до свята, і, врешті -решт, їх випроводжували до магазину, щоб докупити чогось там, що забули придбати вчора, а воно от прямо зараз виявилося конче необхідним.

І в супермаркеті зміїлася саме така "чоловіча" черга, причому, крім продуктів за списком, кожен ще брав пляшку шампанського "про всяк випадок", а дехто - й цукерки та мандаринки. Молода продавчиня з нетерпінням поглядала на годинник, очікуючи десятої, щоб здати зміну та побігти додому, де вже виглядав її хлопець - також з неодмінним шампанським і мандаринками. Вона не здогадувалася, що саме сьогодні, з останнім ударом годинника, коханий нарешті зважиться запропонувати їй одружитися. Якби знала, то може, і не супила б так брови та веселіше посміхалася покупцям.

А ось стоять дідусь і бабуся - такі старенькі, що здається - дмухни - злетять у повітря. В корзинці скромні покупки, тримаються за руки - Ніка завжди звикла бачити їх разом, здавалося, вони нікуди не ходили поодинці. І раптом їй стало трохи страшно - а що, як незабаром хтось із них лишиться сам? Хитнула головою, проганяючи неприємні думки - тільки не сьогодні, не в новорічний вечір. Посміхнулася заклопотаній касирці. Зібрала свої покупки у пакет і вийшла у вечірні сутінки.

Мчали машини, підморгуючи фарами - всі поспішали скоріше опинитися вдома, за святковим столом. Швиденько бігли слизькими тротуарами перехожі. Дехто з них ніс у руках ялинку - видно, дочекалися останньої миті, коли продавець збив ціну - і тепер потрібно було встигнути прикрасити зелену красуню. У неї цьогоріч ялинки не буде, але Ніка про те не жалкувала. Їй було на диво легко і спокійно на душі. Думки кружляли плавно, немов ті сніжинки, що сипалися із темного неба - ні на чому не спиняючись. Вона дозволяла їм з'являтися і знову зникати. Йшла, піднявши капюшон пуховика, відгородившися від усього світу, наодинці із зимовим містом, із небом, зІ снігом, з темрявою, яка була зовсім не лячною, а, навпаки - навдивовижу затишною.

Чомусь пригадалася фантастична повість, котру Ніка читала у дитинстві - про те, що є люди, які з тих чи інших причин не хочуть іти в Новий рік з усіма, а залишаються у старому. Чи хотіла б і вона так залишитися? Або повернутися в минуле, у дитинство, якось змінити свою долю? Мабуть, що ні. Колись раніше вона часто про це мріяла. Але зараз зрозуміла - кожна мить нашого життя може бути безцінною і нескінченною. Кожен наш день - це подарунок. Звісно, ці слова здавалися банальними, але дивне відчуття, що охопило Ніку, неможливо було висловити жодною людською мовою. Вона зупинилася біля ліхтаря і підняла обличчя догори. У розсіяному світлі назустріч їй летіли лапаті сніжинки, і на якусь мить Ніці здалося, що це вона сама з великою швидкістю мчить по зоряному небу, серед дивовижних планет та галактик. "Це і є щастя, - подумала вона. - Ось такі моменти - це чисте щастя, без жодних домішок. І вони запам'ятовуються нам на все життя саме тому, що для них немає конкретної причини. Може, це просто згадка про якісь інші світи, з яких ми прийшли сюди, на Землю?"

***

Удома світилися всі вікна. Вона спеціально залишила світло ввімкненим, щоб не повертатися до темного будинку. Відчинила двері, увійшла, на ходу змітаючи сніг з коміра пуховика та знімаючи рукавички. І, вражена, зупинилася на порозі вітальні. Посеред кімнати стояла прикрашена ялинка. Коли ще годину тому вона зібралася в магазин, нічого такого не було. Ніка навіть заплющила і знову розплющила очі, аби переконатися, що це не сон і не марення. Але ялинка нікуди не зникла.

- Сюрприз! - сказав Олег, стоячи за її спиною.

- Це неймовірно! Коли ти встиг? - здивувалася Ніка.

- Як був малим, я дуже любив прикрашати ялинку, - відповів Олег. - Ми з Женькою вмикали телевізор, а там завжди чомусь ішов фільм "Іронія долі". І от під цей фільм ми починали творити диво...

- І я в дитинстві завжди полюбляла це робити. А зараз перестала.

- Чому?

- Навіть не знаю. Якось самій для себе нецікаво робити свято...

- Ну от ми зараз і святкуватимемо удвох. Що ти там смачненьке купила?

***

Новорічний стіл видався на славу. Хіба що замість шампанського була солодка газировка, бо Ніці лікарі заборонили алкогольні напої.Але й без того їм було дуже весело. Ввімкнувши телевізор, підспівували артистам, сміялися з гумористичних сценок.

А потім Ніка все ж не витримала і спитала:

- Ти дуже засмутився після візиту до своєї мами?

Олег замислено подивився на мандарин, який саме почав чистити.

- Якщо чесно, так, - відповів він. - Але потім я подумав, що вона ні в чому не винна. Такою вже вона є, такою виховали її власні батьки. Хтозна, якби в мене були колись діти, може, вони так само були б невдоволені мною, бо я не роблю щось таке, чого вони від мене очікували. Мабуть, це дуже сумно, коли власні діти вважають, що ти якийсь не такий.

- Та коли будь-хто так вважає, - то це однаково сумно, - мовила Ніка.

- Але у випадку з найріднішими людьми це образливіше, ніж із чужими. Ти замислюєшся, чи є взагалі сенс у твоєму існуванні на цьому світі, якщо навіть власні батьки, чи діти, чи кохана людина критикують тебе і не сприймають всерйоз.

- Я чудово це розумію, - сказала Ніка. - Знаєш, мої батьки узагалі викреслили мене зі свого життя. У кожного - нова сім'я, а я стала свого роду втіленням помилки молодості, про яку краще забути. Залишити в минулому. Не згадувати навіть на Новий рік чи день народження. Коли я навчалася у початкових класах, то напередодні восьмого березня завжди прикидалася хворою і просила бабуню залишити мене вдома. Не хотіла йти на ті пришелепкуваті ранки, де всі діти читали вірші і співали пісень про маму. А я не могла й рота розтулити, так мені було прикро. Коли я виросла, то дістала з верхньої полиці шафи родинний альбом, знайшла весільну фотографію батьків, порвала на дрібні шматочки і спалила. Зараз стає смішно. Бо хіба ж світлина в чомусь завинила?

- Знаєш, - сказав Олег після недовгої мовчанки. - я колись читав книгу доктора Моуді про життя після смерті. Звичайно, зараз... так би мовити, після певних подій, не з усім я можу погодитися. Але одна історія запам'яталася. Її розповіла авторові жінка років п'ятидесяти. У неї було нещасливе дитинство. Батьки знущалися з неї, били. І коли їй було сім років, вона викинулася з вікна. Хотіла покінчити з життям, але її вдалося врятувати. Правда, деякий час дитина перебувала у стані клінічної смерті.

І от вона згадує, що коли померла, то почула якийсь голос. Він запитав її: "Для чого ти зробила з собою таке?" Дівчинка відповіла, що все одно нікому не була потрібною. Що ніхто не турбувався про неї. І тоді голос відповів їй: "У цьому житті ніхто не буде турбуватися про тебе. Але ти все одно повертайся!" І вона побачила дерево. Дерево стояло безлисте, вкрите снігом і кригою. Воно здавалося мертвим, голим, некрасивим. А потім настала весна, сніг розтанув. Дерево поступово стало оживати - спершу з'явилися бруньки, а згодом листочки. Потім дерево розквітло - і дівчинка замилувалася з того, яким воно стало чудовим. Вона зрозуміла, що про це дерево теж ніхто особливо не дбає, адже воно росте не в саду, а в лісі. Але настає весна - і воно вкривається квітами. Значить, хтось все-таки про нього турбується - той, хто створив його і вдихнув у нього життя. І дівчинка повірила, що в її житті неодмінно настануть кращі часи. Зима мине і прийде весна, і все налагодиться. А потім так і сталося. Вона виросла, і змогла побудувати своє життя, так як сама того хотіла. Хоча про неї ніхто особливо й не піклувався, але вона сама була сильною і змогла вижити. Ось така історія, Ніко. Хочеш ти чи не хочеш, а треба жити. І ніколи не варто опускати руки.

- До речі, раз ми вже заговорили про книги, - Ніка дістала "Маленького принца", який досі лежав у її сумочці. - Можливо, візьмеш із собою, на згадку?

- Я вже не потребую жодних речей, - посміхнувся Олег. - А спогади мої і так усі зі мною. Я б хотів, щоб ця книга лишилась у тебе, добре? От колись народиться у тебе син, і ви разом будете її читати. І ти згадаєш про мене.

- А навіщо згадувати - ти ж і так будеш поруч? - здивувалася Ніка. - Чи щось може змінитися?

- Ой, давай не будемо забігати наперед! Живімо одним днем, гаразд, Нікусю?

Раптом за вікном, поруч із сусідським будинком, спалахнув і розсипався різнобарвними вогниками феєрверк. За ним полетіла догори ще одна яскрава ракета, потім - ще. Залунали сміх та веселі голоси.

Ніка глянула на годинник:

- Ой, уже п'ять хвилин на першу! Ми забалакалися і не помітили, як настав Новий рік... А я не встигла загадати бажання!

- То загадай його зараз, ще не пізно. - порадив Олег.

І наповнив келихи лимонадом.

"Я бажаю, щоб ти нарешті зміг потрапити на зустріч, якої так чекаєш", - подумала Ніка, дивлячись Олегові в очі.

За вікном продовжували веселитися люди, вибухали іскрами феєрверки і падав, падав, замітаючи всеньке місто, пухкий лапатий сніг. Так непомітно перегорнувся ще один листок календаря і надійшов новий, дві тисячі десятий рік...

(далі буде)

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.