У неба на краю

Вечір огортав місто синім серпанком, запалював золоті вогники у вікнах, мерехтів різнобарвними гірляндами. Це було ще тільки, власне, передчуття свята, коли господині здійснювали останні приготування, критичним оком окидаючи стіл - чи всього вистачає, а потім заходжувалися "чистити пір'ячко". Коли діти вешталися із кімнати в кімнату, з нетерпінням очікуючи, як проб'є дванадцята і настане час діставати з-під ялинки подарунки. А чоловіки клацали телевізійними пультами в пошуках натхнення до свята, і, врешті -решт, їх випроводжували до магазину, щоб докупити чогось там, що забули придбати вчора, а воно от прямо зараз виявилося конче необхідним.

І в супермаркеті зміїлася саме така "чоловіча" черга, причому, крім продуктів за списком, кожен ще брав пляшку шампанського "про всяк випадок", а дехто - й цукерки та мандаринки. Молода продавчиня з нетерпінням поглядала на годинник, очікуючи десятої, щоб здати зміну та побігти додому, де вже виглядав її хлопець - також з неодмінним шампанським і мандаринками. Вона не здогадувалася, що саме сьогодні, з останнім ударом годинника, коханий нарешті зважиться запропонувати їй одружитися. Якби знала, то може, і не супила б так брови та веселіше посміхалася покупцям.

А ось стоять дідусь і бабуся - такі старенькі, що здається - дмухни - злетять у повітря. В корзинці скромні покупки, тримаються за руки - Ніка завжди звикла бачити їх разом, здавалося, вони нікуди не ходили поодинці. І раптом їй стало трохи страшно - а що, як незабаром хтось із них лишиться сам? Хитнула головою, проганяючи неприємні думки - тільки не сьогодні, не в новорічний вечір. Посміхнулася заклопотаній касирці. Зібрала свої покупки у пакет і вийшла у вечірні сутінки.

Мчали машини, підморгуючи фарами - всі поспішали скоріше опинитися вдома, за святковим столом. Швиденько бігли слизькими тротуарами перехожі. Дехто з них ніс у руках ялинку - видно, дочекалися останньої миті, коли продавець збив ціну - і тепер потрібно було встигнути прикрасити зелену красуню. У неї цьогоріч ялинки не буде, але Ніка про те не жалкувала. Їй було на диво легко і спокійно на душі. Думки кружляли плавно, немов ті сніжинки, що сипалися із темного неба - ні на чому не спиняючись. Вона дозволяла їм з'являтися і знову зникати. Йшла, піднявши капюшон пуховика, відгородившися від усього світу, наодинці із зимовим містом, із небом, зІ снігом, з темрявою, яка була зовсім не лячною, а, навпаки - навдивовижу затишною.

Чомусь пригадалася фантастична повість, котру Ніка читала у дитинстві - про те, що є люди, які з тих чи інших причин не хочуть іти в Новий рік з усіма, а залишаються у старому. Чи хотіла б і вона так залишитися? Або повернутися в минуле, у дитинство, якось змінити свою долю? Мабуть, що ні. Колись раніше вона часто про це мріяла. Але зараз зрозуміла - кожна мить нашого життя може бути безцінною і нескінченною. Кожен наш день - це подарунок. Звісно, ці слова здавалися банальними, але дивне відчуття, що охопило Ніку, неможливо було висловити жодною людською мовою. Вона зупинилася біля ліхтаря і підняла обличчя догори. У розсіяному світлі назустріч їй летіли лапаті сніжинки, і на якусь мить Ніці здалося, що це вона сама з великою швидкістю мчить по зоряному небу, серед дивовижних планет та галактик. "Це і є щастя, - подумала вона. - Ось такі моменти - це чисте щастя, без жодних домішок. І вони запам'ятовуються нам на все життя саме тому, що для них немає конкретної причини. Може, це просто згадка про якісь інші світи, з яких ми прийшли сюди, на Землю?"

***

Удома світилися всі вікна. Вона спеціально залишила світло ввімкненим, щоб не повертатися до темного будинку. Відчинила двері, увійшла, на ходу змітаючи сніг з коміра пуховика та знімаючи рукавички. І, вражена, зупинилася на порозі вітальні. Посеред кімнати стояла прикрашена ялинка. Коли ще годину тому вона зібралася в магазин, нічого такого не було. Ніка навіть заплющила і знову розплющила очі, аби переконатися, що це не сон і не марення. Але ялинка нікуди не зникла.

- Сюрприз! - сказав Олег, стоячи за її спиною.

- Це неймовірно! Коли ти встиг? - здивувалася Ніка.

- Як був малим, я дуже любив прикрашати ялинку, - відповів Олег. - Ми з Женькою вмикали телевізор, а там завжди чомусь ішов фільм "Іронія долі". І от під цей фільм ми починали творити диво...

- І я в дитинстві завжди полюбляла це робити. А зараз перестала.

- Чому?

- Навіть не знаю. Якось самій для себе нецікаво робити свято...

- Ну от ми зараз і святкуватимемо удвох. Що ти там смачненьке купила?

***

Новорічний стіл видався на славу. Хіба що замість шампанського була солодка газировка, бо Ніці лікарі заборонили алкогольні напої.Але й без того їм було дуже весело. Ввімкнувши телевізор, підспівували артистам, сміялися з гумористичних сценок.

А потім Ніка все ж не витримала і спитала:

- Ти дуже засмутився після візиту до своєї мами?

Олег замислено подивився на мандарин, який саме почав чистити.

- Якщо чесно, так, - відповів він. - Але потім я подумав, що вона ні в чому не винна. Такою вже вона є, такою виховали її власні батьки. Хтозна, якби в мене були колись діти, може, вони так само були б невдоволені мною, бо я не роблю щось таке, чого вони від мене очікували. Мабуть, це дуже сумно, коли власні діти вважають, що ти якийсь не такий.

- Та коли будь-хто так вважає, - то це однаково сумно, - мовила Ніка.

- Але у випадку з найріднішими людьми це образливіше, ніж із чужими. Ти замислюєшся, чи є взагалі сенс у твоєму існуванні на цьому світі, якщо навіть власні батьки, чи діти, чи кохана людина критикують тебе і не сприймають всерйоз.

- Я чудово це розумію, - сказала Ніка. - Знаєш, мої батьки узагалі викреслили мене зі свого життя. У кожного - нова сім'я, а я стала свого роду втіленням помилки молодості, про яку краще забути. Залишити в минулому. Не згадувати навіть на Новий рік чи день народження. Коли я навчалася у початкових класах, то напередодні восьмого березня завжди прикидалася хворою і просила бабуню залишити мене вдома. Не хотіла йти на ті пришелепкуваті ранки, де всі діти читали вірші і співали пісень про маму. А я не могла й рота розтулити, так мені було прикро. Коли я виросла, то дістала з верхньої полиці шафи родинний альбом, знайшла весільну фотографію батьків, порвала на дрібні шматочки і спалила. Зараз стає смішно. Бо хіба ж світлина в чомусь завинила?

- Знаєш, - сказав Олег після недовгої мовчанки. - я колись читав книгу доктора Моуді про життя після смерті. Звичайно, зараз... так би мовити, після певних подій, не з усім я можу погодитися. Але одна історія запам'яталася. Її розповіла авторові жінка років п'ятидесяти. У неї було нещасливе дитинство. Батьки знущалися з неї, били. І коли їй було сім років, вона викинулася з вікна. Хотіла покінчити з життям, але її вдалося врятувати. Правда, деякий час дитина перебувала у стані клінічної смерті.

І от вона згадує, що коли померла, то почула якийсь голос. Він запитав її: "Для чого ти зробила з собою таке?" Дівчинка відповіла, що все одно нікому не була потрібною. Що ніхто не турбувався про неї. І тоді голос відповів їй: "У цьому житті ніхто не буде турбуватися про тебе. Але ти все одно повертайся!" І вона побачила дерево. Дерево стояло безлисте, вкрите снігом і кригою. Воно здавалося мертвим, голим, некрасивим. А потім настала весна, сніг розтанув. Дерево поступово стало оживати - спершу з'явилися бруньки, а згодом листочки. Потім дерево розквітло - і дівчинка замилувалася з того, яким воно стало чудовим. Вона зрозуміла, що про це дерево теж ніхто особливо не дбає, адже воно росте не в саду, а в лісі. Але настає весна - і воно вкривається квітами. Значить, хтось все-таки про нього турбується - той, хто створив його і вдихнув у нього життя. І дівчинка повірила, що в її житті неодмінно настануть кращі часи. Зима мине і прийде весна, і все налагодиться. А потім так і сталося. Вона виросла, і змогла побудувати своє життя, так як сама того хотіла. Хоча про неї ніхто особливо й не піклувався, але вона сама була сильною і змогла вижити. Ось така історія, Ніко. Хочеш ти чи не хочеш, а треба жити. І ніколи не варто опускати руки.

- До речі, раз ми вже заговорили про книги, - Ніка дістала "Маленького принца", який досі лежав у її сумочці. - Можливо, візьмеш із собою, на згадку?

- Я вже не потребую жодних речей, - посміхнувся Олег. - А спогади мої і так усі зі мною. Я б хотів, щоб ця книга лишилась у тебе, добре? От колись народиться у тебе син, і ви разом будете її читати. І ти згадаєш про мене.

- А навіщо згадувати - ти ж і так будеш поруч? - здивувалася Ніка. - Чи щось може змінитися?

- Ой, давай не будемо забігати наперед! Живімо одним днем, гаразд, Нікусю?

Раптом за вікном, поруч із сусідським будинком, спалахнув і розсипався різнобарвними вогниками феєрверк. За ним полетіла догори ще одна яскрава ракета, потім - ще. Залунали сміх та веселі голоси.

Ніка глянула на годинник:

- Ой, уже п'ять хвилин на першу! Ми забалакалися і не помітили, як настав Новий рік... А я не встигла загадати бажання!

- То загадай його зараз, ще не пізно. - порадив Олег.

І наповнив келихи лимонадом.

"Я бажаю, щоб ти нарешті зміг потрапити на зустріч, якої так чекаєш", - подумала Ніка, дивлячись Олегові в очі.

За вікном продовжували веселитися люди, вибухали іскрами феєрверки і падав, падав, замітаючи всеньке місто, пухкий лапатий сніг. Так непомітно перегорнувся ще один листок календаря і надійшов новий, дві тисячі десятий рік...

(далі буде)