20

Сьогодні Дара виглядала значно бадьорішою та веселішою.

- Ніко, я не могла дочекатися, поки почую продовження твоєї історії! - вигукнула вона, заледве побачивши дівчину.  - Розповідай швидше, що там трапилося далі з Любою!

 - Добре, - всміхнулася Ніка. - А було от що... Цілісінький день Люба ходила  під враженням від того, що з нею сталося. А ввечері, вкладаючися спати, вона сховала під подушку клубочок та рушник, які отримала в подарунок від бабусі з дідусем. І варто їй було лиш заплющити очі - як вона опинилася на зеленій галявині, від якої урізнобіч відходило кілька стежок. Якою ж їй іти? Дівчинка навіть трохи розгубилася. Аж ось клубок сам вискочив у неї з рук та жваво покотився по одній із доріжок. Тож Люба вирушила слідом за ним.

Йшла вона не дуже довго, але раптом здивовано зупинилася. Бо побачила перед собою незнайоме місто. Воно було побудоване з білого каменю, і будинки там геть не схожі були на ті, які є звичними для нашого ока. Скоріше, такі споруди дівчинка бачила лише на сторінках книг або у кіно, коли мова йшла про глибоку давнину. Люди, що ходили вулицями міста, були дивно одягнуті і розмовляли зовсім незнайомою мовою.

 - Що ж робити? - розгубилася Люба. - Певно, клубок щось наплутав. Я мала потрапити у чарівний сад, натомість опинилася у якомусь місті, і навіть дороги не можу ні в кого запитати, бо не розумію, про що говорять його жителі.  Невже доведеться повертатися додому з порожніми руками? Ні, я маю допомогти сестричці!

І вона знову кинула клубок, той покотився вузенькою, вимощеною  білим каменем, вулицею, а Люба поспішила за ним. Раптом клубочок звернув у якийсь двір, прокотився між деревами, що густо росли пообіч стежки, а далі весело пострибав по піску. Дівчинка підняла голову і побачила перед собою море. Ти була колись на морі, Даро?

 - Ні, тільки по телевізору бачила, - на хвильку засмутилася дівчинка. - Але я дуже хотіла б побувати біля моря і поплавати в ньому!

 - Як хочеш - то так і буде, - мовила Ніка. - От тільки одужаєш - неодмінно поїдеш до моря.

 - Правда? А ти була там?

 - Колись давно, ще як була маленькою. 

 - І яке воно - море?

 - Це навіть не опишеш словами! Воно -  неначе жива істота. Коли світить сонечко, море стає блакитно-зеленого кольору і мерехтить мільйонами іскр, так що аж очі засліплює. А як надворі пасмурно, негода - то воно сіре і сумне, буває, здіймає великі хвилі, які накочуються на берег з усієї сили, ніби море гнівається. А вночі воно спить, шумить тихенько, лагідно, а коли сходить місяць, то на морській поверхні з'являється срібляста доріжка, і як довго дивитися на неї - то можна побачити...

 - Русалоньку? - підказала Дара.

 - О, так! Люба побачила, що в морі купається дівчинка, десь такого ж віку, як і вона. У неї було довге темне волосся, сама вона була смаглява  і мала великі карі очі. І так гарно та швидко плавала, що дівчинка й справді подумала, що перед нею морська царівна. Однак коли незнайомка вийшла на берег, Люба переконалася - перед нею зовсім не русалонька, а звичайна дівчинка.

 - І як її звали? - нетерпляче спитала Дара.

 - Звали її... Іда. Вона жила у цьому великому торговому місті, яке стояло на березі моря давно, три тисячі років тому. Уявляєш?

 - То це Люба потрапила у минуле? - здивувалася Дара. - Хіба таке буває?

 - У казці все буває. Люба вирішила запитати дівчинку, як знайти чарівний сад із живою водою. Вона боялася, що Іда теж не збагне, чого від неї хочуть, як це було з людьми у місті. Проте дівчатка чудово порозумілися між собою.

Іда сказала, що її бабуся розповідала  казку про цей чарівний сад, але де він знаходиться - дівчинка не знала. 

- Шкода, - зажурилася Люба, - доведеться знову вирушати на пошуки.

 - А куди ти будеш набирати живу воду? - запитала її Іда.

Така думка навіть не приходила Любі в голову. Вона розгублено подивилася накруги, але нічого схожого на посудину для води не побачила.

 - Візьми, - Іда простягнула їй глечик чудернацької форми,  на якому були візерунки з кольорових ліній. Вони зображували щось схоже на велике дерево, а під ним знаходилися фігурки людей, різних тварин. Своєю ж кроною дерево сягало до самого неба, а поміж його вітами одночасно ховалися сонце, місяць та зорі.

 - Це моя бабуся зробила глечик, - пояснила Іда. - І намалювала на ньому дерево життя. Набереш у нього живої води для своєї сестрички.

 - Дякую, - Люба обняла свою нову подругу. - Я дуже рада, що познайомилася з тобою!

 - Бувай, Любо! - сказала Іда, - Я б дуже хотіла зустрітися з тобою знову!

І море накотилося на скелі з голосним плюскотом та розбризкало свою піну їм під ноги , неначе говорило, що теж буде чекати на Любу.

Але клубочок вже котився далі, тож дівчинка мала поспішати. Вона бігла зеленими луками, потім дрімучим лісом, тоді побачила попереду себе високі гори. Їй навіть стало страшно - як перебратися через них? Але клубочок звернув у долину, що знаходилася біля самого підніжжя гір, і зупинився. 

Люба роззирнулася навкруги. Вона побачила, що знаходиться в дивовижно красивому саду. Тут росли різноманітні дерева, чиї гілки гнулися під тягарем плодів, навколо рясніли барвисті квіти, весело щебетали птахи, пурхали метелики. Проте Люба не зустріла тут жодної живої душі. У кого ж запитати, де  знаходиться те джерело з цілющою водою?

 - Вітаю, дівчинко! Ти щось шукаєш? - раптом почувся за її спиною мелодійний голос. 

Люба швидко повернула голову, проте нікого не побачила. Лише ледь-ледь гойднулася гілка пишного трояндового куща.

 - Не дивуйся, - продовжив той самий голос. - Це ми, квіти, з тобою розмовляємо. У нашому саду усе живе, все має свою душу і  власну мову. Кажи, не бійся, що тобі потрібно!

 - Я хотіла б набрати трішки живої води для своєї сестрички, - несміливо промовила Люба. - Скажіть, будь ласка, чи можна це зробити?

 - Звичайно, - озвався вже інший голос, і на стежку перед Любою випурхнула маленька пташка. - Іди за мною, я проведу тебе до джерела.

Пташка, перепурхуючи з місця на місце, вказувала шлях, і зовсім скоро Люба дісталася до потічка з  прозорою, чистою водою, який витікав, здавалося, просто з каменю і розливався по землі невеликим озерцем, а потім перетворювався у струмок, що біг собі далі, напоюючи диво-сад своєю водою.

Люба обережно занурила в озерце глечик і набрала води. Потім замотала глечик рушничком, щоб жодна дорогоцінна крапля випадково не вихлюпнулася.

 - Дякую вам, - сказала вона всьому, що її оточувало - деревам, квітам, птахам, комахам та тваринам.

 - Хай щастить тобі, - почувся дружний хор голосів.

 - Іди за моєю течією, - озвався раптом струмок. Виявляється, він теж мав свою мову. - Прямуй вслід за мною, і  ми дістанемося до царства Вічності...

*******

 - Як цікаво, - Дара аж дихання затаїла, відчуваючи, що казка наближається до свого завершення. Їй так хотілося, щоб усе закінчилося добре.

А Ніка неквапливо продовжила свою розповідь.

 - Люба йшла за течією струмка, поступово заглиблюючись поміж тих самих високих гір, які бачила на горизонті, коли увіходила до чарівного саду. Тут було навіть трохи страшно - високо здіймалися чорні скелі, заступаючи собою небо, над ними біліли неприступні вершини, вкриті шапками снігу,  часом дівчинці доводилося пробиратися між великих каменів, які заступали дорогу, але увесь час вода співала і розмовляла з нею, підбадьорюючи Любу та кажучи, що мета її подорожі зовсім близько. 

І справді - незабаром гори залишилися позаду, а потічок раптом перетворився у широку ріку, яка розлилася так далеко , що ледь-ледь можна було роздивитися протилежний берег. А через цю ріку було перекинуто підвісний міст. Він гойдався під поривами вітру, а на цьому мосту дівчинка побачила високу жіночу фігуру у білій сукні, що наближалася до неї. Вона йшла так легко і  спокійно, неначе в неї під ногами були не бурхлива вода та хисткий міст, а рівна земля. Ось незнайомка ступила на берег, де стояла Люба, та підійшла до дівчинки.

Люба, як не старалася, не могла роздивитися її обличчя. Здавалося, воно увесь час мінилося, мерехтіло, пливло кудись, ніби хмари на небі, і якщо якийсь час дивитися їй у очі - здавалося, що ти бачиш когось дуже знайомого, впізнаєш його... а потім раптом все зникало і починалося знову. Мабуть, так можна було стояти і дивитися на цю чудну жінку дуже довго. Як-то часом буває, коли стежиш за  водою, що тече. Зникали усі думки, ставало легко і вільно на серці. Наче ти й не ти, а ця сама ріка, або вітер, або небо, усіяне зорями...

 Але жінка заговорила, і дивне відчуття розвіялося.

 - Що привело тебе сюди? - спитала вона. Голос її був так само невизначений і мінливий, як і її обличчя. - Чи знаєш ти, хто я?

 - Ти, мабуть, Смерть? - прошепотіла Люба. 

 - Іноді мене так називають, - посміхнулася жінка. - Але самій мені більше подобається ім'я Вічність...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.