22

Час збігав, і невпинно наближалося свято, яке Ніка завжди з нетерпінням чекала - Новий рік. Ще в дитинстві вона брала кишеньковий календарик та рахувала, скільки ж днів залишається до новорічної ночі, до прикрашання ялинки, запаху мандаринок, незмінної "Іронії долі"по телевізору, подарунків, які дідусь та бабуся ховали їй під подушку. Коли вона підросла, то вже нікому було дарувати їй подарунки. Але передчуття свята нікуди не зникло. Щороку вона з завмиранням серця очікувала 31 грудня і щиро вірила, що цей день неодмінно принесе якесь диво. А коли годинник показував без однієї хвилини дванадцять, загадувала бажання - і найчастіше вони справджувалися. Правда, аби не випробовувати долю, бажання дівчина обирала такі, які були здійсненними. Про щось неймовірне вона ніколи не мріяла, бо була реалісткою.

Але рік, що минав, перевернув її світосприйняття з ніг на голову, навчив бачити недосяжне для інших людей, а також допоміг осмислити те, що раніше вона намагалася оминати, навіть у своїх думках... Зазирнувши у вічі страху, ми стаємо невразливими - так сказав котрийсь філософ. Ніка не відчувала себе такою, що захищена від тривог чи переживань - зовсім ні. Але вона усвідомила, що в глибині душі, під будь-якою з емоцій, у нас ховається спокій - як високо над хмарами завжди світить сонце.

Напередодні Нового року лікарня опустіла. Більшість пацієнтів повідпрошувалися на кілька днів додому, аби зустріти свята разом із рідними. Залишилися хіба ті, що були в тяжкому стані або не могли переривати курс лікування.

Під час лікарського обходу Ніка теж попросилася додому, і її відпустили, з єдиним "але" - щоб другого січня вона вже знову була в лікарні. Збираючи речі, дівчина визирнула у вікно. За ним весело кружляли білі пухнасті сніжинки, люди поспішали, хто куди, несли сумки з продуктами, тільки що придбані ялинки чи сосни. Весело миготіли вогники гірлянд на фасадах магазинів та різних установ. Передноворічний настрій захопив і її, тож Ніка мимоволі посміхнулася. Хоча думка про те, що зараз вона повернеться додому, де ніхто її не чекає, і зустрічатиме Новий рік одна, як і всі попередні свята, трохи дряпнула по серцю, немов кошачим кігтиком. Але ж вона не зовсім одна!

- Ніко, - сказав їй Олег, який, як він полюбляв це робити, з'явився несподівано. - Як і обіцяв, я не пускаю до тебе "клієнтів". Але чи не міг би, як виняток, я сам стати сьогодні одним із них?

- Звісно, міг би, - сказала дівчина. - Але до Маргарити я більше не піду, ти вже вибачай.

- Ні, я хотів попросити тебе, щоб ти відвідала мою маму. Розумієш, вона хворіє і почуває себе дуже самотньою. Моя сестра, звичайно, піклується про неї, але зараз Женя працює за кордоном. і не має можливості приїхати на свята. Я був би страшенно радий, якби ти знайшла хвилинку тридцять першого грудня заглянути до неї і трохи поговорити. Скажеш, наприклад, що ти моя однокласниця. Можеш це організувати?

- Я з радістю це зроблю, - відповіла Ніка.

- Дякую тобі, ти справжній друг, - посміхнувся Олег. - Але зараз потрібно поспішити, щоб не запізнитися на маршрутку...

Вони вийшли з лікарняного корпусу. Сніжинки кружляли все частіше й частіше, і весь світ став якимось оновленим, чистим, немовби народжувався заново. і в ньому не було більше ні зла, ані бід, ані хвороб. Ніка озирнулася назад. На білій пороші чітко відбивалися її сліди, які потихеньку знову засипав сніг. Миготіли автомобільні фари, десь грала музика, весело сміялися діти, жбурляючи один в одного сніжками, пройшли повз неї закохані хлопець і дівчина, тримаючись за руки... І лише на одну мить в голові промайнула думка - а що, коли мине цей рік, і всі так само готуватимуться до свят і завмиратимуть в очікуванні дива, але її вже не буде... Що вона відчуватиме тоді? Де продовжить свій шлях? І чи існуватиме щось для неї взагалі? Можливо, вона сама вигадала цю історію з Олегом, так само, як у дитинстві придумувала собі невидимих друзів - просто, щоб не бути самотньою? Щоб додати якогось сенсу своєму досить таки сумному існуванню? Краще вона промовчить про це.

У салоні маршрутки було тепло і затишно, Ніка заплющила очі і раптом відчула радість. "Я їду додому, - подумала вона. - І це головне. А все інше не має жодного значення!"

***

- Ти підеш зі мною? - спитала вона Олега.

- Я не знаю, - вона вперше побачила його розгубленим. - А ти хочеш, щоб я пішов?

- Ну це ж твоя мама.

- Ти знаєш, - він розвів руками. - Це може здатися смішним, але я боюся. Вона завжди була досить суворою до нас із сестрою. Завжди знала, як нам краще жити. Хотіла, щоб ми були ідеальними. І от я не виправдав її сподівань. Якщо чесно, я не виправдав нічиїх сподівань узагалі. Та епітафія, яку виголосила для мене Маргарита - то правда, бо я змарнував своє життя по-дурному. І от тепер мені лячно почути, що мама скаже про мене. Раптом вона зізнається в тому, як я страшенно її розчарував.

- Будь ласка, ходімо зі мною, - попросила Ніка. - Для мене це дуже важливо. І думаю, для твоєї мами також...

- Ну добре. - пробурмотів Олег. - Але якщо раптом мені стане геть не по собі, то вибач - я піду.

- Утекти ти завжди встигнеш. А от подивитися своєму страхові в вічі інколи буває дуже корисним!

- Ніко, тепер ми помінялися ролями. То я тебе повчав, а це вже ти взяла на себе роль ментора...

- З ким поведешся, як кажуть... - Ніка зупинилася перед типовою п'ятиповерхівкою, яких у їхньому містечку було чимало. - Це твій під'їзд?

- Так, третій поверх, квартира дев'ять..

- Ну що ж, тоді ходімо...

На снігу перед сходами виднівся лише ланцюжок її слідів, проте Ніка знала - Олег іде слідом.

***

- Ви до мене? - двері відчинила літня жінка, худорлява, з втомленим та виснаженим обличчям, що рухалася повільно, спираючись на паличку. - А я нікого сьогодні не чекала. З соцзахисту, чи що?

- Добрий день! - посміхнулася Ніка. - Ні, я не з соцзахисту, я просто так прийшла, провідати вас. Знаєте, я ... однокласниця вашого сина.

Олегова мама трішки примружила очі, ніби не могла роздивитися її обличчя. Потім повільно зробила крок назад, даючи їй дорогу.

- Ну що ж, заходьте. - сказала вона. - Ви, мабуть, Маринка? Бо я бачу - обличчя знайоме. Ви з Олегом за однією партою сиділи, правда?

- Так, - Ніка швидко кивнула головою, радіючи, що їй повірили.

- Ну що ж, роздягайтеся. Пальто можна сюди, у шафу повісити. Заходьте до кімнати, в мене, правда, немає чим вас пригостити, я й не збиралася святкувати, ляжу спати, як у звичайний день. Хіба, може, доньці ще зателефоную, Жені. Вона зараз у Італії працює. Ви знаєте Женю?

- Так, кілька разів бачилися, - Ніка увійшла до великої, акуратно прибраної кімнати, яка зразу викликала в неї асоціації з дитинством - тут стояла велика "стінка", які були модні у вісімдесятих-дев'яностих роках минулого століття, старенький телевізор на полірованій тумбі, стіл, покритий вишитою скатертиною, з букетом штучних квітів у блакитній фарфоровій вазі, канапа та два крісла. застелені м'якими килимками, на стіні висів великий килим - з тих, що теж були обов'язковим атрибутом кожної домівки років двадцять-тридцять тому. Взагалі, кімната вражала своєю аскетичністю і якоюсь безликістю - ніщо не порушувало її ідеального порядку - жоден предмет одягу не лежав на кріслі, на столі не було ні чашки, ні книги чи журналу, на ідеально розправленому покривалі - жодної складочки, на підлозі - ані пилинки. Так само ніде Ніка не побачила родинних фото, якихось згадок про дітей цієї жінки. Від усього цього повіяло на неї холодом і пусткою. Хоча, може, просто жінка не користувалася вітальнею, сама жила в меншій кімнаті, а сюди лише запрошувала отаких-от випадкових гостей?

Ніка краєм ока спостерігала, як Олег, не дивлячись на них з господинею дому, підійшов до вікна, трохи відсунув гардину і виглянув назовні. Мабуть, він спеціально відвернувся, щоб вона не бачила його обличчя.

- Розумієте, тут така справа. - вона заговорила швидко, бо їй раптом захотілося чискоріше піти з цього дому. - Колись Олег дав мені почитати одну книгу, а я забула її повернути. Тільки зараз прибирала у своєму письмовому столі - і знайшла її. А в книзі був лист. Я так зрозуміла, що він колись писав його для вас. От я й вирішила віднести його вам.

Вона дістала з сумки старенький томик "Маленького принца" Сент-Екзюпері, і дістала з книги списаний старанним дитячим почерком аркуш паперу.

Олегова мама якийсь час сиділа непорушно, а потім усе ж простягнула руку і взяла книгу та листа.

- Так, пригадую цю книгу, я сама її купила ... пам'ятаю, ще таку чергу відстояла... А потім Олег її десь посіяв. Він завжди був таким неуважним...

Гардина на вікні легенько хитнулася, немов від пориву вітру.

- Так, значить, книжка весь цей час була у вас, - жінка подивилася на Ніку і знизала плечима. - Ну, мені вона вже ні до чого. Залиште її собі, дорогенька, хай діти ваші читають. У вас діти є?

- Ні, немає... поки що. - Ніка відчула себе геть незручно. Розмова виходила геть не такою, як вона собі уявляла. Вона очікувала хвилювання, розпитувань, спогадів, а бачила тільки якийсь уже нетутешній спокій. Наче ця стара жінка ( а чи була вона такою уже старою - на вигляд їй можна було дати від п'ятидесяти до шестидесяти років) відсторонилася від усього, що оточувало її, закрила свою душу на міцний замок і не дозволяла нікому побачити, що діється всередині неї.

- Ви знаєте, я вам дам пораду - не поспішайте заводити дітей. Бо це так важко - присвячувати їм життя, увесь час робити все заради них, а потім отак залишитися самотою. - сказала Олегова мама.

- Можливо, це вам тільки здається, - несміливо заперечила Ніка.

- Ні, це саме так, - мовила жінка. - От зараз у мене багато вільного часу, можливо, навіть, більше, ніж хотілося б. І я все думаю, думаю... А замолоду часу, навпаки, постійно бракувало. Ми з чоловіком працювали на оборонному заводі - він був начальником цеху, а я - контролером. Всі працівники мали високу зарплату, нам надавали квартири, пропонували путівки на відпочинок, лікування у найкращих спеціалістів, дефіцитні товари - все було доступним. Попросив Олежик: "Хочу плеєр!" - "Тримай!" Говорить Женечка: "Купіть мені ляльку Барбі з будиночком!" - тут же замовили через знайомих. Як тато їздив у відрядження, привозив такі торби, що підняти було важко. Кілька видів ковбаси, сосисок, банани, апельсини... Ти, Маринко, мабуть у той час і не бачила такого...

Ніка краєм ока помітила рух у глибині кімнати. Олег відійшов від вікна, і було схоже, що от-от ретирується звідси взагалі. Вона зробила ледве помітний жест рукою - мовляв, зачекай ще трішечки.

Мати Олега, хоч і заглиблена у свої спогади, виявилася досить спостережливою.

- Ви щось хотіли запитати? - глянула вона на дівчину.

- Я... ні, нічого. Розповідайте, будь ласка. Мені цікаво послухати про Олега, про його дитинство.

- Ну, він змалечку був дуже тихою, спокійною дитиною. Не хуліганив, як інші хлопці. Більше всього любив читати книжки. Я йому постійно купувала літературу, а він ще й у бібліотеку вчащав, навіть грамоту йому дали, як кращому читачеві. Вчився добре, але відмінником не був - бо що йому було нецікаво - те пропускав повз вуха, не хотів учити. То з одних предметів мав п'ятірки, а з інших навіть трійки. Я сварила його за те...Як Женя народилася, дуже любив її, гуляв з нею, в дитсадок водив, аж хлопці в дворі з нього сміялися, називали "нянькою". Так, батько був ним незадоволений. Казав - ганчірка росте, слабак. Потім, знаєте, Мариночко, як завод наш закрили, ми з чоловіком втратили роботу, я пішла на базар торгувати. Їсти ж щось треба, дітей одягати. А чоловік мій розклеївся. Запив, сидів вдома. Було таке, що до мене ліз із кулаками, наче я в тому винна, що він із начальника став безробітним... Тоді Олежик за мене заступався, раз батько його так ударив, що син мав струс мозку, лежав у лікарні. Після цього він сильно змінився. Почав прогулювати школу, десь тинявся цілими днями. Не розказував нічого про себе. А мені знову було ніколи. Я то на базарі стою, то їду в Одесу по товар... Увесь час думала - от стане легше матеріально - то я більше часу проводитиму з дітьми. Але вони якось так швидко виросли... Той мотоцикл батько йому купив, давно, ще коли працював на заводі. Потім, як Олега не стало, то чоловік вбив собі в голову, що то він винен. Мовляв, якби не купив йому мотоцикла - син був би живим. Він дуже переживав, і прожив тільки півроку після синового похорону. Потім серце схопило... Інфаркт... Лишилися ми з Женечкою. Вона теж була тихою, закритою такою, собі на умі... Мабуть, сильно сумувала за братом. Я не знаю, вона нічим зі мною не ділилася. От ми жили усі четверо самі по собі - кожен, як той равлик у своїй мушлі. А як залишилися з донькою вдвох - я стала помічати, що дратую її. Ніби не хоче вона мене бачити. Я ж усе життя їм присвятила, все робила для них. А вони отак мене покинули - один помер, друга знялася з місця і гайнула десь в Італію... От скажіть, чи справедливо обійшлося зі мною життя?

Жінка втупилася в Ніку водянистими сіро-блакитними очима. Дівчині навіть стало не по собі від цього погляду. З одного боку, їй було шкода Олегову маму, а з іншого - хотілося чискоріше піти звідси. з цієї тихої і порожньої квартири, що нагадувала музей давно забутих років.

- Почитайте, будь ласка, цей лист, - сказала вона, вказуючи на аркуш, який жінка все ще тримала в руці.

- Ой, це мені треба ще йти шукати окуляри... Може, ви мені почитаєте...

Ніка взяла аркушик, відчуваючи, як її руки ледь-ледь тремтять.

"Мамо, я хотів тобі сказати, що дуже тебе люблю. Пригадую, коли був зовсім маленьким, ти здавалася мені якоюсь чарівною принцесою з казки. Я дивився, як ти збиралася на роботу, і мріяв, що колись виросту і в мене буде така сама вродлива дружина. І двоє дітей - хлопчик і дівчинка. А ще великий чорний собака. І ми будемо разом виходити на прогулянки в парк. Чомусь ви з татом ніколи не водили нас на прогулянки. А може, я просто не пам'ятаю? Пригадую іграшки, солодощі, подарунки, але мені так хотілося, щоб ти погралася зі мною, а тобі було ніколи. Вибач, що я це пишу. Просто мені часом буває дуже-дуже самотньо. Можливо, колись у тебе буде більше часу, і ми підемо в ліс? Або в кіно? Я був би дуже щасливий. І Женька також. Ми любимо тебе, мамо, пам'ятай про це."

- Я не думаю, що це він мені писав, - зауважила Олегова мама. - Може, то якийсь твір у школу. А то ще він якісь оповідання складав, я не знаю, я їх не читала. Ні, це точно не лист. Можете його собі взяти напам'ять. Або викинути. Мені він ні до чого. Я й так ледве жива ходжу. Все болить, нікому я не потрібна. Відцуралися від мене дітки. Покинули, а я ж для них усе життя старалася. Ось оце все, - вона обвела рукою кімнату, - це ж для них усе купували, зі шкіри пнулися. Тільки толку з того...

Ніка нічого не сказала. Піднялася, обережно поклала лист у книгу та сховала в сумку. Обернулася до Олега. Він стояв у кутку і дивився прямо перед собою. Ніка могла заприсягтися, що по його обличчю течуть сльози.

"Хіба привиди можуть плакати?" - здивовано подумала вона.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Лана Філлі
12.01.2022 09:21
До частини "22"
Ох, хіба можна так гратися з читацькиии серцями, пані Мар'яно! Спершу Дара, потім Олегова мама
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше